СОЦІАЛЬНИЙ ТРАНСПОРТ

Приміський потяг «Луганськ—Ізварине» для незаможних пасажирів — чи не головний спосіб зекономити
 

Першими платними «пасажирами» 86-кілометрового маршруту стали два мішки з віниками, які одна одній допомагали завантажити до потяга дві старенькі. Чекала на відстані і не знала, що протягом майже усього чотиригодинного маршруту колишня гірнячка баба Таня буде моїм «екскурсоводом». Бо у цьому дизелі всі, якщо не по імені, то в обличчя знають один одного. А коли баба Таня виходитиме на станції Космічна, таки спробую підтягнути ближче до дверей її візок. І зрозумію, що тут моя відносна молодість зовсім не дає фори. Бо бабуся з шахтарського селища вправно і звично підхопить свій вантаж.

Про цей дизель говорять ласково. Фото Андрія КОНОНОВА

«Зроблю з рецептів букетик…»

— Третій день у дорозі, — розповідала вона. — Їздили до Донецька за віниками.

— А що, там вони дешевші?

— Та в нас сорго закінчилося. Плести ні з чого. Ось із цих ще й насіння натрушу, брат на городі посадить. А «донецькі» на базарі продам. І тоді зможу грошей на ліки відкласти, — охоче пояснює мені, випадковій супутниці баба Таня. — Бо пішла в поліклініку, лікар сказав, треба обстежитися. Відразу знайшли і діабет, і тиск підвищений, а ще серцеву аритмію. Терапевт, знай, рецепти пише... Я подивилася і кажу: «А чи немає в тебе, доню, аптечної гумки?» Вона здивувалася: «Навіщо вам?» Відповідаю: «Зроблю з рецептів букетик. У вазу поставлю і буду милуватися. Грошей таких на ліки все одно немає!»

 

Пісня об'єднала весь вагон. Фото Андрія КОНОНОВА

Отака весела бабуся, колишня працівниця поверхні на шахті. Під перестук коліс легко розговоритися. Наш поїзд рухається повільно — зупинки кожні п’ять хвилин. Але більша частина пасажирів — ровесники баби Тані. Тож провідниці-білетеру залишалося тільки переписувати номери пенсійних посвідчень. Прибутків майже ніяких. Дачниця Любов Іванівна майже увесь тиждень їздить з Луганська на станцію Пристінок. Так було і в «наш день», хоч небо хмарилося і передали штормове попередження.

— А ти вчора картоплю садила? — допитувалася Любов Іванівна у сусідки. — Адже вчора Водолій царював. Чи це тільки помідори в такий день садити не можна?

Її сусідка відмахувалася:

— Та я цих «посадочних днів» не дотримуюся. Тут тільки б «алконавти» не викопали. А то вони вже заглядали з-за кущів, коли я садила.

— А що хотіли? — поцікавилася я.

—Якщо біля городу не живеш, усе вкрадуть. Цибуля щойно зійшла — приїжджаю, уже повиривали. Закуска, бачте, їм потрібна, — пояснює «сусідка». — І з картоплею та ж біда: садимо, аби запасти на зиму, а вони приходять і викопують, щоб з’їсти вже зараз.

— Але вона ж на шматки порізана і в землі?

— А їм що? Помиють та й з’їдять, — посміхається «сусідка». — Роботи немає. Ось і вештаються городами і дачами. Де каструлю залізну вкрадуть на метал, де продукти.

Баба Таня дивує своїм життєлюбством. 
Фото Андрія КОНОНОВА

 

Віники «пасажири». Фото Андрія КОНОНОВА 

 Коли немає риб, то добре й гриб

— Та із роботою — біда, — підтримує розмову Любов Іванівна. — У мене доньку «скоротили» на заводі. Вона пішла до центру зайнятості, щоб стати на облік. А там — талончики. Виявляється, щодня приймають не більше 40 чоловік. Тож люди о п’ятій ранку чергу займають, аби о сьомій талончик узяти. А потім, коли вже на облік поставлять, головне, «явку» не пропустити. Покарання — на три місяці грошової допомоги позбавляють!

— Твоя ж стала на облік?

— Так, а що з того? Їй майже п’ятдесят. Хто і яку роботу запропонує? І раніше майже на мою пенсію жили. А тепер — поготів.

— А ви песиків вирощуйте! — приєдналася до розмови пані, що везла відерце з ліліями.

— Яких таких песиків? — недовірливо запитали у неї відразу кілька голосів.

— Мої сусіди розводять пінчерів і продають аж до Туреччини, — почала свою розповідь пані з ліліями. — Собачки такі смішні, маленькі. Хазяїн, коли гуляє з цуценятами, немов за дітьми доглядає. А потім, як вони підростуть, разом з дружиною їх до Туреччини везуть на продаж. І ще кілька місяців там перебувають на заробітках. Живуть — наспівуючи.

У вагоні тривав обмін «рецептами виживання». Пожвавлення вніс новий пасажир з вудкою.

— Добре діло карасі: не поїси, то продаси? — жартували мужики.

А туристка з сорокарічним стажем заявила:

— Ще два тижні — і гриби підуть. Я сорок п’ять видів у нас тут збираю. Коли немає риб, то добре й гриб!

Всі з повагою подивилися на її амуніцію та на великий рюкзак...

І раптом жінки заспівали, та до того ж майстерно: «Несе Галя воду», «Мамина сорочка», «Чорнобривці» — пісня змінювала пісню.

— А ми в Луганську в різних ансамблях співаємо, — встигає повідомити мені, поки готується до виходу, Юлія Петрівна Чирко. — Подруги — в хорі ветеранів війни та праці і в Будинку вчителя. А я — в міському будинку культури вже років двадцять займаюся. Наш хор називається «Джерело». Пісня — це віддушина. Жити допомагає!

Українські цукерки — солодші

Правду кажучи, вирушаючи в поїздку, обрала дизель-поїзд «Луганськ — Ізварине», бо його кінцева зупинка розташована поблизу кордону та пункту пропуску. Думала, наші співвітчизники користуються такою нагодою, аби потрапити до Росії і скупитися подешевше.

Помилилася. Повертатися дизель-поїздом, який у дорозі чотири години, не було сенсу. Автобусний маршрут утричі коротший. На зупинці побачила даму з онукою. І вирішила все ж розпитати про «російський ринок».

— А ми якраз із ростовського Донецька з онукою до вас в Краснодон за джинсами їдемо на базар, — усміхнулася вона. — Сама я ізваринська, а заміж вийшла в Росію. У вас тут усе дешевше. Свиняча вирізка у нас по 270 рублів, а у вас (на наші гроші) по 200. Курятина хороша, водою не «нашпиговують» заради товарного вигляду, бо поруч своя птахофабрика. І цукерки — втричі дешевші й смачніші. І спиртне купувати вигідно.

— Може, є товар, за яким краще на «російський» базар сходити? — запитала я, бо до російського (ростовського) Донецька через ізваринський пункт пропуску усього кілометрів десять. Можна просто сісти на автобус № 1 — і через півгодини потрапити в «закордоння».

— У вас зайвих грошей багато? Я до Луганська їжджу за насінням, фарбою, навіть за голками з нитками. Вигідно! — гарячкувала дама.

Ось така «народна торгова місія». Зрозуміло, що ті, хто робить на цих «голках» бізнес, в дизель-поїздах не їздять. Щоправда, їх успішно ловлять прикордонники. Але це вже зовсім інша історія, яку талановито описав у своєму романі «Ворошиловград» Сергій Жадан.

А мої попутники знайшли власні рецепти виживання. І дизель-поїзд для них — чи не головний спосіб зекономити. По-перше, залізничний квиток майже вдвічі дешевший автобусного (11 гривень проти 19), а по-друге, у більшості є пільги на проїзд. Тож багажний квиток для віників дорожчий, ніж для їх господинь. І, нарешті, в дизелі (на відміну від маршрутки) водій не закриє двері перед носом у людей похилого віку. Тож тільки так можуть вони дістатися із сапками до дач і городів. А тому з любов’ю кличуть замурзаний тепловоз «ластівкою», наділяючи його душею живої істоти.