РЕЗОНАНС

Кореспондент «УК» побував у приморському селі, звідки зробив свій останній вихід у море моторний човен, який згодом зіштовхнувся з російським прикордонним катером

Село Безіменне Новоазовського району Донецької області, подейкують, своєю колоритною назвою завдячує… Олександрові Пушкіну. Бо, за переказами, поет, будучи проїздом на морському узбережжі, знічев’я запитав назву села у місцевих жителів. Ті у відповідь тільки знизували плечима: мовляв, чого-чого, а цього поки що немає. Ось тоді подорожній експромтом запропонував свій варіант: Безіменне.

Ця симпатична легенда витримала випробування часом, однак віднедавна у приморському селі жартома і всерйоз починають приміряти нову і більш підходящу назву — Безробітне. І неспроста, бо на запитання, чи важко знайти роботу в селі та довкола нього, безробітні безіменці здебільшого відповідають: «Ні, не важко, а просто неможливо».

Неказкові реалії

Про класика російської літератури є резон згадати ще з однієї поважної причини. Адже під час перебування в селі іноді мимоволі згадувався казковий персонаж поета — бабця на порозі рибальської хатини біля розбитого корита. Щоправда, чимало пересічних жителів Безіменного таки опинилися в цій непростій ситуації аж ніяк не через власні забаганки чи непомірні амбіції. Ні, просто село пережило ті разючі зміни, які занапастили й інші невеликі населені пункти.

Свого часу тут успішно працювали відразу два колгоспи — риболовецький і сільськогосподарський, і роботи тоді вистачало всім. Що ж тепер? За інформацією із сільської ради, нині у Безіменному мешкають трохи більш як 1500 працездатних осіб, із яких мають роботу тільки 470. Ще 300 перебувають на обліку в центрі зайнятості, а решта, тобто половина жителів, активно шукає роботу і змушена не гребувати ніякими способами заробітку.

Безперечно, місцева влада якось намагається виправити ситуацію. Проте як саме, поки залишається таємницею: сільський голова Сергій Жук, зважаючи на суботу, виявився зайнятий іншими важливими справами — сказав по телефону, що перебуває «на заході» в одному із сусідніх сіл і зараз не має часу для зустрічі. А жителі безробітного Безіменного, з якими довелося поспілкуватися в магазинчиках, на базарі чи на вулицях, обговорюючи пекучу тему, емоцій не шкодували.

— Безробіття в нас жахливе! І нікому нічого не потрібно, а кожен виживає, як може. Хтось продає на базарі вирощене на грядці чи щось перепродує — цим займаються й пенсіонери, бо на куцу пенсію прожити неможливо. А де шукати роботу молодим, якщо й поблизу — в Новоазовську чи Маріуполі — нічого путнього не знайдеш?

— Вороття вже не буде, але чим тоді думали ті, хто взявся розбирати приміщення колишніх закритих колгоспів і різати обладнання на метал?! Їй-бо, степом аж лячно їхати: довкола стоять скелети споруд, які забезпечували роботою і заробітком.

— Коли риболовецький колгосп перестав існувати, багато наших людей позбулися роботи. Там ще трохи працювали керівні кадри. Якось мені каже колишній начальник цеху: «Мені ще пощастило — працюю сторожем!» Уявляєте: досвідчений фахівець зі стажем радий бодай цій роботі…

— Із курортників заробітку як кіт наплакав. Купить хтось в’язку в’яленої тарані й не більше… Біля нашого берега, мабуть, тільки тюлька й залишилася. Навіть пеленгас, який, кажуть, усе пожер, і той десь зник.

Риба шукає, де глибше, а рибалка за нею

До речі, про рибу, якою торгують на місцевих базарчиках. Тут можна придбати в’язку в’яленої тарані (в середньому десяток від 17 до 25 гривень) чи бичка (10–20). Невеликий судак обійдеться від 10 до 30 гривень за штуку. Дехто стверджує: придбана тут риба майже вся привезена десь здалеку або виловлена незаконним способом, часто біля російських берегів. А тому з огляду на недавню трагедію із місцевими рибалками, продавці риби аж ніяк не хотіли спілкуватися навіть на «нейтральні» теми. Колезі з фотоапаратом емоційні жінки погрожували… порвати аби спалити плівку. А мою потенційну співрозмовницю, яка ще не встигла й слова сказати, одна з продавчинь голосно застерегла: «Тьотю Валю, завтра вас зачинять!» А потім гаркнула: «Ви самі закриєте рота чи вам допомогти?»

Те, що «рибна» тема у Безіменному дуже слизька, підтвердив прихід якогось здоровила, що назвався господарем цієї території й поважно повідомив: він забороняє тут фотографувати. А побачивши журналістське посвідчення, почав лякати міліцією і навіть тиснув на кнопки мобільного. Та потім, затуляючись від об’єктива, чкурнув звідси, аж курява за ним здійнялася. Чому на цю тему окремі мешканці реагують так нервово і навіть агресивно? На злодієві шапка горить? Хтозна…

«Незаконний вилов риби на узбережжі завжди був, є і буде. І це вічна тема, — каже у приватній розмові один із місцевих жителів. — Але не слід вважати, що рибу біля нашого берега стихійно виловили місцеві рибалки своїм малопотужним флотом. Наприклад червону рибу, яка зимує в ямах, свого часу витралили катерами «організовано», не зважаючи на жодні заборони. Тому тепер навіть щоб зловити тарань, доводиться йти в російські територіальні води. Не раз чув, як деякі хлопці розповідали: кажуть, рибалимо і бачимо російський берег, до якого від нас по морю десь кілометрів 70, і навіть людей на ньому. Але треба розуміти: саме життя виштовхало їх у море і змусило йти через кордон на чужу територію».

Як відомо, легальний вилов риби дозволено восени й навесні, а нині моторні човни жителів узбережжя, розповідають вони, здебільшого виходять на морські прогулянки: приміром, катають курортників. За офіційною версією, моторний човен, власником якого був уродженець Безіменного Дмитро Дараган, того дня здійснив абсолютно санкціонований вихід у море, про який обов’язково повідомляють українським прикордонникам. Мета — морська прогулянка. Бо що ще можна робити в морі під час заборони на вилов риби? А далі зустріч із російськими прикордонниками: як повідомила в своїй заяві Державна прикордонна служба України, «в районі російського селища Воронцовка відбулося зіткнення українського баркаса та катера Берегової охорони прикордонної служби Росії». Сусіди поспішили запевнити, що відповідальність за зіткнення лежить на українському екіпажі, бо, мовляв, під час небезпечного маневру «човен наліг на борт прикордонного катера і перевернувся».

Розслідування резонансного інциденту триває, і правоохоронцям ще належить достеменно з’ясувати: чому український човен опинився далеко від свого берега та за яких умов розпочалася і тривала фатальна погоня. «Наш» баркас, де стояли два двигуни «Ямаха», міг розганятися до швидкості 110 кілометрів на годину, а прикордонний катер росіян «Мустанг» дає 130 кілометрів, — не зовсім охоче розповідає місцевий житель. — Оці скажені перегони відбувалися з великим ризиком. Аби втекти, нашим хлопцям, схоже, доводилося робити дуже небезпечні маневри».

«Знаючі люди» кажуть, що одним із уже напрацьованих маневрів є різкий вихід меншого суденця назустріч переслідувачу. А поки той потім розвернеться, є можливість втекти на свою територію. Подейкують, цим способом дехто користувався й раніше, а нині «навчені» росіяни не піддалися на цей трюк. Утім, це поки що неофіційні припущення, а ось те, що загинули люди, беззаперечний факт: вціліти вдалося тільки одному із членів екіпажу — 49-річний Олександр Федорович, отримавши поранення легені, прооперований і перебуває у лікарні російського Єйська. Ще четверо серед загиблих і тих, кого спершу вважали зниклими безвісти, — Дмитро Дараган (37 років), Юрій Бойко (45) з Безіменного та Сергій Єрохін (25) і Євген Дудник (23) із сусіднього села Самсонове.

Чекай з моря вістей…

Внаслідок морської драми сиротами залишилися відразу десятеро дітей, двоє з яких неповнолітні. «Ми вже кілька днів з нетерпінням і тривогою чекаємо вістей з моря, — пригнічено каже Вадим Бойко, який навчається у Новоазовському професійно-технічному ліцеї, а зараз перебуває на практиці в Безіменному. — Жили надією, та мені й досі не віриться, що батько загинув… У нашій сім’ї, окрім мене, ще двоє дітей — молодша Катруся піде в 1-й клас, а старша Наталка вже закінчила навчання і поїхала в Росію, але зараз приїхала додому. Мама ніде не працює. Жодної допомоги ми поки що не отримували, однак, я чув, Президент України пообіцяв кожній потерпілій сім’ї по 500 тисяч гривень. У селі нам дуже співчувають, а ще кажуть, що російські прикордонники заскочили на нашу територію, де все й відбулося».

Дядько одного з тих, хто не повернувся з моря, Сергій Устименко, ледве стримує емоції: «Нічого не знаємо, бо родичам досі ніхто нічого конкретного не сказав, а все дізнаємося з телевізора. Побачив на екрані, як вони гнали їх і заходили то ліворуч, то праворуч. А потім показали вже перевернутий човен. Що тут скажеш? Просто по-звірячому порубали людей».

У холодку, у дворі власника потопленого катера, вдалося застати трьох сестер — Віру, Надію й Любов. Біля них купчилися різноманітні медикаменти й лежали напохваті мобільні телефони: жінки вже не перший день чекають хоч якоїсь інформації про сина і племінника. «Уже четверту добу в нервовому напруженні, адже слідчий нічого не сказав, бо триває розслідування, — каже мати Дмитра Дарагана Віра Василівна. — Ми зовсім нічого не знали. Він пішов з дому десь о 16-й годині. А потім у селі поповзли чутки: щось сталося. Але що? Першими у годину ночі приїхали з транспортної прокуратури Маріуполя. Всі досі шоковані. Що вони такого зробили, щоб так жорстоко з ними обійшлися? Адже вони пішли в море, аби випробувати двигун. Син довго біля нього морочився: все ходив — руки в мастилі. У нас зроду не було, щоб ось таку м’ясорубку робити… Щоправда, розповідають, недавно, в День рибалки, той самий прикордонний катер у Сєдовому неподалік нашого берега навмисне накрив хвилею човен і мало не потопив хлопців. А з нашими он що зробили!.. Навіть досі не знаємо, де він. Бодай знайшли та дали поховати по-людському».

Телефонний дзвінок змусив жінку взяти слухавку, потім звично потягнутися до ліків. Старший син повідомив: нарешті впізнали тіла двох загиблих, ними виявилися наймолодші — із села Самсонове. Інформація про виявлення тіла третього потерпілого надійшла вже надвечір у суботу, ще одного жителя Безіменного продовжували шукати.

Як повідомили в Маріупольській прокуратурі за наглядом дотримання законів у транспортній сфері, факт зіткнення човна з прикордонним катером внесено до єдиного реєстру досудових розслідувань із попередньою кваліфікацією за ст. 291 КК України (порушення діючих на транспорті правил). Розслідування проводить слідчий відділ лінійного відділу на станції Маріуполь УМВС України на Донецькій залізниці, і його хід перебуває на контролі обласної прокуратури Донеччини. Результати слідства стануть відомі пізніше, та вже зараз очевидно: навряд, щоб серед причетних до трагедії були й посадовці всіх керівних рівнів, які просто не спроможні забезпечити людей приморських селищ нормальною роботою, яка б утримувала їх від необхідності шукати непевних і дуже ризикованих заробітків.

…У селі Самсонове, через яке поверталися до Донецька, навіть не треба було шукати хату одного із загиблих у морі. Біля двору стояла «швидка допомога», а розпачливі голоси з двору підказували — з російського Єйська повернулися батьки, які впізнали в морзі тіло свого сина.

PS. Коли верстався номер, стало відомо, що станом на 22 липня знайшли тіла всіх чотирьох наших рибалок, загиблих від зіткнення з російським катером берегової охорони. Після ідентифікації двох тіл жителів Безіменного, за словами директора департаменту інформаційної політики МЗС України Євгена Перебийноса, вирішуватиметься питання їх репатріації в Україну. Є. Перебийніс також наголосив, що МЗС України сподівається, що правоохоронці обох держав будуть спільно розслідувати цей інцидент.

ПРЯМА МОВА

Василь КОВАЛЕНКО,
правозахисник, депутат районної ради:

— Раніше село процвітало, адже на його території було два базових господарства, які припинили існувати. Дуже прикро, адже довкола родюча і благодатна земля, і якби практикували господарський підхід, то роботи, заробітку, та всіх інших благ вистачало б усім. Натомість розвалили, розтягли, розікрали все, що створювали роками, і за цих умов більшість людей змушені виживати будь-якими способами.

Дуже шкода односельців, яких розчавили і потопили далеко від рідного берега. Ця трагедія спільна, бо чимало наших земляків досі змушені шукати заробітку будь-як і будь-де. 

Галина Федорівна,
пенсіонерка:

— Ми, жителі приморського села, буває, влітку навіть на морі не буваємо, бо ніколи. Не секрет, на саму пенсію нині не проживеш, а тому змушені шукати хоч якогось заробітку: приміром, вирощувати вдома городину і потім продавати відпочивальникам. Тобто про заслужений відпочинок, який нам колись обіцяли, можемо тільки мріяти. А що ж казати про молодих, які не мають постійного місця роботи і стабільного заробітку? Як їм утримувати сім’ї і чим годувати своїх дітей?