Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»

«Я завжди говорив і ніколи не відмовлюся від своїх слів, що найцікавіші люди живуть у Росії», — слова колумбійського письменника Габріеля Гарсіа Маркеса, який нещодавно пішов із життя, лише підтверджують думку, що поняттям «загадкова російська душа» переймаються не тільки на євразійському материку, а й навіть у далекій Латинській Америці.

Не одне покоління, передусім у самій Росії, докладало зусиль, щоб розібратися у цій загадковості. Намагаючись влучити в яблучко, окремі дослідники ментального ребуса впадали у крайнощі. Тому писанина одних стікає єлеєм, бо ж ідеться в ній здебільшого про терплячість, жертовність, мрійливість; із сувоїв же інших скапує рідина, що пахне брагою: пиятика, неробство, заздрість.

«Світовій спільноті складно уявити, що Росія — казка. Вона виймає з неї якусь реальність, і нічого не виходить. Відбувається збій цінностей, збій розуміння», — стверджував в інтерв’ю одному з українських видань російський письменник Віктор Єрофеєв. Митцю пощастило народитися в сім’ї дипломата і частину дитинства провести в Парижі. Європейське життя дещо «зіпсувало» Єрофеєва, бо його книга з промовистою назвою «Енциклопедія російської душі» не пересипана компліментами на адресу співвітчизників. Тому й реакція на неї була відповідною. «Казковою», як запевняє звинувачений у русофобії письменник: «19 професорів сідають, дістають золоті пера і пишуть листа членам московської Думи, щоб мене до в’язниці посадили. І ці професори прекрасно знають, що я випускник цього факультету — філфаку МДУ. Ну хіба може бути щось казковіше!»

Спроби хоча б трохи зрозуміти загадкову російську душу робив чи не кожен українець. Досвід з цього питання я отримав на першому курсі університету, в останній рік існування СРСР. Вихований на книгах і фільмах у дусі інтернаціоналізму, був збентежений тим, що мій сусід по кімнаті в одеському гуртожитку росіянин Діма дружбу народів зовсім не вітає. Це було дивно хоча б тому, що саме росіяни згуртували поневолені буржуями племена в єдину братню родину. Якщо якісь заблукалі народи і переймалися націоналістичними настроями, то в жодному разі не свідомі старші брати. Про це розповідали в школі і по телевізору.

Дімина національність була предметом його гордості, за що він дякував Господу. Ставав напроти репродукції іконки над його ліжком, складав у молитовному жесті руки і хрестився зі словами: «Спасибо, Боже, что я родился русским». Попри побожність, 18-річний юнак не приховував зневаги до жителів з Кавказу і Середньої Азії, а також студентів-іноземців — арабів, африканців, в’єтнамців. Він просторікував про своє бачення нечистоплотності неруських людей, їхні начебто позбавлені здорового глузду традиції та вірування. Зокрема, вітав придушення бунту Омеляна Пугачова імперськими військами, бо ж усе одно серед повстанців були переважно степові народи — калмики, чуваші, башкири.

Та чи не найбільше діставалося від Діми євреям і… молдаванам, тому що народився і жив він у місті Бендери тодішньої Молдавської РСР. Запевняв, що не любить цей край, а любить Росію, звідки його батьки. Він часто згадував веселу історію, як із однокласниками зачинив у шафі вчителя молдавської мови. А на запитання, чи знає молдавську, ображався, бо вважав за приниження для росіянина вивчати говори місцевих народів, за винятком окремих непристойних фраз. Не більший інтерес в університеті викликала у Діми й українська, хоч говорити погане про наш народ він не наважувався — все-таки жив у кімнаті з трьома українцями.

Поняттями «шовінізм» і «ксенофобія» ми не переймалися, тому Дімині погляди вважали за особисті дивацтва. Попри національні заморочки, Діма був звичайним хлопцем. Він навіть відчув на своїй шкурі, що таке війна. Бо 1992-го разом з батьками вимушений був тимчасово перечекати в Одесі придністровські «гарячі» події. Казав, що було страшно, коли втікали з Бендер, бачив убиту жінку, спалену військову техніку. Одружився Діма студентом, причому на українці. А коли у нього народилася донька, то знайшов мене серед ночі в гуртожитку (на той час ми вже разом не жили) і запросив у кімнату, де накрив «поляну» в честь новонародженої. А якось на батьківських «Жигулях» підібрав мене в місті і підвіз, куди треба.

З тих пір, а минуло майже 20 років, Діму я не бачив. Не знаю, чи живе він на батьківщині предків у Костромі або улюбленій ним Москві, чи залишився у Придністров’ї, чи проживає в Україні. Якщо обрав останній варіант, то не хотілося б вірити, що він чекає на «визволителів» із Росії. Щоправда, складно уявити Діму в середмісті Одеси з адресованим Путіну плакатом «Я русский, живу в Украине, и не надо меня защищать». Але — хтозна? Усе тече, усе змінюється, хтось озлоблюється, а хтось навпаки стає толерантнішим. Йдеться ж про загадкову російську душу.