НА ЧАСІ

Святково-обрядова культура українців має велике значення для розвитку морального суспільства

Валентина БОРИСЕНКО,
доктор історичних наук
для «Урядового кур’єра»

Стає дедалі очевиднішим, що розвиток нашої культури, зокрема і розважальні заходи для молоді не витримують жодної критики. Для них характерна вульгарність, невдале копіювання гірших закордонних зразків. Повною мірою ігноруються традиційні етнічні компоненти культури. Засоби масової інформації, які оголили у своїх шоу не лише тіло, а й душу, на всі лади висміюють найменші ознаки української культури, показують її фрагменти лише в іронічно-саркастичному контексті. Натомість увесь передовий урбанізований світ намагається будь-що зберегти вцілілі рештки цієї творчості через святкування народного календаря, проведення відповідних фестивалів пісні та хореографії. Прикладом дбайливого ставлення до народних традицій можуть бути такі країни, як Німеччина, Польща, Чехія, Японія. 

Святково-обрядова культура українців ще на початку ХХ ст. становила синкретичну єдність, цілісну систему, в якій споконвіку взаємодіяли народне мистецтво, пісні, танці, народні вірування, звичаї, гостинність, сміхова й ігрова культура.

Для  розвитку морального суспільства, консолідації нації та процесів державотворення важливо знайти об’єднавчі компоненти, які б сприяли вихованню культурної людини. Поза сумнівом, до таких чинників сприяння належать традиційні свята і обряди.

Саме таку калиту-сонце треба було вкусити без сміху, але це вдавалося вкрай рідко.
Фото з сайту rukotvory.com.ua

Грудень багатий на молодіжні свята

Із Введення до храму Пресвятої Богородиці (4 грудня)  починається зимовий цикл свят нашого календаря. У народі побутує прислів’я: «Введення прийде, свят наведе». І справді, за цим днем ішла низка багатих обрядовою символікою, ритуальними діями, міфологічними сюжетами свят, насамперед молодіжних, на яких ворожили про щасливе одруження. Так, 7 грудня святкували Катерини, яку вважали опікункою дівочої долі, й тут переважали різноманітні дівочі ворожіння. Та найбільшим молодіжним святом було Андрія (13 грудня). Святого вважали покровителем молоді, який сприяв щасливим шлюбам. Головні елементи свята: ворожіння дівчат про заміжжя та обрядові дійства навколо ритуального хліба — калити.

Калита — круглий пісний корж, печений на меду, у світоглядних уявленнях українців символізував сонце. Солярні культи в календарних обрядах, приурочених до зимового сонцестояння, збереглися в обрядовій поезії, звичаях та обрядах новорічного циклу.

У хаті, де проходили андріївські вечорниці, спечену медову калиту підвішували до сволока. Коло неї ставав хлопець із квачем, вимазаним у сажу. Всі присутні тут хлопці й дівчата по черзі сідали верхи на коцюбу (кочергу) і під’їжджали до калити. Наблизившись, казали: «Добривечір тобі, пане Калитинський!» А той, що стояв коло коржа із квачем, відповідав: «Здоровий будь, пане Коцюбинський!» Той, що на коцюбі: «Я приїхав калити кусати!» Той, що стояв із квачем: «А я буду по губах писати!» Тривав діалог: «Я кусну!» — «А я писну!» Повторювали так тричі. Той, хто намагався вкусити медову калиту, повинен при цих словах не засміятися, хоч усі присутні вигадували жарти, аби його розсмішити. За правилом, хто не засміється, той укусить калиту, а хто засміється, той не тільки не вкусить, а ще й отримає квачем із сажею по губах. Рідко кому вдавалося втриматися від сміху і вкусити калиту, що засвідчувало недосяжність символічного небесного світила. Обрядовий хліб виступає тут як символ шанування сонця, місяця, зірок.

Вода, вогонь, зерно мають магічну силу

Дівочих ворожінь про долю, щасливе заміжжя в українців багато. Майже усі вони пов’язані з віруваннями в магічну силу води, вогню, зерна. Увечері на Андрія дівчата бігли до річки чи ставка і занурювали руку у воду. По тому, що діставали з дна (шматок шкіри, соломинку, тканину, деревину), судили, яким буде ремесло судженого: швець, хлібороб, ткач, стельмах, бондар.  Ворожили й на кілках у тину, рахували: «вдівець» — «молодець». Віщування було на останньому кілку. Пересновували нитками дорогу: яке ім’я мав чоловік, що заплутався в тих нитках, таке, гадали, матиме й наречений. Лили також віск на воду і по утворених фігурках фантазували про майбутнього чоловіка. Пекли солоного коржика і їли на ніч: суджений уві сні мав подати води.

Із приводу останнього ворожіння знаходимо цікавий запис у щоденнику  письменниці Ольги Кобилянської. «Я так і зробила, бо переконала себе, що це правда… Ніхто не подав мені води. Отже я маю лишитися старою панною… Я б і не журилася цим. Якби могла мешкати разом з мамцею і спокійно писати… І якби мої твори мали відгомін. А якщо цього не буде, то я загину».

А ще заносили до хати півня, ставили перед ним зерно й воду і спостерігали: якщо зерно дзьобне — чоловік буде добрим господарем, а якщо стане пити — за п’яницю судилося вийти.

Найпоширенішим ворожінням на Андрія було обрядове приготування пампушок («балабушок»). Для цього кожній дівчині слід було тричі принести від криниці воду в роті, щоб замісити свою чарівну балабушку. Хлопці підстерігали дівчат і перешкоджали: смішили, жартували. Декотрим доводилося кілька разів повертатися до криниці. Замісивши балабушку, дівчина позначала її чимось і ставила у піч. Потім спечені балабушки клали рядком на застеленому рушником  ослоні й заводили собаку, який, обнюхавши печиво, брав котресь першим. Чию балабушку вхопить, та дівчина першою з гурту заміж піде.

Майже всюди в Україні дівчата ввечері на Андрія сіяли біля криниці чи біля межі коноплі, примовляючи:

Святий Андрію!
Я на тебе коноплі сію,
А спідницею волочу,
Бо дуже заміж хочу.
Дай же, Боже, знати,
З ким весілля грати.

Багато ігрових традиційних елементів можна відроджувати у сучасному дозвіллі молоді, що сприятиме збереженню традиції й дасть змогу уникати залежності молоді від шкідливих звичок.