«Щоб ти жив на одну зарплату!», — це побажання якось непомітно втратило свій жартівливий підтекст і багатьма нині сприймається в іншому ключі. Можливо, і через невисокий її рівень та різні маніпуляції роботодавців із цим одвічно «святим» поняттям. В Україні давно вже з’явилися люди, для яких заробітна плата — далеко не головне питання, адже їхні прибутки й без того сягають захмарних висот. Але ж основна кількість людей таки залежить від її величності заробітної плати.   

Україна позиціонує себе як держава з багатонаціональним і мультикультурним суспільством. За всі роки незалежності влада намагалася зберегти баланс, що існує, та дотримуватися інтересів національних меншин і релігійних конфесій. Така соціальна політика засвідчила свою успішність, адже за два десятки років в Україні фактично не було конфліктів на тлі чи то міжнаціональної, чи то релігійної ворожнечі.
Однією з найбільших міжнаціональних релігійних спільнот нині в нашій державі є мусульмани — в Україні послідовників Ісламу налічується понад 2 млн осіб. 

Якось, коли вкотре у тісному помешканні родина почала звичне вечірнє розселення-застеляння, дивлячись на всю цю метушню з ковдрами, подушками і розкладачками, Яна пообіцяла мамі, що неодмінно допоможе сім’ї вирішити гостре квартирне питання. 
— Здобуду «золото» на Олімпійських іграх і тоді отримаю квартиру, — заспокоїла матір донька.

Шановні журналісти! Я, учасник Великої Вітчизняної війни, підпільниця-партизанка,  інвалід  І групи Макаренко Лариса Адамівна, звертаюся до вас по допомогу. На земельній ділянці в селищі Брусилів Житомирської області по вулиці Революції, 14 розташована могила моїх батьків та брата, замордованих фашистськими нелюдами влітку 1943-го.

Безумовно, для модернізації виробництва та й загалом економічного розвитку  конкуренція є рушієм. Але змагальність  у межах країни і конкуренція на міжнародному рівні — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Бо не дарма кожна держава, яка поважає своїх громадян, а отже й товаровиробників, всіляко сприяє просуванню своєї продукції на зовнішні ринки і  водночас захищає  внутрішні  від експансії агресивних імпортерів. 

Позаминулої п’ятниці з Білорусі надійшло повідомлення, що жителі прикордонних сіл вночі займають чергу на автомобільному прикордонному переході «Нова Гута», а вранці продають місця автомобілістам. А все тому, що цей перехід завжди перевантажений, оскільки звідси найзручніше потрапити в Україну. Перед вихідними черга тут іноді зростає до 300 і більше автомобілів.
Повідомлення, що називається, в тему: днем раніше довелося побачити іншу картину — Місія ЄС з прикордонної допомоги Україні й Молдові запросила на засідання робочої групи, яка оцінювала перші півроку роботи спільно керованого пункту пропуску «Росошани — Бричень» на українсько-молдовському кордоні. 

Якщо для школярів і жителів великих міст навчальний рік починається першого вересня, то для іногородніх студентів — мінімум за тиждень наперед. Адже слід попіклуватися про своє майбутнє помешкання. Зрозуміло, найдешевший варіант (але не завжди найкомфортніший) — гуртожиток. Як підготувалися навчальні заклади до прийому новоселів, досліджували наші кореспонденти.      

Свого приятеля Романа, що мешкає в будинку в передмісті Києва, я давно не бачив таким розгніваним. На нашу заздалегідь обумовлену зустріч він запізнився хвилин на сорок, а на моє іронічне зауваження щодо його незвичної непунктуальності та поганого настрою роздратовано відповів:

— Я подивився б на твій настрій, якби у твоїй хаті на цілу добу «вирубили» світло! До того ж, це вже третє чи четверте тривале відключення електрики з початку серпня! Тільки-но сильний дощ, шквальний вітер — і в нашому селищі світла немає. І жодної відповідальності власників енергомереж. Мабуть, «автономку» встановлюватиму: електрогенератори купуватиму, — вже спокійніше завершував свій монолог Роман. 

З перших днів Чорнобильської катастрофи, коли на телеекранах з’являється Прип’ять, оператори обов’язково показують ляльку у покинутій багатоповерхівці. Сприймають її не як забуту дитячу іграшку, а як своєрідний символ повернення місту життя. Є й інша реальність: на східцях, що ведуть до колишнього будинку культури, пробивши бетон, ростуть дерева. Вони ніби намагаються закрити від світу величезну трагедію. Але те й інше неможливо. Чи ж повернуться туди люди і ким? Про це наша розмова  з першим заступником голови Державного агентства з управління зоною відчуження Дмитром БОБРОМ. 

Ейфорія з приводу ратифікації нашою державою Договору про зону вільної торгівлі з країнами СНД (парафована поки що лише Білоруссю і РФ) закінчилася дуже швидко й холодним душем. Прибічники цього документа одноголосно стверджували: відтепер торговельні війни з нашим північно-східним сусідом відійшли в небуття, тож буде створено паритетні умови в торгівлі, товарообіг значно збільшиться, держбюджет отримає додаткові мільярди гривень. А як наслідок маємо введення Російською Федерацією з 1 вересня утилізаційного збору (відповідну постанову підписав російський прем’єр) — 30% за кожен транспортний засіб, який ввозиться до Росії, так і виготовлений на її території. Виняток становитимуть особисті автомобілі біженців і переселенців під час їхнього повернення на батьківщину, машини дипломатів та членів їхніх сімей, раритетні авто, тобто ті, з моменту випуску яких минуло більш як 30 років, а також автомашини, які ввозять з держав — членів Митного союзу.