Микола ВАКУЛЕНКО
для «Урядового кур’єра»

СПОГАДИ. Відомий учений-економіст  професор Микола Вакуленко 55 років  незмінно працює в Київському національному економічному університеті ім. Вадима Гетьмана. У його доробку майже сотня наукових праць, держава відзначила  його заслуги орденом Ярослава Мудрого. Однак найвищанагорода в педагогіці — не матеріальна і не надається за поданням. Миколі Вакуленку  вдалося її здобути — колеги і студенти шанобливо називають його Вчитель. Через які терни проліг шлях педагога-вченого до зірок? Послухаємо його розповідь.

Пригадую, як теплого липневого ранку 1958 року поблагословили мене батьки, і я, зі скромними пожитками, почимчикував на перекладних до Києва. Здавалося б, коли то було,  а час пролетів як один день. Мені пощастило, я успішно склав іспити і вступив до своєї alma mater, у стінах якої працюю й донині.

Звісно, я наполегливо готувався до вступу, мені легко давалася математика. Пам’ятаю, як був школяриком, у моє рідне село Мирівка Кагарлицького району Київщини приїхав інспектор з району перевіряти рівень знань. Написав на дошці три задачі, і я був єдиним, хто зумів їх правильно розв’язати. Ми, діти війни, були спраглими до навчання, бо це був чи не єдиний шлях, як у народі кажуть, вийти в люди. Читали все, що могли на той час знайти. Й досі мої земляки кажуть, що без книжки в руці мене не уявляють. Приємно… Але найбільше доклали рук до моєї освіти тато й мама — діставали, вимінювали на різний крам мені книжки, аби лишень здобував добру науку.

Усе доросле життя Миколи Вакуленка пов’язане з Київським національним економічним університетом ім. Вадима Гетьмана. Фото Володимира ЗAЇКИ

Дивом врятувався від смерті

Батьки дуже трудолюбиві були, власне, як і більшість односельчан. Перед війною збудували добротну хату, але пожили ми в ній кілька років. Бо коли почалася окупація, німці розібрали її, забравши дерево на укріплення окопів. Війна — особливий період у моєму житті. Батька мобілізували на фронт, мама з чотирма дітьми:  Зінаїдою, Катериною, Галиною та мною, без даху над головою, поневірялася по людях. Згодом німці почали полювання на людей, але старшу сестричку Зіну їм  вдалося відправити до Німеччини  лише за четвертим разом. Тричі вона дорогою втікала — стрибала з поїзда й верталася додому. Третього разу, як повернулася, ніхто не знав — вона тихенько сиділа на горищі хати. Але одного разу, коли я пробігав по хаті, озвалася. Як потім розповідала, хотілося зі мною поговорити, бо дуже мене любила. Пізніше поліцаї забрали її. Ми були у розпачі…

Дитяча пам’ять чіпка. Пригадую, як з мамою під час Корсунь-Шевченківської битви  вночі втікали до родичів у село Маківка Білоцерківського району. Я ледь не по шию провалювався у сніг, а зустрічний сніговій заліплював лице, не даючи дихати. Таки дійшли… А перед самим Різдвом Христовим ледь не сталося непоправне. Ми з сестричкою Галиною сиділи на печі, прислухаючись до гулу канонади. Мама із якогось збіжжя приготувала кутю і запросила нас до столу. Тільки-но ми злізли з печі й сіли за стіл, як поряд з хатою розірвався снаряд і піч, де ми сиділи, та край хати завалилися! Мама плакала і щиро дякувала Богові за наше спасіння…   

Фронт покотився далі, ми повернулися у рідну Мирівку, і мама почала самотужки будувати нову хату. Коли батько повернувся з війни, зустріли його в новій оселі. Сестра Катерина після закінчення війни, на жаль, пішла далеко за обрій. Зіна з Німеччини півтора року пішки добиралася. Коли її побачив  — моїй радості не було меж.

Раділи, бо почалося життя без війни

Тяжкі то часи були, але ми раділи від того, що почалося нове життя. Сестри повиходили заміж, народили дітей. Я тоді вже закінчив навчання й працював в Інституті народного господарства, так тоді  називалась моя alma mater.

Не уявляю себе без університету, без добрих і мудрих людей, з якими тут звела мене доля. Працював з ректорами Олексієм Короїдом,  Василем Загороднім, Леонтієм Андреєвим, Степаном Куценком, Юрієм Пахомовим. Але  визначив мою освітянську дорогу світлої пам’яті тодішній ректор  Павло Кривень. Я захищав першим в історії нашого закладу дипломну роботу зі статистики, до того студенти здавали лише іспити. Якось випало, що моє прізвище серед шести дипломників виявилось першим за алфавітом. Захищаюся, а ректор гортає мою роботу. Коли  закінчив, подивився на свого наукового керівника Йосипа Пасхавера, він усміхається до мене, мовляв, усе гаразд. Потім ректор покликав мене у кабінет і запропонував працювати в інституті. Я зніяковів, кажу: «Павле Васильовичу, мені вже пообіцяли посаду в Міністерстві статистики, де стажувався, та й одружений я, а  житла немає…»    

«Це я вирішу! — була відповідь. І справді, за кілька тижнів ми з дружиною оселилися в гуртожитку для аспірантів і викладачів — це була як велика родина, настільки дружніми були стосунки.

Працював спочатку асистентом, потім закінчив аспірантуру, став старшим викладачем, деканом, згодом  професором і довгий час — першим проректором. Нині — професор-консультант.

Багатьом студентам, аспірантам дав путівку в життя. До того ж з різних країн світу. Була в мене цікава аспірантка Клодін Пасі — дружина міністра оборони Республіки Конго. Її донечка Венера чудово розмовляла українською мовою. Одного разу вона збиралася в дитсадок і каже мамі: «Де моя спідниця?» Мама розгублено дивиться на дитину й нічого не розуміє. Тоді дівчинка сама знайшла спідницю й пояснила, що так це звучить українською…

Холодильник для аспіранта

Натомість аспірантові із В`єтнаму Лє Као Доану дуже важко давалися і українська, і російська мови. Приблизно півроку ми з ним займалися, аж поки почали  добре розуміти один одного. Допомагав йому і морально, і матеріально. Колись приходить до мене й каже, щоб я дозволив йому піти попрацювати кілька місяців на мотоциклетному заводі, бо вдома, мовляв, дали завдання — купити холодильник! Для в’єтнамців у радянські часи холодильник був предметом розкоші. Звісно, дозволив, ще й трішки допоміг грошима — і «холодний» подарунок поїхав за кордон…

Власне, щоб там не казали, радянська система освіти була на дуже високому рівні. Не втратили ми якості освіти, принаймні наш університет, і в часи незалежності. Професорсько-викладацький склад видав понад тисячу найменувань підручників та посібників навчально-методичного характеру, з економічної теорії, менеджменту, банківської справи тощо. За кілька років впровадили якісно нові навчальні плани і програми, які пройшли експертизу в європейських та американських університетах і відповідають міжнародним стандартам освіти. Крім того, викладачі пройшли стажування за кордоном, переймаючи передовий досвід і методику викладання. Вони стажувалися в Міжнародному валютному фонді, Європейському банку реконструкції і розвитку, вищих навчальних закладах і фірмах Австрії, Великобританії, Канади, США, Китаю, Німеччини, Франції, Італії. Не випадково наш університет  входить до складу Міжнародної асоціації університетів, що ведуть підготовку магістрів на рівні світових стандартів. Тому випускники нашого вишу мають попит на вітчизняному ринку праці. Отже, ми були і є базовим економічним університетом, флагманом економічної науки нашої держави.

Тому в стінах нашого університету завжди гамірно, великий конкурс абітурієнтів. Загалом цього року на денній формі навчатиметься близько чотирьох тисяч студентів. Це і за держзамовленням, і за контрактом.

Хочеться, щоб вони всі добре навчалися і знайшли себе в житті…