Привітна жіночка, яка в обідню перерву чемно постукала в двері кабінету і попросила дозволу зайти, втілювала кращі риси працівника служби сервісу. Як театральний агент вона добре зналася на вмінні переконати клієнта: для повного щастя в цю похмуру осінню днину йому не вистачає  видовища. Тож пропонуючи театри, спектаклі,  квитки різної вартості, була гнучка, немов риба в’юн. Не хочете драми — ось вам комедія. Не підходить час тривалості спектаклю —  обирайте на одну дію. Ціна квитків, на відміну від заїжджих гастролерів, також не кусалася.

Відмовитися, як ви самі розумієте, не вдалося під жодним приводом. Театр обрала свідомо, бо з юності захоплююсь оперетою. І ще не зустрічала в житті людей, котрі б не любили цього  жанру мистецтва, не наспівували про себе чи вголос улюблені арії неповторної Сільви або Містера Ікса, не віддавали належне Кальманові чи Оффенбаху, великим композиторам, які свого часу мучилися гризотами сумлінням, обираючи в своїй творчості не класичні оперу чи балет, а легку, як тоді казали, музику для міських низів.

Та й саме приміщення Київського академічного театру оперети для мене, якщо можна так сказати, найтеатральніше зі столичних закладів театрального мистецтва. Водночас, попри оновлені стіни і блискучу підлогу, тут незримо присутній дух того першого українського «Березоля», що збирав на свої неперевершені спектаклі сотні столичних театралів на початку минулого століття.

Після реставрації й поготів: починаючи від світлого ошатного холу, акуратного зручного буфету, гардероба, інших побутових приміщень, усе тут сьогодні й справді відповідає сучасному європейському вигляду, не засмучуючи глядачів незугарними дрібницями.

Та час поспішати — диригент піднімає паличку, і прекрасний злагоджений оркестр наповнює все довкола чудовим музикальним звучанням. Цього жовтневого вечора ставили «Бал у Савойї». Тож глядацький загал майже вщерть заповненої зали впродовж усього спектаклю разом з акторами уявно перебував не в осінньому дощовому Києві, а на блискучому європейському маскараді, де панує музика і спів, запальні танці і, звичайно, палке кохання.

Ми побачили чудових акторів, талановитих вокалістів та один з найкращих у столиці танцювальних колективів. Милувалися вишуканим одягом не лише солістів, а й усіх учасників дійства, на відмінно оцінивши роботу костюмерів. Відкрили для себе, що реп і дискотека можуть сусідити з класичним балетом, якщо це робить справді талановитий режисер. Одне слово, обіцяне театральним агентом свято відбулося.

Шкода тільки, що його організаторам не вдалося уникнути однієї деталі, яка різко дисонує з високою планкою, взятою цим театральним колективом. Під час спектаклю милий красивий і ставний соліст на сяючій вогнями театральній сцені раптом дістав із кишені фрака пачку цигарок і… привселюдно закурив.

Хочеться вірити, що ця «дрібничка» не профінансована тютюновим лобі як прихована реклама, а режисер, прочитавши нашу колонку, знайде інший, прийнятніший для справжніх театралів спосіб передати душевні страждання героя. Чи хоча б згадає тезу своїх великих попередників: рушниця, яка висить на сцені, має обов’язково вистрелити…