Прийняття мало якого законодавчого акта так торкається інтересів усіх без винятку співвітчизників, як ухвалений торік у листопаді Закон «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її соціальний статус». Багатьох він торкається, так би мовити, комплексно, бо йдеться, нагадаємо, про перехід на нові зразки практично всіх особистих документів. 

З давніх-давен у тутешніх степах дим вважався ознакою біди. Густі клуби чорного диму над трубами й корпусами Вуглегірської ТЕС, які було видно за багато кілометрів, викликали тривогу в населення Світлодарська. Люди відразу зрозуміли: сталося щось надзвичайне, та вони не підозрювали, що доведеться тримати оборону від холоду і перейматися ймовірним наступом безробіття і злиднів…
Техногенна аварія на тепловій електростанції сталася у п’ятницю 29 березня в другій половині дня. За попередніми даними, зі  свідчень очевидців (у цей момент тут працювали майже 400 осіб), на території одного з блоків загорівся вугільний пил.

«Лапи геть від Біличанського лісу!» — на тлі плаката з таким лозунгом днями було оголошено про створення депутатського міжфракційного об’єднання «За збереження Біличанського лісу». 50 депутатів від різних фракцій ВР зголосилися стати на захист чотирьох тисяч гектарів зелених легень на північному заході столиці. Тих легень, які захистили 25 років тому Київ від чорнобильського вітру, які сьогодні рятують жителів київських Академмістечка, Біличів, Новобіличів. А також — Ірпеня, Бучі, Петрівців та інших поселень у радіусі півсотні кілометрів навколо від задухи, смогу, спеки та різких коливань клімату.
Як уже писав «УК» («Не обривайте метелику крила», 27.12.2012), селищна рада Коцюбинського самовільно «прирізала» до 87 гектарів своїх земель ще 4 тисячі гектарів земель київських приміських лісів. І — почала роздавати ці землі під забудову. 

Вже майже два роки, як причетні до лісу підприємницькі структури Чернівецької області закопали топірці війни — давньої і затятої. Деревопереробники Буковини припинили нарешті скаржитися голові облдержадміністрації на лісівників, які, на їхнє переконання, дбали лише про збагачення своїх підприємств з експорту лісоматеріалів, гальмуючи тим самим розвиток деревопереробки. Тож у Михайла Папієва немає тепер жодних причин заводити улюблену популістську пісню всіх попередників про заборону вивезення лісу-кругляку за межі області, аби забезпечити сировиною місцевого товаровиробника. 

Чому проект «Дім над морем» киянки Наталії Большакової визнаний торік одним із найкращих на престижному міжнародному конкурсі Британської асоціації дизайну? Бо, за словами голови журі в категорії «Візуалізація», засновника італійського меблевого концерну Паскуаля Натуцці, його «дизайн продуманий у повній гармонії з навколишнім ландшафтом, сповнений безкомпромісної елегантності чітких ліній і мінімалізму. Він об’єднує високий рівень архітектури з реальними функціональними потребами для комфортного життя сучасної сім’ї».
«Що нам варто дім збудувати: намалюємо — і будемо жити». У чотири роки я сприйняла цю приказку всерйоз і не могла збагнути, як це станеться…
«Що нам варто в чиємусь домі блукати: хоч і будинку ще немає, і господаря його не бачили»… Це придумалося завдяки «Дому над морем», справжність інтер’єру якого у 3D — вражаюча. 

Михайло Бедрило, 73-річний майстер із півстолітнім досвідом моделювання одягу, має чимало претензій до нинішнього обмундирування українських військових. Він вважає, що армійський однострій має бути легким і зручним, стати,  так би мовити, другою шкірою. Особливо він переймається тим, що військова форма українців позбавлена будь-яких національних ознак.
— Поглянеш на солдата або офіцера — й не одразу здогадаєшся, чиєї землі це захисник, — зітхає Михайло Михайлович. — Військовий представляє не себе, а державу. Тож його форма має містити національні елементи. У світі є правило: не носити одностроїв інших держав. Це не просто моветон, це ганьба. Нині форма нашого війська відсотків на 80 копіює військову форму  північної сусідки. 

Кожен день із воєнних 1418 Василь  Деркач пам’ятає від світанку до заходу сонця. А війну зустрів курсантом 1 Київського Червонопрапорного артилерійського училища. Він летів до столиці соколом відразу після випускного вечора в школі, перестрибнувши тин рідного двору в селі Панорниці на Чернігівщині. 45 кілометрів було до залізничної станції Алтинівка — і весь час ішов дощ. Але не зміг той дощ змити усмішку з обличчя хлопчини, на грудях якого блищали значки «Ворошиловський стрілок» та ГПО. Він був готовий і до праці, і до оборони, та от тільки не чекали ані Василь, ані його товариші того, що в перші дні їхнього курсантського навчання й очікуваної війни господарями в небі над столицею стануть  літаки зі свастикою.  

Напевно, жодного року не минає без інформації про «замінування» того чи того навчального закладу. Правоохоронці добросовісно реагують на анонімні дзвінки, евакуюють учнів та обстежують приміщення. І, поза сумнівом, рано чи пізно таки знаходять малолітніх «терористів», дії яких найчастіше мають просте пояснення: бажання перешкодити контрольній роботі чи просто пожартувати.
Так сталося на початку цього року в одній із сільських шкіл Куликівського району на Чернігівщині. Хоч «жартівник» передбачливо викинув сім-карту, з якої телефонував до міліції, та позбутися мобільного не наважився, тож за його сигналом і був знайдений. Тепер десятикласнику загрожують не зошити, а роки «у клітинку», а його батькам належить компенсувати багатотисячні збитки за виїзд спецтехніки на хибний виклик. Дожартувався, одне слово. Кажуть, розкаявся, але запізно. 

Час — складна наукова,  філософська і соціальна категорія. Та розпочнемо з останнього актуального для України питання.
Починаючи з 1996 року на території України запроваджено час другого часового поясу (київський) з переведенням щорічно годинникової стрілки в останню неділю березня о 3 годині на годину вперед і в останню неділю жовтня о 4 годині на годину назад. 

Редакція газети «Урядовий кур’єр» розпочинає цикл публікацій, присвячених великій трагедії українського народу — штучно створеному сталінським режимом Голодомору 1932–1933 років, внаслідок якого загинуло кілька мільйонів людей.
Голод тричі переслідував українців — у 1921–1922, 1932–1933 і 1946–1947 роках, кілька поколінь поспіль пройшли найжорстокіші випробування. Але український народ вижив! З його пам’яті неможливо стерти пережите: спогади очевидців, сімейні історії зберігають правду про винищення народу. 
В радянські часи розмови про Голодомор розцінювалися як наклеп на радянську владу. Вголос говорити про великий голод почали тільки з часів незалежності держави. І першими у відкритті правди про трагічну сторінку історії власного народу були представники української діаспори. Саме про це йдеться в першій публікації нового циклу.