«Подивіться, який у мене хрестик! — хвалиться 6-річна Марічка. — Мені його солдати подарували!» «І мені! І нам! — навперебій кричать її друзі Віталіна, Діана, Лера та маленький Юрчик. — Військові — добрі! Якщо зайдеш до магазину, коли вони там, обов’язково куплять цукерок або навіть ляльку!»

Ця зграйка — половина з тієї дітвори, що залишилася в шахтарському селищі — колись багатолюдному та гомінкому, а тепер завмерлому на самісінькій лінії розмежування. Якихось пару кілометрів звідси — знаменитий 29-й блокпост Збройних сил України. 

На перехресті, біля автобусної зупинки, можна побачити окупований Кіровськ — варто лише поле перейти. Звідти Новотошківку всю зиму накривало «градами». Та й зараз відтіль регулярно прилітають смертоносні подарунки. Але вже зрідка. Тож ті, хто тікав від війни, почали повертатися у свої розбиті квартири. Хоча останній обстріл стався буквально два дні тому, та такий, що люди знову ніч просиділи у підвалах.

Буржуйка у подарунок

«Ось тут ми склали піч. А влада видала цемент, тож ми тепер відремонтуємо сходинки, адже вони зовсім зруйновані, — господиня веде екскурсію по підвалу будинку № 9 на вулиці Партизанській. — Тут раніше вугілля зберігалося та консервація. Тепер притягли диван та крісла. А ще нам віруючі подарували буржуйку. Та навдовзі треба буде знову тут вугілля зберігати — у нас немає газу. Як гадаєте, до зими все скінчиться? Буде мир?»

За словами місцевих, навіть за дерев’яним столом на подвір’ї сидіти безпечніше, ніж у квартирі під час обстрілу. Принаймні — веселіше, в один голос стверджують місцеві бабці.

«Ну, смерть то й смерть, донечко. А що тут зробиш, куди тікати? Тут вже яка доля»,— зітхає баба Надя, яку діти забирали до Дніпропетровська, але вона не витримала на чужині й повернулася у рідне ліжко, на своє подвір’я, до подружок, з якими поруч живе багато років.

«Нам вже все одно, яка буде влада — хоч чорт з дияволом! Лишень не стріляли б, аби в країні був мир», — хором твердять ці бабусі. І наполегливо посилають подивитися на руйнування, мовляв, найбільше їх на вулиці Куйбишева. Але в шахтарському селищі немає жодного вцілілого будинку, який би не пошкодили, хоч ці місцини й не були окупованими.

80-річна Анна Іванівна Мормолюк бачила на своєму житті вже дві війни. Фото автора

Вікна, шифер і пенсія

Скарги місцевих жительок підтверджує і голова військово-цивільної адміністрації: в Новотошківському пошкоджень різного ступеня завдано 76 багатоквартирним будинкам. Терміново потрібно склити, перекривати дахи, зміцнювати стіни, а бюджетні субвенції розплановані так, що їхню основну частину можна буде «освоювати» тільки у листопаді-грудні. Тобто тоді, коли людям вже потрібен дах над головою.

«Буду домагатися прискорення процесу», — обіцяє голова військово-цивільної адміністрації селища Новотошківського та Жолобок Сергій Шакун.

Для того, щоб визначити першочерговість проблем життєзабезпечення селища, очільник військово-цивільної адміністрації створив комісії з представників місцевої громади. Поки таких три. Гуманітарна комісія проводить облік надходжень з різних фондів допомоги і справедливий розподіл, аби не було таких людей, кому взагалі нічого не дістається, і таких, хто за наборами приїжджає з благополучного Лисичанська. Житлова комісія обстежує будинки, визначає фронт робіт. І окрема комісія працює над відновленням школи. Нескінченним потоком вже йдуть до нового очільника селища люди. Основні проблеми: вікна, шифер та пенсії.

«Влада потрібна! — відповідає на провокаційне запитання одна з жінок, яка чекає на прийом. — Наш колишній голова селищної ради, як почалися обстріли, першим втік до Лисичанська, а нас тут кинув. Так, ми навчилися виживати майже самостійно, ще й без світла і води. Але ось зараз у нас є «комендант» — електрику вже поновили, зібралися на суботник, почали прибирати завали, може, й сміття, яке вже рік не вивозять, приберуть».

Але сам голова військово-цивільної адміністрації не дуже довіряє таким компліментам. «Сепаратистські настрої були тут закладені ще наприкінці 1990-х, коли шахти закрили, а люди втратили роботу. У селищі досі немає газу, у всіх пічне опалення. Чи так мають жити люди в ХХІ столітті? Отже, сформувався електорат, який за три копійки готовий проголосувати за кого завгодно. Свого часу проголосував за Партію регіонів, а потім поїхали в Луганськ і влаштували там війну, — каже Сергій Шакун. — Зараз у Новотошківці люди не живуть, а виживають. Тож не хочу тут виборів нинішньої осені. Навіщо? Може статися реванш колишніх сил».

Військові ЗСУ тут як посли доброї волі. Фото надане автором

Війна світів

Не довіряють місцевим жителям і військові, блокпости яких розташовані тепер в Новотошківці. «Ставлення до нас різне буває, але все одно довіри до місцевого населення у нас немає. Так само й у них до нас, вони навіть називають нас «українська армія». Не наша армія, яка прийшла захищати, а українська. А бандерами звати бояться», — розповідає хлопець із позивним «Чиж». Він зі Львова. Приїхав за тисячу кілометрів обороняти Батьківщину. Таких, як він, збирали на фронт усім світом. Бронежилет і каску дали волонтери, форма теж волонтерська. Автомат старший за нього — ще 1981 року. Каже, що з «дідом» воює, але впевнений, що той не підведе. Тож, звісно, його обурює, що місцеві хлопці гуляють по Лисичанську та Сєверодонецьку. Чи можна говорити про їхній патріотизм?

А ще вражає військових ЗСУ (у Новотошківському, як виявилося, служать 30-річні волиняни, львів’яни та івано-франківці), що місцеві не йдуть у неділю до церкви, а частіше збираються на «суботник». «На 8 Березня кажуть — «с празнічком», — доповідає сивовусий львів’янин. — А на Великдень я кажу «Христос воскрес», а вони: «А што ето такоє?» Ясно, що навіть у такому атеїстичному краї, як шахтарський, всі знають великоднє привітання. Просто тут і зараз сталося зіткнення різних світів і систем цінностей.

Місцевим важко змиритися з думкою, що до власних дітей, які сім’ями залишилися жити в окупованих Кіровську, Голубовському, Луганську чи Стаханові, тепер не дістатися. Новоутворена межа різонула по живому.

«Все життя тут людей грабували. Лишень пару сімей нормально живуть порівняно з нами, — ділиться своїми враженнями військовий, якого інші звуть командиром. — І ще кажуть: «Ми хорошо жилі до етого». Бачили будинок з бетонних блоків вимуруваний? У нас таких вже не побачиш. Вони бачать, що ми живемо краще. І тому нас звинувачують, мовляв, вам держава давала завжди більше, ніж нам, «Донбас всех корміл». Ми в шахтах сиділи, на вас заробляли, — розповідає «Чиж». — Та є адекватні люди, які розуміють, що наші краще поїдуть в Європу заробляти: попрацюють декілька років, повернуться та побудують собі гарну домівку. А тутешні теж їздять на заробітки, але чомусь не будують. Повертаються й на зароблені гроші ведуть розгульний спосіб життя».

А от на сусідній вулиці зустріла маму одної з дівчаток, яка хвалилася подарованим хрестиком. Молода жінка з компанією святкували «день народження доньки», і, як кажуть сусіди, вже не вперше. Новий цивільний чоловік горе-матусі одразу із запитанням: «А де ви були, коли нас бомбили?» Сам же зараз не в армії, не захищає своє рідне селище від «бурятів із Жолобка».

Але треба віддати належне хлопцям із Збройних сил України — вони вже зрозуміли, що люди — різні. «Спочатку чіпляли на вулицях: нащо ви сюди приїхали, що ви тут робите? А тепер вже по-іншому ставляться. Ми допомагаємо їм дахи робити й будинки ремонтувати, — кажуть військові. — Є люди, які цінують. В однієї жіночки тутешньої син пішов добровольцем у ЗСУ, то вона нам пиріжки носить та млинці».

А сивовусий розповів: «У нас є хрестики від волонтерів. Освячені, навіть ще пахли ладаном, як ми їх отримали. Ми вирішили місцевим їх теж роздати. Брали із вдячністю. Діти брали хрестики, і, як надівали, хрестилися — навіть дощ пішов. Тут це нечуване диво влітку, бо завжди посуха. Я кажу: бачите, чого варте перехреститися!»

…Військові, напевно, не усвідомлюють, наскільки важливе спілкування з місцевими. Свідомо чи ні, але кожен з них став послом доброї волі від своєї громади, яка живе інакше. Східняки поволі переймають звичаї людей із заходу країни. Що саме? Щиру любов до України і готовність захищати її, а не «будь-яку владу, яка за мир». Гідність, коли людина не може дозволити своїй родині жити в поганому будинку й бідувати. Мрію про майбутнє, де добре буде всім в єдиній незалежній країні. Тож війна на лінії розмежування йде не тільки з диверсійними групами бойовиків вночі. І головна перемога — у завоюванні сердець новотошківців.