Той дзвінок пролунав о 10-й ранку. «Мамо, я в біді, допоможи! – проривався з ридань голос у телефонній трубці. – Набери з мобілки ось цей номер, тобі все пояснять»…

Чоловік із вказаного телефону відрекомендувався правоохоронцем і повідомив Ользі, що її син у районному РВВС столиці: побили з напарником хлопця, який у важкому стані в лікарні. Вона ледве не втратила свідомість: зовсім недавно почула по радіо, що саме з того райвідділу заарештували кількох міліціонерів за катування підозрюваних у злочинах. Незнайомець спитав, скільки в неї вдома грошей, бо, мовляв, доки він на чергуванні, карної справи ще можна уникнути за одну суму, а коли його змінить колега, вона значно зросте. Ольга кинулась до своїх заначок, мобілка озивалася кожної хвилини: «Ну що, скільки там?». «Доповіла»: 600 гривень і 50 доларів. Це все. Їй сказали, що треба ще 5 тисяч гривень. Тоді зірвала з шиї золотий ланцюжок із хрестиком: «Тільки не бийте сина!».

Не повірила, що Ігор міг когось покалічити. Але ожив спогад, коли він прийшов додому опівдні з розбитою губою, коліна у темних синцях. Тоді вперше побачила, як плакав її дорослий син. Він потрапив у міліцію на світанку. Поверталися з другом з нічного клубу, той об щось спіткнувся, впав і розсік голову об край бетонної доріжки. З рани юшила кров, доки Ігор допомагав другу піднятися, куртка його збагряніла. Він викликав «швидку», а за кілька хвилин після того, як вона забрала Івана, під’їхала міліцейська машина по Ігоря, мабуть, бригаді «швидкої» здалося, що їхній пацієнт постраждав від нього. Потім з’ясували, як все трапилося насправді, і його відпустили. Він нічого не розповів матері, що було з ним у міліції, тільки плакав. 

Золотий ланцюжок із хрестиком зменшив  суму до трьох з половиною тисяч. Те, що вже зібрала, Ольга віддала кур’єру, хлопцеві років двадцяти п’яти, який дуже оперативно натиснув її дверний дзвінок. Телефонний «опікун» порадив їй позичити гроші, але не в рідних, і нікому не розповідати, навіщо вони їй так терміново знадобилися. Нікому! Бо накличе біду і на сина, і на себе. Це повторив кілька разів. Погрожував і водночас заспокоював: не переживайте, віддасте 3,5 тисячі, і за 20 хвилин ми його відпустимо.

На позичання Ользі дали дві години. Подзвонила синові на мобілку, але почула: «Абонент зараз розмовляє», вирішила, що телефон у нього забрали і використовують його у своїх потребах. Майнула думка, що в оперативника якийсь ханизький голос і ніби те, що він їй говорить, хтось йому надиктовує. Та розмірковувати ніколи, треба рятувати Ігоря! Добре, що в подруги було 400 доларів, вони зустрілися на тролейбусній зупинці, ще раз наголосивши, «нічого не питай!», Ольга побігла додому.

Не встигла переступити поріг, як задзеленчала мобілка: «Знайшли? Скільки? Але 400 доларів — це лише 3200 гривень». Ольга відповіла, що більше їй ні в кого позичити.

Їй звеліли покласти долари в конверт, вийти у двір і чекати біля свого будинку. Минуло півгодини, змерзла й хотіла вже повертатися до квартири, і тут телефон сповістив, що їхній посланець заблукав, тому запізнюється. Хвилин за п’ятнадцять під’їхав автомобіль, вийшов високий стрункий молодик, спитав її, чи це вона замовляла таксі до «Хрещатика». Ольга розгубилася, але тут на виручку поспішив телефонний голос: віддайте йому гроші і йдіть додому. А потім наздогнав її дзвінком у ліфті: перерахуйте на мій телефон ще 500 гривень, по 100. Вона знайшла сили на обурення: я віддала вам усе, що мала! Збрехала тільки на 18 гривень — це все, що в неї лишилося вдома.

Знову зателефонувала синові — і з’ясувалося, в яку історію потрапила… Дізнавшись про це, одні казали: «Та про таке ж недавно розповідали по телебаченню! Ти що, не дивилася ту передачу?». Інші обурювалися, чому вона не намагалася додзвонитися синові, а тупо виконувала вказівки шахраїв. А одна жінка її зрозуміла як ніхто: ви ще недорого відбулися, я «врятувала» доньку за 2 тисячі доларів, тепер не знаю, де взяти гроші, щоб повернути борг сусідам…

Цю історію мені розповіла попутниця у приміській електричці.  Про подібні кримінальні сюжети під кодом «батьки-діти», зі спекуляцією на святих почуттях, я чула й раніше. А напередодні Різдва прочитала в Інтернеті про кілька таких випадків у Маріуполі, в яких проглядається почерк професійних психологів. І здивувалася пораді правоохоронців: якщо дзвінок про «біду» з дитиною чи близьким родичем пролунає у вашій квартирі, не кидайте трубку, розмовляйте з шахраєм, а в цей час паралельно якось повідомте про це в міліцію. Оте «паралельно» в такій раптовій ситуації до снаги хіба що поінформованим про такі злочини жонглерам…

Ніхто б не купився на страхи «ваш син у міліції», якби факти про катування там були хоча б поодинокими і не виникало загрози, щодо суду можна й не дожити чи дочекатися його калікою.