ДАТА. Завтра виповнюється 160 років, як відійшов у вічність письменник Микола Гоголь.
 

За посмертну статтю про Миколу Гоголя, де зазначено, що він «своїм іменем означав епоху в історії нашої літератури» і є «однією зі слав наших», Івана Тургенєва на місяць заарештували, а потім заслали з Петербурга в село. Високопоставлена дама, яка цієї публікації не читала, але покарання за неї вважала надто жорстоким, миттю відсахнулася від захисту письменника, почувши від когось, що він  «називає Гоголя великою людиною»: «Не може бути! А! В такому разі я нічого не кажу»…

Та зовсім не переймався особистою величчю у завершальні земні дні сам Микола Васильович, за хрещенням Яновський. Бо вивів уже тремтячою рукою слова Ісуса Христа, що не увійдуть в царство небесне ті, котрі не почуватимуться малими, мов діти. А його останні слова на папері — «Як вчинити, щоб вдячно і вічно пам’ятати про отриманий урок?» — таємні навіки, як, власне, й багато чого, незбагненного в його долі.

«Вночі з п’ятниці на суботу (8—9 лютого) він, знеможений, заснув на дивані, без постелі, і з ним трапилося щось незвичайне, загадкове: прокинувшись раптом, послав він за парафіяльним священиком, пояснив йому, що незадоволений недавнім причастям, і просив одразу ж знову причастити і соборувати його, тому що бачив себе вже помираючим», — згадував лікар Тарасенков.

Відтоді Гоголь перебував немов на мосту між двома світами. Якщо на початку місяця постав перед Тарасенковим людиною при дуже міцному здоров’ї, то наприкінці — на вигляд майже небіжчиком. І ці разючі зміни багатьом здавалися спричиненими думкою Гоголя про смерть, яка його не полишала, ніж справжньою хворобою.

Останньою земною дорогою він прямував як істинний християнин. Ревно дотримувався великоднього посту, молився і в кімнаті своїй, і по церквах, сповідався, причащався. Спалив свої рукописи і потім каявся, що лихий поплутав: «Це був вінець моєї роботи: із нього могли б усі зрозуміти і те, що неясно було у мене в колишніх творах. Тепер все пропало». Ніхто не міг вплинути на нього ні словами, ні ліками, щоб повернувся до життя: пророче нічне видіння кликало його зовсім в іншому напрямку.

Небеса дивовижно навіщували й другу половинку батькові Гоголя, яка народила йому сина-генія. Удвічі старший від нареченої, він повінчався з нею, коли їй було чотирнадцять років, а вже відав, що це майбутня мати його дітей, вперше побачивши її семимісячним малям. Бо впізнав: на таке дитя вказала йому уві сні в храмі Цариця Небесна, промовивши «це дружина твоя», після того, як він, ще підлітком, помолився з ненькою біля чудотворної ікони Божої Матері.

Миколу Гоголя впустили у білий світ дуже щасливі батьки. І залишав він цей світ, можна сказати, щасливо: за християнськими канонами, у бажаному усамітненні та водночас в оточенні любові й приязні друзів. Якби тільки не грубі втручання деяких лікарів, котрі не розуміли, що не можна силоміць рятувати чиєсь тіло, якщо цього не хоче його душа.

Біля домовини Гоголя день і ніч стояли в почесній варті шестеро студентів, змінюючись щодві години. З ним прощалися, його супроводжували до могили на кладовищі неймовірно багато людей. Уся Моск?ва… І що супроти цього цензура й потуги високих крісел диктувати, хто великий, а хто ні?

Чи великий наш співвітчизник Микола Гоголь, якщо творами, які він написав таким молодим, і досі, через 160 років після кончини письменника, захоплюються на всіх континентах планети?