ПОЛІСЬКИЙ ЛЬОН

Ткацтво з природних матеріалів на Рівненщині зберегли  й активно відроджують

На Поліссі добре знають, що таке серпанок — це виткана на спеціальному верстаті легка й прозора тканина з льону. А ось технікою її виготовлення навіть тут володіє не кожна жінка. Село Крупове Дубровицького району зберегло свій одвічний серпанковий колорит — його тут тчуть і старі, й малі.

Серпанкове  село

Яких тільки речей із серпанку не побачиш у музеї, що розташований у місцевій школі! Є вбрання, що його носили наші прабабусі, яке разом із заслуженим майстром народної творчості України Уляною Кот побувало й за океаном. Не продала Уляна Петрівна американцям цих власноруч створених речей, бо вирішила, що як експонати скромного шкільного музею вони «зроблять» незмірно більше. Не розкрила й секрету створення серпанку, хоч і пропонували за нього солідні гроші. Натомість відкрила у рідному селі «серпанкову» дитячу студію, а згодом заняття в ній продовжили інші майстри народної творчості — Ніна Рабчевська, Ніна Дем’янець та їхні діти.

— Та ось проблема: створювати наш поліський серпанок уже немає з чого, — каже Ніна Рабчевська. — Всі запаси льоноволокна, які мали в бабусиних скринях, уже виткали, тепер намагаємося працювати з бавовною — а це вже, знаєте, не той серпанок.

Вовна, коноплі і лише потім льон — саме в такій хронологічній послідовності змінювалися прядильні волокна в Україні.

— Перша ж згадка про серпанок сягає 1632 року, її залишив французький мандрівник, який побував у древньому Дубні. Він пише, що жінки тут були одягнені в прозорий саморобний одяг із… шовку. В тодішній Франції, яка стала законодавицею моди значно пізніше, такого не носили. Тобто на землях історичної Волині серпанок був і шовковий, — каже кандидат історичних наук Володимир Дзьобак. — А вже пізніше його змінив льон — поліський шовк.

Первісним ткацьким знаряддям був верстат вертикального типу. Подібний і сьогодні є в Круповому, в селах Зарічненського та Сарненського районів.

І не лише в музеях. Старі верстати ще активно працюють у селянських хатах, неначе прагнучи довести: доки є народні умільці, ми не загубимося в уламках субкультур, і в ХХІ столітті будемо автентичними і неповторними. Бо ткацтво — чи не найдавніший елемент національної культури українського народу, справді народне мистецтво з багатовіковою історією.

— Рушники, килимки, настільники, — все це виготовляють у нас і сьогодні. Найчастіше — не на продаж (хоча й жити з чогось треба!), а на подарунок чи, скажімо, для колориту власної оселі. Це, як правило, святкові речі, які є предметом гордості, їх передають із покоління в покоління, — каже жителька Зарічненського району Валентина Дороніна. — Лише зрідка річ можуть продати.

Якось у селі Нобель і сама зустріла жінку, якій за тканий килимок поляки, що відпочивали на озері, заплатили 500 доларів — так уже припала їм до душі ця унікальна річ.

Викладач Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну Олена Жолоб допомагає радивилівцям у підготовці до грандіозного дійства — фестивалю ткацтва. Фото автора

Донька ткалі вже не тче

А чи передається з покоління в покоління саме ткацьке ремесло?

— На жаль, про системний підхід тут говорити не доводиться,  — розставляє акценти завідуюча відділом етнографії Рівненського обласного краєзнавчого музею заслужений працівник культури України Алла Українець. — За винятком хіба що згаданого села Крупового у нас немає яскравих династій ткаль. Чомусь нерозривний зв’язок поколінь перервався саме на Поліссі, де раніше ткала кожна жінка. Адже тут, на традиційно бідній території, люди самі себе годували й одягали. Дівчата пряли нитки з 10 років, а ткали — з 16-17.

Ще у 20-40-ві роки минулого століття люди на півночі Рівненщини переважно на ткацьких верстатах виготовляли для дому практично все. Південна Волинь була більш розвиненою економічно, тому там домоткані тканини в одязі зникли у 20-х роках минулого століття. Вбрання почали купувати на ярмарках, а вдома виготовляли хіба що рушники та настільники. Звісно, ткацтво в тому вигляді, як воно існувало завжди, на Поліссі ще збереглося. Хоча його хранителів дедалі менше, та вони не викидають ткацькі верстати. Продовжують цю справу, як правило, не діти ткаль, а справжні ентузіасти.    

На півдні Рівненської області, на своїй малій батьківщині, її активно відроджує Володимир Дзьобак, спрямовуючи на це немалі інтелектуальні, фізичні зусилля та кошти. Ткацтво — це важка виснажлива праця. Там, де воно перетворилося на промисел, ткали навіть чоловіки — у пропорції 50 на 50. Недарма в народі навіть прислів’я з’явилося: «З ткача не буде багача».

Радивилівці кидають виклик

Щоправда, сьогодні, як на мене, настав час посперечатися з цією народною мудрістю. Принаймні, вже згаданий Володимир Дзьобак, який народився й  виріс у селі Срібне Радивилівського району, намагається це зробити.

— Свій родовід знаю до 1696 року, досліджували його разом з батьками, — каже він. — Наші предки зокрема розвивали бортництво, були бондарями, шевцями, ткалями. Ось я і кажу батькам: добре було б відродити на цій території ткацтво — щоб і наші онуки та правнуки зберегли його. На що батько зітхнув: «Сьогодні це вже нереально». Для мене та відповідь стала стимулом до роботи — вирішив довести і батькам, і собі, що це реально. Ткацтво в ХХІ столітті може стати тією родзинкою, яка здатна зацікавити туристів і давати людям не лише моральне задоволення, а й шматок хліба. Подібну філософію поділяє заступник голови облдержадміністрації Олексій Губанов, який заглибився в проблему на рівні справжнього професіонала і всіляко сприяє нашим зусиллям.

Тож три роки тому кинули клич про купівлю старих тканих речей та знарядь ткацького виробництва і вже зібрали з Рівненської та сусідньої Волинської областей доволі пристойну колекцію. Замовили у майстрів копії австрійських верстатів 1911—1913 років. І, звісно ж, підшукали дівчат, які просто-таки загорілися бажанням створювати унікальні старовинні речі на новій модерновій базі. А ось льон Дзьобак возить з Італії та Франції (як тільки в Україні різко зменшилися посіви льону, французи, італійці, бельгійці істотно збільшили площі під цією культурою).

— Починали ми з найпростішого: щось знаходили в книжках, про інше розпитували у фахівців — Алли Українець із Рівного та Надії Горак зі Львова, спочатку ткали просте широке полотно з льону, — розповідає молода ткаля Мар’яна Олійник, яка мала аж дві роботи, але змінила їх ось на цю, творчу і неповторну.

І  ще жодного разу не пошкодувала. Тепер, коли вона з подругами створила вже чимало тканих речей, відтворила за малесенькими фрагментами старовинний жіночий одяг Південної Волині й навіть виготовила серпанковий костюм, можна впевнено сказати: ткацтву на цій території жити! Як тільки дівчата збираються на гостину, вони неодмінно й самі вдягають свій одяг. Так робили їхні прабабусі!

 

ПРЯМА МОВА

Олексій ГУБАНОВ, 
заступник голови облдержадміністрації:

— Рівненщина втілює мандрівний проект «Волинь туристична», який об’єднує п’ять областей, що складають територію колишньої Великої Волині. Історичних пам’яток, до яких пролягають туристські маршрути, тут цілком вистачає. Але в ці маршрути треба вдихнути життя, тобто показати туристам ремесла. Якщо люди підуть до конкретного гончаря чи ткалі, це буде сприяти збуту автентичних речей і стане базою для робочих місць. Зрештою, це інвестиції в майбутнє. Без народних промислів, без можливості для людей доторкнутися до них власними руками на розвиток туристичного потенціалу краю годі сподіватися.

 

 

ДУМКА

«Автентичні речі нині в ціні у всьому світі»

Володимир  ДЗЬОБАК,
кандидат історичних наук:

— Стільки фізичної сили, як раніше, наші верстати вже не потребують. Але для ткалі потрібен математичний склад розуму та посидючість. Ми створили майстерню-музей та навчально-методичний центр із розвитку ткацтва тут, на нашій базі, навчили ткати  школярок,  провели фестиваль ткацтва, у древній Пересопниці. Але маємо ще багато задумів. Це проект «Еко, Етно 50 плюс» — хочемо безкоштовно навчити ткацтва людей, яким за 50, і  в такий спосіб допомогти їм реалізуватися на ринку праці. Тобто в перспективі це буде 200 центрів ткацтва на всій історичній Волині. У липні у Радивилові та на «Козацьких могилах», де в ці дні вшановуватимуть героїв битви під Берестечком, проведемо ще один фестиваль: розгорнемо середньовічне місто із ремісничими цехами. Для дітей тут діятимуть майстер-класи з ткання, плетіння, малювання — адже зазвичай у Пляшеву в ці дні приїздять сім’ями.

Думаю, після фестивалю ми будемо мати немало замовлень. Автентичні речі нині в ціні у всьому світі. А для українців це та родзинка, котра триматиме їх на плаву, хоч би яким шляхом пішла Україна. Не секрет, що в промисловості великі світові корпорації поглинають менші. А цей народний капітал у нас ніхто ніколи не забере.

Європа сьогодні активно культивує коноплі — це і наша перспектива теж. Адже й раніше південь Волині ткав на коноплях, а північ — на льону. Тільки ставити цю справу на промислову основу треба не наосліп, як роблять це старші народні майстрині. Ми обрахували реальну вартість речей, взявши до уваги витрати на їх виготовлення (сировину, складність, час виконання) та хоча б невелику рентабельність. Ось, скажімо, крайка (пояс, який підтримував одяг, — Авт.) у нас коштує від 80 до 1400 гривень — залежно від техніки та складності виконання. Але ми продаємо людям не лише готові речі, а й полотно, квадратний метр якого коштує 250 гривень: нехай самі шиють одяг і наносять орнамент. Звісно, що народним ремеслам ще й як потрібна підтримка держави — існує ж у Німеччині грантова підтримка ремісничих палат. Якщо продумати механізм державного стимулювання, ткацтво, запевняю вас, розквітне яскравіше, ніж колись льон на Поліссі.