Агресор завжди звинувачує жертву в тому, що робить сам: це стандартна практика у всіх кремлівських війнах. Москву хвилюють не гарантії ненападу НАТО на Росію, а гарантії непротидії НАТО в разі окупації України, Грузії та Молдови.

Які нові методи інформаційної війни Росії, що робити Україні з окупованими територіями і як протидіяти інформаційним атакам Кремля? Про це говоримо в інтерв’ю з Юрієм ХРИСТЕНЗЕНОМ.

— Чи хочуть росіяни війни?

— Якщо ви про цитату з Євгена Євтушенка, то вона має парадоксальну відповідь. Судячи із соціології, росіяни не хочуть і бояться війни. Вони називають себе миролюбною країною, яка ні з ким не воює. Але якщо зазирнути до російського федерального закону «Про ветеранів», там перелічено чотири десятки офіційно визнаних післявоєнних війн за участю радянських чи російських військовослужбовців. І це лише визнані війни.

За офіційною версією, російська армія ні з ким не воює, але постійно обороняється на далеких підступах. Ось ця двоїстість «ми не воюємо, але обороняємося» відбивається у головах росіян. Наприклад, в одній з анкет гібридного призовного пункту було написано «воював миротворцем у Грузії». Ось ставлення росіян до війни.

— Що ними керує? Адже, по суті, після Другої світової жодної по-справжньому великої війни (Афганістан, Чечня, холодна) «непереможна та легендарна» не виграла?

— Потрібно поділити «ними» на три групи. Перша — громадяни РФ. Вони дізнаються про війну зі ЗМІ. Коли Горбачов оголосив «гласність», війна в Афганістані стала непопулярною, бо про неї почали писати правду. Непопулярною була перша чеченська війна. А друга чеченська стала якщо не популярною, то принаймні виправданою. Можливо, тому, що епоха гласності на той час закінчилася.

Друга група — це мільйони людей, у яких нагороди, звання, премії та просування на службі залежать від війн. Це армія, ВПК, спецслужби, дипломати, пропагандисти й далі за списком. Це лобісти й носії норм, практик і цінностей війни. Вони із жахом згадують конверсію та роззброєння. Для них «ніколи знову» — це про відсутність війни, а не про війну.

Третя — політичне керівництво, яке черпає легітимність у спекуляції зовнішніми загрозами. Особливо нинішні керівники РФ. Першою виборною посадою чинного глави російської держави була посада президента. До цього весь його життєвий досвід був пов’язаний зі спецслужбами. Він навіть сім’ю не зумів створити — вийшла спецоперація.

— Сергій Шойгу нещодавно заявив, що «інформаційна війна триває на всіх фронтах, і програвати в ній Росія не має права». Які нові методи її ведення бачите?

— Першою військовою посадою нинішнього міністра оборони РФ була «міністр оборони». Тож він оприлюднює те, що йому доручили оприлюднити. А з погляду методів сучасної війни цікава не його думка, а публікації професійних російських військових. Ось наприклад: «Механізм агресії в тому, що держава-агресор розколює країну-жертву зсередини. І тому всіляко інспірують, розпалюють наявні внутрішні суперечності. Будь-які — національні, релігійні, соціальні чи територіальні. Потім ці суперечності трансформуються у відкрите протистояння опозиційних сил і уряду. Якщо керівний режим намагається зберегти владу, то наступним етапом стає громадянська війна.

Уся підступність полягає в тому, що країна-жертва за керівництва й підтримки ззовні сама вбиває себе. Унаслідок внутрішнього збройного конфлікту знищується людський потенціал держави, руйнується економіка, втрачається політична самостійність. У населення країни — жертви агресії відбувається повна втрата орієнтації у системі координат «свій-чужий». Замість того, щоб об’єднатися перед зовнішньою агресією, одна частина населення вступає в боротьбу з іншою. Агресор виступає у ролі захисника однієї зі сторін внутрішнього конфлікту, ним спровокованого».

— Усередині Росії влада використовує таку саму тактику?

— Так, але з деякими косметичними відмінностями. Принцип «розділяй і володарюй» не сьогодні вигадали. Ліберальній частині суспільства Кремль малює «темний народ», здатний лише на бунт, безглуздий і нещадний. Простому народу малює «ліберастів», які мріють продати Росію Заходу. Між ними стоїть росгвардія, яка «захищає» одних від інших.

— Але ж росіяни не можуть не розуміти, що війни відбирають у них майбутнє і страждають сусідні народи.

— Багато хто може. Тут вмикаються механізми, що сягають корінням у глибину століть. Століттями Кремль розширював межі свого культурного контролю на православні, згодом соціалістичні, нині — російськомовні країни, а потім намагався отримати над ними політичний контроль. Цьому почуттю однаково підвладні російські царі, президенти, письменники, науковці та слюсарі на заводі. А почуття ірраціональне за природою. Воно не потребує логічних доказів. В імперській культурі «приєднання» території має місіонерський характер. Воно не чутливе до страждань приєднуваних: «Ми несемо вам велику мову, культуру, а ви, нерозумні, чините опір!»

Із цієї самої серії й нещодавня стаття президента РФ про «один народ». Коли імперська нація повідомляє вас про «одну мову, віру, культуру» або приймає вас у «співдружність соціалістичних країн», чекайте на війну. Наступним етапом буде спроба пересунути межі військово-політичного контролю на весь культурний простір.

— Це діагноз? Чи можлива трансформація Росії від імперії до нормальної демократичної держави?

— В історії немає нічого неможливого. Майже всі імперії минулого нині є демократіями, які дотримуються норм міжнародного права та власної конституції.

— Чи існують у Росії передумови для такого переходу?

— Московські соціологи із групи Маргарити Фабрикант описують потребу росіян у величі як компенсаторний механізм. Коли не можеш пишатися облаштованим сьогоденням, починаєш шукати предмет для гордості у минулому. У молодого покоління патріотизм величі трансформується на патріотизм малих справ. Коли молодь підросте та облаштує своє сьогодення за допомогою малих справ, перехід стане можливим. Україні залишилося цей період пережити і, наскільки можна, прискорити його своїм прикладом.

— Що робити Україні з уже окупованими РФ територіями? Чи актуальні мінські угоди з погляду інтересів Києва?

— Будь-які угоди відповідають інтересам України, потрібно просто навчитися правильно їх готувати. Війна починається не з танків на вулицях, а з ненависті у головах людей. І закінчується так само. Спочатку унеможливлення на окупованих територіях військової пропаганди агресора, потім припинення обстрілів, виведення озброєнь, контроль за кордоном, вибори і далі за списком.

Кремль визнає ОРДЛО частиною України. Рівня безпеки для відімкнення на окупованій території одних телеканалів та увімкнення інших достатньо. Список ліцензій на мовлення — не таємниця. Залишилось актуалізувати цю вимогу на всіх переговорних майданчиках. Кремль хоче, щоб «Україна говорила з Донбасом», то дайте їй таку змогу!

— І досі актуальні такі примітивні штуки, як «візитки Яроша», «розіп’яті снігурі»? Чи, цитуючи класиків пропаганди, «що жахливіша брехня, то охочіше натовп вірить у неї»?

— Спецпропаганда актуальна на будь-якій війні. В СРСР це була військово-облікова спеціальність. У нормальних умовах люди не готові вмирати та вбивати. Надіслати вбивати їх можна за гроші або за наказом. Але щоб люди їхали вмирати в чужу країну з вигаданим ворогом, потрібна та сама «жахлива брехня».

— 9 січня депутат держдуми Казбек Тайсаєв повідомив, що підготовлено проєкт постанови про визнання Росією «Л/ДНР». Документ зроблено за аналогією з постановами про Абхазію та Південну Осетію. Це гра інформаційними м’язами чи підготовка до екстреної легітимізації можливого вторгнення?

— Усі війни Кремля останніх років починалися несподівано і розвивалися блискавично. Ми це бачили у Грузії 2008-го, Україні 2014-го, Сирії 2015-го і нині в Казахстані. Російські військовослужбовці раптово з’являлися на території жертви під виглядом «миротворців» або «ихтамнетов».

Нинішні заяви Кремля більше нагадують шантаж, політичний тиск і створення переговорної позиції. Якщо вдасться розпалити внутрішні суперечності в Україні, дестабілізувати жертву і блокувати допомогу Заходу, то велика війна стане можливою. Але про це ми дізнаємося не із заяв держдуми.

— Чи можна говорити, що після Білорусі й Казахстану до своєї схеми «збирання земель російських» Путін залучив ОДКБ?

— ОДКБ — це зменшена калька з Організації варшавського договору. Вона призначена виконувати функції жандарма на прилеглій до Росії території. Мета — підтримка диктатур і запобігання появі демократій на російських кордонах. Для Кремля це екзистенційне питання. Він не може допустити повалення сусідніх диктаторів і успіху демократій. Це питання виживання для Кремля.

— Путін заявив, що у Казахстані використовували «майданні технології». Це жупел такий у нього? Чи він справді наляканий, що авторитарні режими виявилися картковими будиночками і транзит влади (як у Казахстані) теж не працює?

— У Казахстані використовували стандартні гібридні технології Кремля. Не здивуюся, якщо колись про це вийде розслідування Bellingcat. А агресор завжди звинувачує жертву в тому, що робить сам. Це стандартна практика у всіх кремлівських війнах для пояснення вимушеності свого втручання у внутрішні справи інших країн.

— Казахстан, мабуть, був останньою непідконтрольною державою в ОДКБ, ЄвразЕС: латиниця, співпраця з КНР.

— Тепер його намагаються взяти під контроль. Це поки що процес, а не результат. В авторитарних країнах Кремль для цього підтримує диктатора, який здається йому лояльнішим. У демократіях втручається у вибори з тією самою метою і тим самим запланованим результатом. Але розрахунки Кремля не завжди здійснюються. Часто виходить навпаки.

— Домагаючись «гарантій безпеки Росії», Путін, здається, махнув рукою на американців як недоговороспроможних і зробить ставку на окремих європейців. Наскільки вони розхитані «Північними потоками»? Чи в потрібний момент колективний євророзум візьме гору?

— У Кремлі не бояться нападу НАТО на ядерну державу. І країни НАТО не мають наміру завойовувати Росію, щоб годувати комарів у Сибіру. Їх цілком влаштовує обмін російських природних ресурсів на нулики та одиниці у банківському комп’ютері.

Кремль хвилюють не гарантії ненападу НАТО на Росію, а гарантії непротидії НАТО в разі окупації України, Грузії та Молдови. Потім можливий напад на країни Балтії, Польщу чи Румунію. У Європі це поступово починають усвідомлювати.

— Кібератака минулого тижня — це спроба перевірити нас на міцність?

— Це частина каскадної атаки. Мета — посіяти хаос, показати недієздатність держави. Теоретично наступним етапом може стати хакерська атака на енергетичну інфраструктуру для просування наративу «укладаємо прямі договори з Газпромом». Можуть бути інші варіанти гібридної агресії.

— Який рецепт/алгоритм протидії російській інформаційній машині запропонували б ви?

— Передусім булгаковський: «Хай Бог вас боронить — не читайте до обіду радянських газет». Мозок людини влаштований як матрьошка. Наймолодший — неокортекс відповідає за логічне мислення. На порядок старший лімбічний, який відповідає за емоції. І в глибині — стародавній рептильний мозок, який про «бий-біжи-замри». Стародавні відділи мозку завжди перехоплюють управління в молодших. Пропаганда звертається до них, блокуючи критичне мислення.

Тому крім критичного мислення, необхідно розвивати емоційну стійкість. Емоції є у всіх — політиків, журналістів, науковців, бізнесменів і музикантів. Навіть доктор наук може діяти проти своїх інтересів на користь пропагандистів, якщо пробити тонкий наліт цивілізації в нього в голові. Медіаграмотність та інформаційна гігієна теж важливі як навички споживання інформації.

Це рекомендація кінцевим користувачам. Державі потрібно розуміти механізм кампаній з дезінформації: збирання великих баз даних, побудова психологічних профілів, розроблення інтерпретацій, таргетування наративів, аналіз реакції, коригування та повторення циклу. У нас у кращому разі розривають цю петлю, блокуючи кремлівські ЗМІ та соцмережі. Але існують і тонші налаштування, яких Україна має навчитися.

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
(Надруковано зі скороченнями)