Телебачення давно стало вірним другом кожного з нас. Важко уявити, що вдома немає телевізора. Однак дедалі частіше він став називатися «ящиком» і отримувати різні негативні характеристики, особливо від Інтернет-спільноти.
Історія телебачення починається ще у XX столітті – тоді це був потужний ривок у розвитку інформаційного світу. Інтернет почав надолужувати втрачене лише останні 20 років, та вже за цей час ми встигли і про нього почути багато поганого. Це можна назвати не лише боротьбою двох найсильніших засобів масової інформації за виживання, а боротьбою їх самолюбних прихильників.

Страшна аварія, що сталася вночі 16 червня на Рівненщині поблизу відомої на весь світ Пересопниці, як мовиться, червоним рядком пройшла у всіх телевізійних випусках новин. Мікроавтобус, за кермом якого був п’яний 32-річний рівнянин, збив п’ятьох людей. Троє, 17-річна випускниця Рівненської ЗОШ № 12 та двоє хлопців із Пересопниці – 19 та 24 років, загинули на місці пригоди. Ще двох дівчат, 16 та 24 років, госпіталізували – їх стан стабільно тяжкий. Підозрюваний нині в ізоляторі тимчасового тримання, йому загрожує до 12 років позбавлення волі. 

 Як тільки українське суспільство, шоковане звірячим убивством Оксани Макар, почало потроху оговтуватись, подібний випадок повторився знову — вже в Харкові. Сімнадцятирічну Юлю Ірніденко облили… самогоном і підпалили. Від сильних опіків, які покрили 90% тіла і спричинили важкі ускладнення, не сумісні із життям, дівчина померла.
Немає сенсу, мабуть, зараз переповідати всі перипетії цієї трагічної історії, бо мало хто з наших громадян не стежив за ходом розслідування. Майже всі разом із батьками Юлі сумують за дівчиною, життя якої так раптово, безглуздо і жахливо обірвалося. Дехто співчуває матері підозрюваного 22-річного Павла, бо нібито саме він облив самогоном Юлю і підпалив її. 

«Не ту країну назвали Гондурасом», «Зустрічна ідея — об’єднати не дві, а три області (забравши й Харківську) із центром у селищі Фащівка. Вийде класна, а головне — дуже велика територіальна одиниця! І взагалі, щоб не засиджуватися на одному місці, «столицю» можна міняти кожні 10 років. Адже від безглуздої зміни місць столиць і адміністративних одиниць сума України не зміниться» — це висловлювання двох депутатів Луганської обласної ради Віктора Міхєєва та Вадима Данієляна щодо ідеї народного депутата Сергія Гриневецького про створення замість 24 областей 8 територіально-адміністративних утворень і, зокрема, об’єднання Луганської та Донецької областей із центром у Донецьку. 

Якось із місць позбавлення волі мені зателефонував знайомий Віталій, який попросив допомогти побачитися із сином молодій жінці, життєва історія якої не залишила його байдужим. Її зрадили найближчі люди: рідна мати та колишній чоловік. Шість років, як вона відбуває покарання, й жодного разу ніхто з рідних чи знайомих до неї не приїхав. Коли її «закрили», синові було шість, нині йому 12 років. І за цей час вони не бачили одне одного. Хлопчик Євген навчався у Бучанській школі-інтернаті.   

Читати — задоволення не з дешевих. Це одна з причин, чому значна частина громадян надає перевагу електронній книжці. Коштує вона «кусючо», однак приблизно півроку-рік читання — і гроші, так би мовити, відбиті. Закачати будь-який витвір мистецтва — лічені секунди. Головне — безкоштовно, а це хоч трохи гріє совість, яка може дошкуляти за тисячу, віддану на Е-книжку.
Сама я все-таки належу до старої школи книгочитання. Бо вважаю електронну книжку винятково практичною, і не більше. До паперової її не прирівняти: різні відчуття, емоції, запах. Хіба може шматок пластику пахнути так само добре, як і новенька щойно придбана книжечка або стара бібліотечна книженція? Ніколи. 

Маю одного знайомого, який знає і пам’ятає сотні анекдотів. Причому на всі випадки життя. З-поміж них, коли йдеться про батьків і дітей, неодмінно розповідає такий.
За обіднім столом сидить сім’я. Син звертається до батька: «Тату, скажи, чому всі мої ровесники давно в дев’ятому класі, а я до цього часу в п’ятому?» Настає пауза. Глава застілля незадоволено супить брови, а потім звертається до свого чада: «Слухай, синку... Тобі налили сто грамів, як і мені з мамою? Налили. Тож пий мовчки, закушуй і не став зайвих запитань». 

Якось довелося писати про дітей із прийомної сім’ї. Щасливі зміни долі сталися для них порівняно недавно, тож ще не забуто було ночі в школах-інтернатах, глибоку самотність у спальні, де так багато ліжок, і страшні казки, які розповідають пошепки.
Семирічна Лера переповідала одну з них — «Про червоні чобітки»:
«Жила собі сім’я, й було в мами три доньки. Мама дала їм грошики й сказала: не купуйте нічого червоного, а то помрете. Але старша донька купила червоні чобітки. Був дощ, чоботи намокли. Вона прийшла додому, вийшла на балкон, щоб поставити чобітки сушитися, а її викинули з дев’ятого поверху. Середня донька купила собі червону іграшку. Іграшка впала в калюжу й намокла. Вона вийшла на балкон, щоб повісити її сушитися, і впала з дев’ятого поверху. А молодша донька купила червоний сарафан. Одягла його, потрапила під дощ, намокла й померла. Мама дуже побивалася за доньками. Залишилася вона сама та її брат. Мама купила червону сумку й померла, щоб до доньок потрапити. А дядько обклеїв свою кімнату червоними шпалерами й теж помер». 

Якщо колись древні римляни вимагали хліба і видовищ, то сучасним українцям і насущного не треба — тільки дай повеселитися. Принаймні, такий висновок можна зробити з огляду на ту кількість торгово-розважальних центрів, що нині вже збудовані і ще будують. І не лише в столиці, а й у регіонах. Конче «необхідні» державі та суспільству заклади ростуть, як гриби після дощу, на тих клаптиках землі, де ще донедавна вціліли сквери та дитячі майданчики. У пресі пишуть, що за останні кілька років тільки в українській глибинці побудовано 600 тисяч квадратних метрів ТРЦ. Це так само, як було відкрито за попередні 15 років.  

«Радій, карасику!» хотілось вигукнути. Та, як з’ясувалося, йому немає причин весело хвостом крутити. В одну мить усе це зрозумів відставний механізатор дід Микола, хоч навіть думки не мав вдаватися до якихось там узагальнень чи філософських роздумів. Просто після численних домашніх думок вирішив на свято дати душі й тілу перепочинок. А що може бути краще, ніж риболовля! Щоб вдалою була, років із сорок він заготовляв черв’яків в оборі колгоспної ферми. І хоч корів уже давним-давно там немає, а черв’ячки множаться, бо ∂рунт добре удобрений і прілою соломкою прикритий.