Коли йдеться про підтримку військових, ми зазвичай вкладаємо в це поняття матеріальні потреби чи технічне забезпечення. На жаль, у цій ситуації духовні потреби захисників відходять на другий план. Хоч саме там, де смерть щодня зазирає хлопцям в очі, потрібне не лише потужне озброєння, а й щира розмова з тим, кому можеш довіритися. В такій ситуації на допомогу приходять військові священики, яким почасти потрібно бути ще й психологами. Про те, як сприймають капеланів наші військові та мирне населення Донбасу, цікавлюся у протоієрея Павла Найденова, який понад 20 разів був у зоні проведення АТО.
На буремному сході нашої країни протоієрей Павло Найденов чимало бачив. Проте в його пам’яті закарбувалась звичайна на перший погляд, але дуже красномовна картина. Після Великодня отець Павло поїхав служити молебні й роздавати нашим захисникам гостинці в село Луганське, що на передовій поблизу Дебальцевого. В центрі населеного пункту він побачив ошатний, недавно збудований дитячий садок, в одній із стін якого зяяла величезна діра. Він зайшов через неї в приміщення і побачив, що інтер’єр дитячого закладу не зазнав змін: на поличках лежали іграшки, на стінах висіли дитячі малюнки…
Здавалося, що ось-ось з іншої кімнати вибіжить зграйка галасливих малюків. Натомість з неї вийшов військовий зі зброєю в руках.
«Такий дисонанс дуже вражає: з одного боку, бачиш, як воно має бути, а з другого — перед тобою жорстока реальність, — каже Павло Найденов. — Дуже шкода малюків, які замість щасливого мирного дитинства змушені кидати домівки і тікати від куль».
Вразило отця й побачене біля станції Роти, що поблизу Троїцького. Весною на полі неподалік цього населеного пункту селянин орав поле, щоб посіяти пшеницю, а посеред поля стирчав нерозірваний снаряд від «Урагану». Ризикуючи життям і не знаючи, чи вдасться в майбутньому зібрати врожай, хлібороб спокійно робив те, що мусив. Адже він розумів, що люди мають бути з хлібом — попри щоденну небезпеку, попри те, що будь-якої миті може розпочатися наступ і цим полем їхатимуть танки, які повністю можуть знищити врожай.
«Я поставив себе на місце хлібороба й подумав: от як йому в таких умовах вирощувати хліб та годувати нас, — ділиться враженнями отець. — Після побаченого в зоні АТО інакше сприймаєш багато речей. Скажу одне: там, на буремному сході, я не зустрічав невіруючих. І ставлення людей до військових священиків одразу було доброзичливим. Щоправда, мені не доводилося розмовляти з тими, хто воює по другий бік, але з мирними жителями спілкувався. Вони ставляться до нас як до звичайних священиків. Наприклад, на Водохрещу приходили на блокпости освячувати воду».
Спочатку протоієрей Павло Найденов разом з іншими священиками їздив у зону АТО як волонтер — доставляв туди продукти харчування для військових і мирних жителів. Коли поспілкувалися з бійцями, то зрозуміли, що їм не вистачає духовного спілкування.
«Спочатку ми збирали продукти і возили їх нашим військовим і мирним жителям. Адже система харчування ще не була налагоджена, і їжі не вистачало як бійцям, так і місцевим мирним жителям, — говорить Павло Найденов. — Ось так зав’язалися наші стосунки з військовими, і ми дедалі частіше почали їздити в зону АТО — спілкувалися, служили молебні, возили ікону Великомучениці Варвари, яку Патріарх Філарет дав, аби ми пронесли її передовими позиціями. Тоді й відчули, що хлопцям, які не шкодуючи життя захищають нашу Батьківщину, не вистачає духовного наставника, адже виникає багато питань, які не обговориш із друзями».
За покликом душі
Отець не може однозначно пояснити, чому він зголосився стати військовим священиком. На його переконання — немає якоїсь однієї причини.
«Важко сказати, чому я вирішив поїхати в зону проведення АТО. Мабуть, це голос совісті, — розмірковує Павло Найденов. — Лягаючи спати, запитував себе: чому я відпочиваю вдома, а хтось такий самий, як я, спить в окопі чи в бліндажі, під акомпанемент «Градів». Звісно, священик не має права брати в руки зброю, до того ж я б не пройшов на службу за станом здоров’я. Тож причини, через які не мав би туди їхати, були. Але всередині мені щось пекло, я не міг спокійно спостерігати за тим, що відбувається. Тому й долучився спочатку до волонтерства, а потім почав їздити в зону АТО як капелан. Коли ти бачиш очі хлопців, яким привіз речі на передову, чи, скажімо, очі бабусі, яка принесла банку з консервованими помідорами для військових, або дитину з малюнком, то в таких ситуаціях просто неможливо залишатися байдужим. Адже ти відчуваєш їхні емоції і розумієш, що це саме те, заради чого варто жити. Тим паче, ми як священики можемо бути не лише звичайними волонтерами, а й духовними наставниками. До нас підходили військові із запитаннями, які їх непокоїли. Наприклад, щодо суїциду. Тому доводилося переконувати хлопців, щоб вони не робили помилок. Пояснювали, що й до чого. Інколи потрібно лишень довірливо поговорити з людиною, і завдяки цьому вдасться врятувати життя».
Цікавість може зашкодити
Відправляючись на схід, священик має чітко розуміти, що їде в зону бойових дій, де головні — військові. «Капелан має знати специфіку служби у війську. Звісно, на мирній території ми живемо в комфортних умовах, чого немає в АТО. Але справжній християнин не повинен бути вибагливим, — упевнений Павло Найденов. — Капелан має поставити себе на місце того, хто до нього прийшов, і дати йому правильну пораду. Таким мусить бути кожен священик».
Щодо специфіки перебування капеланів у зоні АТО, то у війську слід дотримуватися дисципліни, тож від виконання команд та інструкцій залежить життя не лише священика, а й інших людей. Якщо у звичайному житті священик — настоятель релігійної громади і сам вирішує, що і як робити, а прихожани і причет його слухають, то у військовій частині головні військові. Тому потрібно дослухатись до їхніх команд, і не можна бути надто цікавим, щоб не нашкодити бійцям.
«У багатьох військових частинах заборонено проводити зйомку, говорити певні речі, що можуть натякнути ворогу, який прослуховує зв’язок, про координати, місце дислокації частини, — наголошує капелан. — Тобто завжди треба тримати язик за зубами, щоб не сказати зайвого. Є секретна інформація, деякі об’єкти, куди не дозволено заходити стороннім людям, тому військовий священик не повинен задавати бійцям зайвих питань, аби вони ненароком не виказали таємниці. Бо у разі витоку інформації почнуть з’ясовувати і згадають, що такий-то про це розпитував. Можуть запідозрити й священика. Навіть якщо доведуть, що капелан не винен, ставлення бійців до нього зміниться, а це неприпустимо».
Оскільки в Україні, на відміну від інших іноземних країн, не заведено звертатися до психолога, тому їхні повноваження почасти беруть на себе священики. Вони врятували не одне життя. Адже вкрай важко непідготовленим мобілізованим хлопцям вистрілити в людину, навіть розуміючи, що перед ними стоїть ворог. І саме священики допомагають бійцям розібратися зі своїми непростими думками й сумнівами.
Ми в Google+