СІЛЬСЬКА ГЛИБИНКА 

Найбільше село на Рівненщині відроджується завдяки своїм жителям

Уперта статистика не залишає шансів іншим населеним пунктам: село Здовбиця Здолбунівського району таки найбільше в області - тут проживає немало-небагато 5 тисяч 500 жителів. Цілісінький тобі райцентр у межах одного села. І якого! З широкими освітленими вулицями, з чепурними дворами, з родючими землями та привітними людьми, котрі, здається, понад усе люблять свою малу батьківщину.

Народна пам'ять береже дві версії про походження назви села. За однією, вона пов'язана з іменем її першого жителя -Здовби. За іншою, походить від "здовбичан" - майстрів, які "здовбили" (видовбували) з колод човни та "здобували" будматеріали - камінь, крейду, глину, на які й сьогодні багаті ці місця.

Пам'ятаймо, якого ми роду

Територія Здовбиці - то споконвічна слов'янська земля, що входила до складу Київської Русі, її Галицько-Волинського князівства. Перша офіційна згадка про Здовбицю сягає 1406 року: за худобу та срібло княгиня Степанська продала князеві Федору Острозькому Здовбицю та ще 11 сіл. До слова, Здолбунів (теперішній районний центр і відомий залізничний вузол) тоді налічував ... 12 дворів і належав до Здовбицької волості.

У 1651 році саме біля Здовбиці знаходиться штаб Богдана Хмельницького. Козацький загін, прямуючи на поле битви під Берестечком, зіткнувся тут із загоном поляків: зав'язався бій. Важко поранених козаків встигли довезти до Здовбиці: тут і знайшли вони свій останній спочинок. Кам'яні хрести на їхніх могилах і сьогодні нагадують про незламний козацький дух, котрий беруть із собою в життєву дорогу нові покоління здовбичан.

Дбайливо доглядають ті могили жителі села. Як і пам'ятний хрест воякам ОУН-УПА (Здовбиця - повстанське село, що поклало чимало життів у боротьбі за волю України), і обеліск воїнам Червоної армії. Усі ці героїчні сторінки рідного села дослідив сільський педагог Олександр Ольшевський і об'єднав їх у книгу "Пам'ятаймо, якого ми роду..." А й справді, тут, на цій прадавній слов'янській землі, відчуваєш якусь особливу народну мудрість. Та давно пересвідчилась: хочеш напитися з криниці мудрості - вирушай до нашого, українського, села.

Народний пошуковець

- Доки жива наша духовність, суспільна пам'ять, доти здатні ми відродити своє рідне село, - переконує сільська вчителька Ганна Стецюк, котра по крупинках збирає пам'ять про Велику Вітчизняну.

У 70-ті роки минулого століття в район надійшов лист з Уралу: родина Дрьоміних розшукувала свого батька. Той лист зачепив струни її вразливої душі, і вона таки знайшла могилу їхнього батька в... Німеччині! З тих пір і стала вчителька справжнім народним пошуковцем: разом із групою однодумців розшукує захоронення воєнних часів, у такий спосіб розплутуючи неймовірно складні клубки, а іноді й гордієві вузли людських доль. Не роблячи жодної різниці, хто ці люди за національністю: росіяни, євреї, німці чи українці, і на чиєму боці вони воювали... І супроводжує оцей своєрідний "вантаж" у різні країни.

- І знаєте, що я помітила? - каже пані Ганна. - Німці сьогодні намагаються максимально віддалитися від гітлеризму, вони ставляться до перепоховань знайдених останків своїх співвітчизників, я б сказала, з якоюсь пересторогою абощо. Та в чому винен був той солдат чи навіть генерал рейху? Вони лише виконували накази. Геополітика - річ надзвичайно підступна: її вершать правителі, а страждають від неї цілі народи. Так сталося і з німецьким народом, долею якого немилосердно пройшовся фашизм. І поки живу, буду вести пошук: адже будь-яка війна закінчується лише тоді, коли знайде спочинок її останній солдат... А тепер ось неодмінно маю розшукати нашого односельця, місце поховання якого в Білорусі відоме лише приблизно. От продам на базарі трохи живності, зберу грошей на дорогу - і вирушаю.

"Народний пошуковець" із довготерміновою шенген-візою в паспорті довідалася чимало цікавого й про історію свого села. Скажімо, в їхній Свято-Михайлівській мурованій церкві, що є пам'яткою архітектури ХVІІІ століття, довго тривав бій між німцями й червоноармійцями. У дзвіниці сидів німецький "коректувальник", з яким вів перестрілку російський майор Падричев. І саме цей майор примудрився вистрелити так, щоб і снайпера прибрати, і церкву для села зберегти - снаряд пролетів через отвір дзвіниці. "Смотрю, такая красивая церковь. Жаль мне стало ее разрушать", - розповість він особисто Ганні Стецюк через багато років. Ось так і зберіг російський майор український храм, котрий трепетно, немов таїнство сповіді, береже в своїх глибоких мурах життєві історії здовбичан.

Співають тут залюбки

Своєрідний духовний оберіг Здовбиці - заслужений скульптор України Володимир Шолудько. Це його роботи прикрашають парки Києва та Львова, майдани Рівного: тут і пам'ятник княгині Марії Несвицькій (Рівненській), і волинському Гомеру -Уласу Самчуку, і Симону Петлюрі, й командиру УПА-північ Климу Савуру (Дмитру Клячківському). Звісно, що й для рідного села він зробив подарунок - пам'ятник Тарасу Шевченку. Переїжджати до Києва не поспішає, хоч і має там творчу лабораторію: найкраще, каже, творити саме на малій батьківщині.

Є у Здовбиці ще одне унікальне місце - сімейний дитячий будинок "Батьківський затишок". Понад п'ять років минуло, як розповідала про нього наша газета: а тут, як на мене, стало ще затишніше, причому в прямому й переносному значеннях слова. Адже завдяки небайдужому Василю Радчуку знайшли своє сімейне гніздо уже півсотні діток, до котрих свого часу не була прихильною доля...

Вдивляюся в їхні оченята, які, здається, ось-ось розхлюпають доброту, і вкотре ловлю себе на думці про те, що цей, здавалося б, немилосердний світ таки тримається на любові... Тут, у Здовбиці, така взаємна любов є. Тому й комфортно почуваються люди, тому й хочеться їм співати: 5 аматорських ансамблів, 4 з яких мають високе звання "народний", - чи в кожному селі таке буває? До речі, активний учасник одного з них - ВІА "Небокрай" - міський голова сусіднього Здолбунова здовбичанин Ігор Ольшевський: щонеділі о сьомій ранку він уже на репетиції.

А як виходять на сцену "Здовбицькі молодички" на чолі із заслуженим працівником культури України Раїсою Тебенько, та ще й із піснями своїх мам, отоді в Будинку культури яблуку ніде впасти! До речі, найстаршій учасниці ансамблю, Лідії Сапанюк, незабаром виповниться 90.

Послуги на експорт

Здовбицький сільський голова Юрій Боярчук упевнений, що саме висока духовність його односельців стала тим локомотивом, завдяки якому Здовбиці, на противагу іншим селам, навіть не відчула занепаду. "Люди самі "витягнули" село: купували ділянки несільськогосподарського призначення і відкривали свою справу, - розповідає він. - Хтось виготовляв євробруківку, хтось - огорожі чи плитку, інші розпилювали деревину, пропонували послуги з вивезення сміття... Ми ж спрямовували виручені кошти на ремонт дитсадка, Будинку культури, амбулаторії, на освітлення вулиць.

Поставили собі за мету щороку налагоджувати освітлення однієї вулиці: використовуємо для цього світлодіодні енергозберігаючі лампочки, які працюють за нічним тарифом. На освітлення села витрачаємо близько 40 тис. грн у рік. Сума для нашого бюджету, звісно, чимала, але ми розробляємо проект співпраці з ПРООН і , можливо, здобудемо відповідну грантову підтримку. 8 років тому в нашому дитсадку була лише одна група діток - 15 чоловік. Та коли там зробили ремонт, підвели воду, газифікували приміщення, кількість дітей зросла втричі - до 45. Та на черзі в садочок - ще майже сотня юних здовбичан: тому є нагальна потреба будувати новий".

Сільська рада земельну ділянку під його забудову вже виділила, тепер замовляють проектно-кошторисну документацію. Сподіваються наповнити цьогорічний бюджет насамперед із плати за землю (адже торік провели повторну грошову оцінку землі і плата за землю несільськогосподарського призначення виросла в 10 разів!), з єдиного податку підприємців. Та й у бюджеті області на розвиток дошкільної освіти в цьому році закладено чималу суму.

Тут не бояться експериментів: садок опалюється газом, Будинок культури - твердим паливом (відходами деревини), а сільська рада й амбулаторія - електрикою. Порівнюють, зважують, прораховують вигоди: адже планують створити сільську комунальну службу. А ще здовбичани цілком можуть експортувати послуги: скажімо, з організації пошуку загиблих у війну родичів, з організації найрізноманітніших імпрез. Сьогодні це ще незвично для наших сільських громад, але вже завтра, як на мене, ми до цього прийдемо. Адже саме так у Європі: кожна територія шукає власну родзинку і прагне привабити нею.

ДOВІДКA "УК"

У селі Здовбиця проживає 5,5 тис. жителів. Народна пам'ять береже дві версії про походження назви села. За однією, вона пов'язана з іменем її першого жителя - Здовби. За іншою, походить від "здовбичан" - майстрів, які "здовбили" (видовбували) з колод човни та "здобували" будматеріали - камінь, крейду, глину, на які й сьогодні багаті ці місця. Перша офіційна згадка про Здовбицю сягає 1406 року.