Резонансні події в Криму нікого не залишають байдужим. Більшість сходиться на тому, що референдум, який має відбутися 16 березня 2014 року, фактично поза законом. Адже вільно висловити свою волю під дулом автомата «невідомого» солдата дуже важко. Які норми закону порушує цей референдум та який кремлівський сценарій провалився, з’ясовував «Урядовий кур’єр». 

Спільними зусиллями всіх цивілізованих країн військову агресію Росії буде зупинено. Таке переконання висловив Голова Верховної Ради, в. о. Президента Олександр Турчинов у розлогому інтерв’ю телеканалу «Рада», присвяченому актуальним питанням зовнішньої та внутрішньої політики держави.

«Ми робимо все для того, аби не було війни ані в Криму, ані в будь-якому іншому регіоні України», — заявив він, зазначивши, що така небезпека існує: коли почалося військове вторгнення в Крим, на східному кордоні України вже було сконцентровано багато військових частин Російської Федерації, які «формально готові до вторгнення на територію України у будь-який момент». 

«Якщо люди, які кричать, що Донецьк — це Росія, і палять прапори «Шахтаря» — донеччани, а не понаїхали з Росії, то я — фашист і бандерівець, пацани!» — ось так публічно висловився футболіст гірників Ярослав Ракицький на адресу непроханих гостей із сусідньої країни, які з усіх сил намагаються «захистити» донеччан від хтозна-кого. Тим часом захищатися жителям краю доводиться від зайд. І якщо досі вони вихлюпували свою ненависть, презирство і зневагу, зосереджуючись здебільшого на державній символіці тощо, то тепер влаштували в центрі міста жорстоке побоїще, в якому по-звірячому побили учасників мітингу за єдину Україну. 

Шкода, але крадіжка чи бешкет у пасажирському транспорті — явище не рідкісне. Якось, спізнившись на останній автобусний рейс, змушена була повертатися з гостей нічною електричкою. У вагоні компанія молодиків поводилася неадекватно: пиячила, злословила, чіплялася до пасажирів. Хтось викликав міліцію, і через кілька зупинок наряд зайшов у вагон. Однак сталася дивовижа: хулігани, кимсь попереджені, принишкли, а ті, хто від них потерпав, не стали скаржитися. Кількох людей, які спробували правоохоронцям розповісти, що трапилося, осмикнули інші пасажири. Мовляв, міліція їх нікуди не забере і вам доведеться з ними їхати далі.

Кажуть: нині не час для святкувань, бо в Україні чобіт чужого воїна, що з цинізмом називає себе братом-слов’янином, топчеться по кримській землі. Але більшість переконана у протилежному: обов’язок сучасників пошанувати композитора, який у співавторстві з поетом Павлом Чубинським створив пісню, котрій судилося стати символом, а відтак Державним гімном України. І саме в ці тривожні дні він звучить так потужно, заміняючи нашим співвітчизникам зброю. Отож відкладати поїздку у польські Млини на могилу Михайла Вербицького не стали: якщо хочемо, аби світ нас поважав, маємо й самі вчитися шанувати будівничих своєї держави.  

Якоюсь незвичною видалася ця королева краси серед бабусь. Ні тобі королівського гонору, ні королівської самовпевненості. Ще менше 50-річна одеситка Людмила Акімова схожа на бабусю, якою ми звикли її уявляти. Намагаючись вгадати її вік, люди рідко помиляються менш як на 5—6 років, а зовнішність Людмили разом із неповторним одеським шармом та позитивною енергетикою дали змогу їй отримати «срібло» на конкурсі краси Mrs. Grandma Universe («Бабуся Всесвіту-2014»), що відбувся на початку року в столиці Болгарії Софії. Володарка титулу «Grandma Globe-2014» («Бабуся планети») каже, що раніше на те, щоб виборювати корону, не було ні часу, ні бажання. 

Завтра в жителів Криму день референдуму, на якому вони мають висловити свою думку: вони за те, щоб півострів залишився у складі України чи «відійшов» до сусідньої Росії? І хоч цей референдум фактично незаконний, питання, куди ж насправді хоче Крим, цікавить усіх: самих кримчан, жителів України, всю світову спільноту. Звичайно ж, на стовідсотковий крен в один чи інший бік сподіватися не доводиться — різні люди, різні думки, і кожен у прагнення жити в одній чи іншій державі вкладає свій сенс. Та зазвичай у кожному волевиявленні спрацьовує елементарний принцип демократії — меншість іде за більшістю. Звичайно, якщо голосування проводять чесно, прозоро, коли люди впевнені, що без будь-яких наслідків для себе чи родин можуть висловити свою думку. 

Учора зателефонувала моя однокурсниця, яка живе в Краснодарі (та сама, яка ще тиждень тому казала: «А хіба Росія на вас нападає?»). Весь цей час, попри мої численні заперечення, вона переживала, що нам загрожує небезпека з боку фашистської хунти в Україні, яка нібито вбиває людей на вулицях, виганяє їх з власних будинків і змушує переписувати майно. «Ми (тобто Росія) прийшли дати вам волю» — приблизно таким був її основний меседж. 

Розумію, що жодна газета нині не здатна ввігнатися за телебаченням і тим більше за Інтернетом — саме там сьогодні й найгарячіші новини, і найбільше брехні, і максимум емоцій. Причому зашкалювати вони почали навіть не тоді, коли під кулями снайперів-зайд гинули наші майданівці, — найвищий емоційний пік спровокований захопленням російськими агресорами Криму. Соцмережі враз перетворилися на арену інформаційної війни, вибухнувши праведним гнівом українців і брехливим лайном росіян і водночас оголивши її сутність. 

Події останніх місяців, які ми переживаємо разом зі своєю країною, спонукають до глибоких роздумів і переосмислення багатьох звичних речей. Раптом усі дружно заговорили про наш вітчизняний інформаційний простір, і про те, що ми однозначно програємо інформаційну війну, — в зв’язку з безпрецедентною антиукраїнською пропагандистською кампанією в Росії.