Олена та Микола Максимюки із села Хотинь Рівненського району про те, що держава виплачуватиме компенсації за утримання телят, дізналися торік.  Оскільки їхній Зірці незабаром мав виповнитися рік, вирішили заготівельникам її не здавати: як-не-як, порахували, можна буде претендувати на тисячу гривень — чималі, як для села, гроші.  

Церква, пацієнти і держава домовилися переселяти клініку лише в добудоване та обладнане приміщення. Вона, як відомо, розташована на території Києво-Печерської лаври, і розмови про переведення закладу в інше місце тривають давно. Проблема в тому, що перенести цей заклад абикуди неможливо. Адже відділення СНІДу Інституту Громашевського — єдиний у країні медичний заклад національного рівня, що забезпечує спеціалізовану медичну допомогу пацієнтам з ВІЛ.
Нині у клініці лікуються понад 9000 пацієнтів з усієї України. Більшість її обладнання закуплено за кошти іноземних країн-донорів та фондів. Воно унікальне й рятує життя тисячам смертельно хворих українців щороку. Саме щоб зібрати гроші на це обладнання, влаштовували концерти українські зірки шоу-бізнесу, а до Києва приїжджав із концертами Елтон Джон. 

Наприкінці червня п’ять депутатів фракції УДАР на чолі із заступником голови Комітету з питань соціальної політики та праці Павлом Розенком зареєстрували законопроект №2418а. Він передбачає відрахування страхових внесків до накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування і перехід на другий рівень пенсійної системи з 2014-го до кінця 2015 року. Нагадаємо, що перехід до накопичувальної системи можна було реалізовувати ще з 2004 року, коли запрацювало законодавство про недержавні пенсійні фонди (НПФ) та про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. 

Події у Врадіївці безумовно увійдуть до новітньої історії України, тому що подібне сталося вперше. Вперше жахливий нелюдський злочин настільки «розбудив» свідомість місцевих жителів, що ті вдалися до активних протестних дій. Вперше за історію України люди штурмували міліцейський райвідділ, а місцева влада виявила свою безпорадність.   

Масштаби незаконних прибережних забудов привернули увагу генпрокурора Віктора Пшонки, який, зокрема, оцінюючи стан узбережжя Чорного та Азовського морів, сказав своїм підлеглим: «Йдеться не лише про туристів, а передусім про місцевих жителів, яких, через незаконне будівництво на прибережних територіях, позбавляють права безоплатного користування пляжами».  

—Лізь, лізь! — саркастично припрошувала бабуся малюка, який нерішуче тупцював на березі за кілька кроків від прогрітого сонцем ставкового мілководдя. — Ступай сміло! Але як ото тільки ступиш, так воно тебе відразу й схопить. Щоб знав!
— Ба, а якщо я однією ногою?
— Та хоч одним пальцем! Бо воно, оте зубате і хвостате, давно чекає тебе! Сидить отамечки на дні, причаїлося і вже аж облизується! Бачиш, он навіть дорослі дяді його бояться і не купаються…

Доводиться визнавати рацію психологів і безлічі рекламних агенцій, що головний рушій багатьох процесів, не кажучи вже про торгівлю, — реклама. Гендлярство вона справді рухає, і в таких масштабах й у такому, з дозволу сказати, асортименті, що незабаром в арсеналі людства зовсім не залишиться речей, які не продаються. Як і місць, звідкіля вона «капає на мізки» затурканим багатьма реаліями «споживачам»…  

Як і життя, найбільшу повагу віддають Кобзареві люди, які не себе прагнуть прославити на його імені, а люблять його щиро й безкорисливо. Діють не за вказівкою, а за велінням серця. Зрозуміло, через нинішні економічні обставини вони не все можуть зробити для збереження пам’яті про Велику Людину. Через це й змушені звертатись до влади. Ні, не за допомогою. Щоб вона виконала те, в чому присягалась. Що ж маємо?
Це ж треба так! Очевидці стверджують, що 2 липня 1843 року, коли Тарас Шевченко вперше приїхав у Яготин з Олексієм Капністом до князя Миколи Рєпніна, йшов дощ. Панів запросили в маєток. Поета разом із селянином-візником «забули». Але правду кажуть, що дощ — на щастя. І Тарас Григорович був щасливим у Яготині. Пізніше він напише, що всі дні перебування в Яготині є і будуть рядом прекрасних спогадів.

Навіть за радянських часів, коли у віддалених поліських селах ще не було проблем із працевлаштуванням, місцевий люд у період збору ягід і грибів правдами й неправдами залишав роботу заради значно вигідніших сезонних підробітків. Нині, коли дари лісу для багатьох поліщуків стали чи не головним джерелом доходів, ніхто вже не дивується безлюдним селам у «ягідні жнива». 

Голубинське родовище мінеральних вод уперше згадується в 1775 році. В наступному столітті воно стало добре відомим. З багатьох країн приїжджали люди із захворюваннями шлункового тракту, жовчних і верхніх дихальних шляхів. Отримували зцілення хворі на цукровий діабет, нирки та сечовий міхур, легені. У путівнику ще 1914 року вказувалося: вода «дієва при недугах шлунка, підвищеній кислотності, печії, успішно використовується при хронічних катарах носоглотки, гортані, бронхів. Призначається хворим з пороками серця та астматикам. Корисна при гепатитах. Є прекрасним тонізуючим напоєм».

«Лужанську» відзначали на міжнародних виставках у Будапешті (1842, 1882, 1884), Парижі (1855), Відні (1866, 1873, 1884), Кошицях (1880, 1883)… У двадцятому столітті навколо цього джерела сформувався курорт з потужною інфраструктурою, який отримав назву Голубине.