Віддаючи належне нашому пророкові Шевченку, не варто забувати, що перший письменник сучасної української літератури — Іван Котляревський, якого Кобзар називав літературним батьком. Безсмертна «Енеїда» вперше довела зведеним до рівня малоросів українцям, що їхня мова придатна не лише для побутового спілкування, і нагадала, що у панських хоромах і скромних селянських хатках-мазанках живуть об’єднані етнічним походженням земляки. Так само, як написана Івасюком «Червона рута», «Енеїда» зробила українську мову популярною у найвіддаленіших куточках величезної Російської імперії.

Цілком закономірно, що коли в адміністративних центрах українських губерній постали монументи російському поетові Пушкіну, українці ініціювали спорудження пам’ятника Котляревському, який, на відміну від опального в очах влади Шевченка, не мав політичних провин перед царським самодержавством. Однак Полтавській міській думі знадобилось аж три роки роздумів і дискусій, доки 1894-го вона офіційно звернулася по дозвіл на увічнення пам’яті Котляревського та початок збирання пожертв на монумент йому.

Підстав відмовити не було, однак у Петербурзі ще пам’ятали епопею зі спорудженням пам’ятника Хмельницькому в Києві, кошти на який не змогли назбирати у всій імперії. Отож хитрі царедворці дозволили збирати пожертви «на Котляревського» лише на території Полтавської губернії, сподіваючись, що ініціатива малоросів само собою заглухне.

«Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди; поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть!» — пророче написав про Котляревського наш Кобзар

На подив Петербурга, необхідну суму швидко зібрали, і пам’ятник мав постати 1898 року — до сторіччя виходу «Енеїди». Довелося задіяти суто бюрократичні перепони і спробувати заговорити добру справу. Мовляв, чи не краще за зібрані кошти побудувати освітній будинок ім. Котляревського чи започаткувати ще якусь благодійну ініціативу?

Лише з великими потугами українській інтелігенції вдалося здолати спротив влади, і 12 вересня 1903 року (30 серпня ст. ст.) у центрі Полтави нарешті постав пам’ятник творцеві безсмертної «Енеїди». Свято української культури зібрало і полтавців, і небайдужих українців з України та Росії. Зокрема, в Полтаву приїхали Леся Українка з матір’ю Оленою Пчілкою, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь і ще десятки діячів, яких нині вважають класиками і корифеями.

Царська влада потурбувалася, щоб свято українців не пройшло без ложки дьогтю, якою стала заборона підданим Російської імперії, на відміну від приїжджих з-за кордону, виступати на офіційних заходах українською мовою. Цей наказ на урочистому засіданні, що відбулося вже після відкриття пам’ятника, проігнорувала вчителька з Чернігівщини Ольга Андрієвська. Її українськомовний виступ перервало гнівне калатання дзвоника в руках міського голови Полтави.

Після цього на сцену піднявся харківський юрист Микола Міхновський, який заявив, що має доручення прочитати привітання учасникам зібрання мовою Котляревського, але через незаконну заборону не може цього зробити. Тому змушений покласти на стіл перед головуючим порожню теку, а текст невиголошеної промови забрати із собою.

Приклад Міхновського наслідувала решта записаних на виступ, що спонукало заступника губернатора дременути із зали засідань. Українці навіть за тих умов довели, що вміють захищати рідну культуру, а наша мова, наша правда не вмре, не загине.