Багато хто вважає найбільшою танковою битвою ХХ ст. протистояння під Прохорівкою, де під час боїв на Курській дузі нібито зійшлися 800 радянських і 700 німецьких броньованих машин. Яскраве зображення цього начебто переможного поєдинку широко розтиражоване в кіно, а чимало істориків заявляють, що прохорівське поле не менш легендарне, ніж Бородінське чи Полтавське.

Однак документи засвідчують, що восьми сотням радянських танків 5-ї танкової армії під командуванням генерала Ротмістрова протистояло лише 273 броньовані машини противника. Результатом поєдинку стала втрата радянською стороною 334 одиниць техніки і всього 55 — ворогом, із яких лише п’ять танків не підлягали відновленню та були кинуті на полі бою.

Промовистий факт: Сталін, розлючений бездарною втратою цілої танкової армії, навіть погрожував віддати під трибунал майбутнього головного маршала бронетанкових сил СРСР. Однак у Ротмістрова знайшлися впливові заступники, які чітко усвідомлювали, що у випадку об’єктивного розслідування будуть відповідати разом із ним. Як свідчать мемуари командуючого 5-ю танковою армією, що була кинута у наступ із важкого маршу, для нього повною несподіванкою стала зустріч із сотнями німецьких танків, проґавленими повітряною розвідкою і командуванням фронту.

Радянські історики замовчували, що у бою під Прохорівкою взяли участь лише 15 новітніх німецьких «Тигрів», поява яких на Курській дузі не стала несподіванкою для радянської сторони. Однак навіть модернізовані гітлерівські танки Т-3 і Т-4, на яких німці встановили потужніші гармати і посилили лобову броню, у 1943 році вже стали грізними супротивниками легендарної «тридцятичетвірки».

Знайому нам за численними пам’ятниками модифікацію Т-34 із гарматою калібру 85 мм почали випускати лише з 1944 року, а на Курській дузі воювали ще машини із 76-мм озброєнням. На відміну від «Тигрів», які вражали ворожі танки із відстані 2 км, вогонь Т-34-76 був ефективним на відстанях менше 500 метрів.

Однак у розгромленої під Прохорівкою 5-ї армії Ротмістрова, крім півтисячі вже морально застарілих модифікацій Т-34, були ще три сотні Т-70, масовий випуск яких у СРСР розпочали навесні 1942 року. «Кращий легкий танк Другої світової війни», як називали цю машину, мав неефективну проти танків 45-мм гармату та броню, здатну протистояти хіба що стрілецькій зброї.

Навіщо в СРСР за роки війни «наклепали» аж понад 8 тисяч Т-70 і чим керувалися, продовжуючи аж до кінця 1943 року випускати вже застарілі Т-34-76, міг пояснити хіба що «ефективний менеджер» Сталін. Однак результат масового танкового побоїща під Прохорівкою наочно засвідчив, чого варті ці броньовані машини у поєдинку навіть із модернізованими німецькими Т-3 і Т-4, не кажучи вже про «Тигри».

Не кращою була ситуація і з радянською протитанковою артилерією. Понад половину її кількості у Курській битві припадало на 45-мм гармати, влучно прозвані фронтовиками «Прощай, Родіна!». Натомість випуск дійсно ефективних, але складніших у виробництві протитанкових установок ЗІС-2 за розпорядженням Сталіна призупинили ще у 1942 році!

Отож перемогу на Курській дузі насамперед оплачено великою кров’ю і жертовністю солдат, які у прямому значенні слова лягали під ворожі танки. Та титанічною працею жінок і підлітків, мобілізованих на риття окопів, траншей, протитанкових ровів, яких під час роботи навіть не годували.

У сучасній Росії вже визнають, що провальна перемога під Прохорівкою обійшлася Червоній армії вшестеро більшими втратами, ніж нібито переможеним німцям