СКОРБОТА

Згадаємо всіх, хто вистояв і загинув  у 1932—1933 роках, і особливо тих, хто простягнув
руку допомоги іншим

У суботу в столиці біля Національного меморіалу пам’яті жертв Голодомору, в усіх обласних центрах України та 32 країнах згадуватимуть тих, хто став жертвами нищівного голоду 1932—1933 років. Українці запалять свічки пам’яті у своїх вікнах. Приєднайтеся до загальнонаціональної акції! «Урядовий кур’єр» розпочинає цикл публікацій, присвячених пам’яті жертв Великого Голоду

Увічнити подвиг людяності

Саме таку мету мають упорядники книжки «Людяність у нелюдський час», яка буде присвячена темі взаємодопомоги в роки Голодомору. Історик, член Громадського комітету вшанування жертв Голодомору Володимир Тиліщак, один з упорядників книжки, відновлює імена рятівників. «У той жахливий час, коли людина ламалася фізично і психічно, її доводили до останньої межі існування і вона втрачала людську подобу, залишалися ті, хто вистояв, — розповідає дослідник. — Серед хаосу, безкінечної вервиці смертей і страху продовжували жити люди, що не злякалися, не втратили благородства і простягли руку допомоги приреченим. Без знання про таких праведних людей, доброчинців у часи Голодомору національна пам’ять про цей злочин проти українського народу не буде повною».

Минулої суботи у Києві представники молодіжних громадських організацій, повісивши на кожне дерево в одному зі скверів столиці символічні таблички, нагадали про людей, які для великої кількості голодуючих стали янголами-охоронцями, рятуючи їх від смерті. «Коли вбивали голодом, поділитися хлібом — це був подвиг. Долі цих людей нагадують нам, що героїзм можливий завжди», — каже історик Володимир В’ятрович.

Пам’ять про гірку сторінку життя українського народу поповнюється новими дослідженнями і виданнями. У 2012 році видано перший в Україні підручник з історії геноцидів ХХ століття доцента Львівського національного університету імені І. Франка Андрія Козицького (видавництво «Літопис»). От-от у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» побачить світ книжка Дмитра Гойченка «Червоний апокаліпсис: розкуркулювання та голодомор».

Щоб світ більше дізнався про Голодомор українського народу, дуже важливі видання англійською мовою. Цього року в канадському університеті в Альберті вийшла друком перша англійськомовна антологія «Хрестоматія Голодомору», до якої ввійшли численні архівні матеріали, які ніколи не видавали англійською мовою. Один зі співавторів видання, професор політичних наук Ратгерського університету (США) Олександр Мотиль розказав журналістам Радіо Свобода: «Тепер англійськомовний студент чи аспірант, професор чи адвокат, журналіст чи просто людина, яка цікавиться цим питанням, матиме під рукою 450 сторінок, в яких вона знайде все. Там є частина, яка включає наукові статті, друга частина — документи різних країн: радянські, польські, німецькі, італійські. Третя частина складається зі свідчень людей, що пережили Голодомор. Тут є досі не опубліковані матеріали. Є надзвичайно цікава частина — журналістські статті, а також літературні твори: п’єси, уривки з романів, повісті, вірші».

Дід Федір не думав, що матиме дві дочки. Мотрона (крайня зліва) вирвала у голоду собі сестру Наталю (праворуч).
Фото 1965 року. Фото з сімейного архіву

РОДИННА ХРОНІКА

Жива лялька тітки Мотрони

Історія ця дивовижна тим, що в страшний голод 1933-го своїми і без того невеличкими скибочками хліба ділилася не доросла людина, а маленька охляла дівчинка. Сталося це в селищі Понорниці Коропського району на Чернігівщині. Та почати цю розповідь хочеться з наших днів.

Син із невісткою вперше привезли онуча до батьків. Не дивно, що все родинне життя почало обертатися навколо маленької дівчинки. Коли її вдавалося приспати, всі домашні й подих тамували, аби не розбудити.

І тут, як на гріх, у гості зі столиці приїхала свекрушина сестра — жінка приязна, жвава, але абсолютно глуха. Нещастя сталося з нею вже на схилі літ, але вона з ним змирилася. Відразу ж у хаті з’явився звичайний учнівський зошит, куди записували для тітки Моті все, що треба було їй сказати. А вона у відповідь надзвичайно голосно (бо не чула себе) кричала про життя в місті, про ціни на базарі, про своїх онуків. Навіть коли намагалася притишити голос, він звучав дуже гучно. Маля миттєво прокидалося і до тітчиного крику додавався дитячий. Невістка була в розпачі, навіть образилася на свекруху. Тоді свекруха, вибравши годинку, коли дитина спала, а сестри не було вдома, повідала невістці цю історію.

«Народилася я взимку у тридцять третьому році. Була у батьків шостою дитиною. Мати була хвора і виснажена голодом. Молоко у неї так і не з’явилося, а корови сім’я не мала. Ніхто й не сподівався, що я виживу», — журно розповідала жінка. «Хоч би її Господь швидше забрав до себе, аби не мучилася», — перехрестилася мати, поглянувши на кволе немовля, та й поклала, навіть не сповиваючи, нещасне дитинча на холодну піч, де сиділи старшенькі. Вони з цікавістю подивилися на маленьку, зморщену, із тонесенькими ручками та ніжками сестричку. Ось вона заворушилася, розплющила неправдоподібно великі очі і жалісно запищала. «Вона, мабуть, замерзла», — здогадався котрийсь із хлопців. А старшенька Мотя рішуче відсунула братів у куток та загорнула немовля у стару драну хустку.

Рипнули двері. До хати увійшов батько, довго тупав на місці зашкарублими від січневого морозу чобітьми, щоб зігрітися. Потім подав на піч окраєць. Мотронка на правах старшої розділила його всім порівну. Відкусила від свого шматочка, пожувала хліб, загорнула у клаптик тканини і всунула маляті до рота. Так Наталочка одержала свою першу їжу. Всупереч сподіванням, вона жила — дні, тижні, місяці. Була живою лялькою для старшої сестри, яка, сама знесилена голодом, останніми крихтами підгодовувала немовля і, обгорнувши руками, зігрівала своїм теплом.

Безжальна зима 1933 року пройшлася поліськими селами, як коса левадою. Під її негостреним щербатим лезом полягли і дорослі, й діти.

Життя малої Наталі незрозуміло на чім трималося, але вона пережила літо і наступну зиму, а навесні зіп’ялася на худенькі неміцні ніжки.

«До п’яти років мені навіть хустки не запинали, все думали, що я не жилець на цьому світі, — розповідала далі свекруха. — Я вже бігати почала, гратися з дітьми, й тільки тоді сусідські бабусі звернули увагу на те, що я не запнута. Потім життя пішло трохи краще, батьки купили козу. Пам’ятаю, як материн брат казав: «Тепер Наталка питиме молоко». І ще пам’ятаю, як він пригостив мене цукеркою — довгою, у яскравій обгортці. І досі здається, що нічого смачнішого в житті не їла».

Так тітка Мотря виростила собі сестру, першу подругу юності й рідну, люблячу людину на схилі літ.

Невістка збентежено слухала ту розповідь. Вона раптом гостро усвідомила, що всім своїм щастям — коханим чоловіком, маленькою донькою — завдячує слабкій голодній дівчинці, яка в суворому 33-му врятувала від неминучої загибелі свою новонароджену сестру. Так просто було обірватися тій ниточці життя…

Немає вже на цьому світі ні тітки Моті, ні її сестри Наталі. Але вони обидві прожили довге життя, виростили дітей та онуків і були одна для одної найдорожчими людьми.

ЖИВИЙ СВІДОК

У їжачків багато сала

Кілька років тому співробітники Луганського обласного краєзнавчого музею видали книжку «Голодомор 1932—1933рр. на Луганщині». Довелося опитати понад чотири сотні свідків, 166 розповідей людей з 76 населених пунктів увійшли до видання. А ось свідчень Надії Максимівни Воронової нема в цій книзі: жінка не любить згадувати голодне дитинство. І все-таки наш власкор умовила її поділитися спогадами.

…Сім’я наша була велика й бідна. Батько втратив на Першій світовій війні ногу. Мама  прибирала в будинку й допомагала по господарству вчителям. Тоді це були заможні люди, мали хороші меблі, картини, посуд. Голод почався через страшний неврожай. Картоплю садили звичайну, а через посуху вона виросла завбільшки з бубочку. Усе посохло і пропало в нас на городі, а що залишилося — ми з’їли ще восени.

Учителька запропонувала перебратися до них у будинок, щоб виживати разом. Корова наша Манька так ослабла, що ми прив’язували її до стійок і підвішували, аби не впала. Я тоді в третій клас ходила, але поступово в школу в нашій Кабичивці з’являлося дедалі менше учнів. Будинок стояв через дорогу від кладовища. Мама спочатку забороняла нам дивитися на похорони, а потім уже щодня хтось тягнув на волах, на коні, а потім уже й вручну ховати своїх близьких.

Ми дерли листя і робили з нього борошно, давили картоплю, і цю в’язку масу ляпали на пічку. Це був наш хліб. Брат ставив капкани на ховрахів та іноді приносив «м’ясо». Батько полював на їжачків.

Потім розводили вогонь у ямці й кидали їх туди обсмалювати. У їжачків багато сала, а м’ясо нагадує свинину. Якщо вдавалося зловити двох — наша сім’я і  вчителі «бенкетували».

Але здебільшого нас рятували люди. Ті, хто працював у колгоспі чи на підприємствах, отримували пайки. У кого городи були біля річки, зібрали врожай нашої знаменитої марківської цибулі. На неї була контрактація із Франції, тож, здавши врожай, отримали гроші. Могли купити їжу.

Люди йшли до моєї мами — вона мала славу знахарки. Завдяки книжкам, подарованим учителькою, мама добре знала лікувальні трави. Ми із сестрою Марією все літо збирали лікарські рослини. Уся комора в нас була завішана запашними мішечками та букетами. І за те, що мама лікувала, люди «платили» хто склянкою квасолі, а хто жменькою пшона.

Але голод поширювався. У нас усіх опухли ноги. Більше за всіх страждала мама, якої в ту зиму й не стало. Померла й учителька, хоч її чоловік довго намагався боротися з голодом: міняв на їжу картини й меблі. Мій старший брат влаштувався на роботу в колгосп. І їм зрідка давали жменьку пшениці. Ось так ми й дотягли до тепла, до весни, до першої трави.

Матеріали підготували Лариса КОНАРЕВА, Євдокія ТЮТЮННИК, Олена ОСОБОВА,"Урядовий кур'єр"