— Протягом тривалого часу одним з найбільш проблемних питань було перенаповнення слідчих ізоляторів та неможливість забезпечити умови утримання в таких установах ув’язнених і засуджених відповідно до вимог чинного законодавства та європейських стандартів. Для її розв’язання вживали різних заходів. Зокрема, покращенню ситуації у слідчих ізоляторах та залученню до розв’язання їхніх проблем місцевих органів влади значною мірою сприяла реалізація доручень Президента України від 9 квітня та від 23 травня 2012 року стосовно невідкладних заходів для посилення конституційних прав і законних інтересів громадян в установах попереднього ув’язнення. Але подальша ситуація з наповненням слідчих ізоляторів пов’язується із застосуванням прогресивних норм кримінально-процесуального законодавства, насамперед нового КПК у частині видів та порядку застосування попереджувальних заходів.  

Про найбільш прогресивні, а, можливо, і спірні аспекти піврічної практики застосування нового КПК ми розмовляємо з прокурором міста Кіровограда Дмитром Титором. Вибір нашого співрозмовника був не випадковим — не так давно кіровоградська прокуратура, перевіряючи роботу слідчого відділу міської міліції, виявила факти, коли слідчі, цитую повідомлення прес-служби: «…грубо порушують вимоги кримінального процесуального законодавства щодо додержання розумних строків при проведенні процесуальних дій та прийнятті процесуальних рішень під час кримінальних проваджень».  

— Під час підготовки, ухвалення і в перші місяці чинності нового КПК очікуваним було його несприйняття слідчими і прокурорами, в яких забрали велику кількість повноважень, а також суддями, оскільки вони отримали більше навантаження. Але певною несподіванкою стали скептичні настрої представників адвокатської спільноти. Не зменшують їхнього незадоволення й оприлюднені факти позитивної практики застосування нового КПК.
Які ж основні проблеми нового КПК, проти яких виступають адвокати? 

Якось довелося писати про дітей із прийомної сім’ї. Щасливі зміни долі сталися для них порівняно недавно, тож ще не забуто було ночі в школах-інтернатах, глибоку самотність у спальні, де так багато ліжок, і страшні казки, які розповідають пошепки.
Семирічна Лера переповідала одну з них — «Про червоні чобітки»:
«Жила собі сім’я, й було в мами три доньки. Мама дала їм грошики й сказала: не купуйте нічого червоного, а то помрете. Але старша донька купила червоні чобітки. Був дощ, чоботи намокли. Вона прийшла додому, вийшла на балкон, щоб поставити чобітки сушитися, а її викинули з дев’ятого поверху. Середня донька купила собі червону іграшку. Іграшка впала в калюжу й намокла. Вона вийшла на балкон, щоб повісити її сушитися, і впала з дев’ятого поверху. А молодша донька купила червоний сарафан. Одягла його, потрапила під дощ, намокла й померла. Мама дуже побивалася за доньками. Залишилася вона сама та її брат. Мама купила червону сумку й померла, щоб до доньок потрапити. А дядько обклеїв свою кімнату червоними шпалерами й теж помер». 

Як сам футбол не сприймає умовного способу (мовляв, ось якби забили той гол, виграли б), так і підготовка до чемпіонату — бажана й дійсна — істотно різняться. Якби не економічна криза кількарічної давнини, яка не дала змоги вчасно розпочати, якби не перебої з фінансуванням, якби не звинувачення в неналежному використанні коштів, об’єктивні й не дуже, то, може, вдалося б і більше.
 

Страшний голод і події, що з ним пов’язані, які довелося пережити в дитинстві на малій батьківщині — Полтавщині — Ользі Писарєвій, пам’ятаються до дрібниць. Попри пережиті жах і страждання, вона не прагне нічого з того забути. Вдячна батькам: у лиху годину зберегли їй життя, яке продовжується 80 років потому. З Ольгою Никанорівною ми зустрілися в її власному будинку в Ужгороді, де вона живе останні 62 роки.  

Сорок процентів території України — степова зона, її розораність — понад 80%. Тож кожен клаптик природних ландшафтів на вагу золота. Тому заповідник «Єланецький степ», що за 60 кілометрів від обласного центру Миколаївщини, — цінна перлина площею 1675,7 гектара.  
Ці місця не розорювалися віками, тому зберегли свою первозданність. Дорога проходить селом Калинівка, далі зникає. Починаються 12 кілометрів бездоріжжя, з вибоїнами й багнюкою. Наша машина кілька разів застрягає у вологому ∂рунті, її заносить на природних віражах.

Мене з родиною відселили з Чорнобильської зони у 1989 році. Будинок просто зрівняли із землею, компенсації за нього я не отримав. На новому місці проживання — також ніякої допомоги. Усе доводилося вирішувати самим. Неодноразово звертався до влади щодо поліпшення житлових умов, але отримую або відписки, або відмови.
Наша сім’я малозабезпечена, часто хворіємо. Та всі гроші йдуть на ремонт дуже старого помешкання, яке колись надав родині мій брат. І ніхто не хоче допомогти. За новим місцем проживання кажуть: нехай цю проблему розв’язують ті, хто відселяв. І земельного паю нам не наділили з тієї самої причини.
Тож чи дочекаємося колись поліпшення наших житлових умов та співчуття за те, що через техногенну катастрофу втратили малу батьківщину та власний будинок?

І. ВОЛКОВ,
с. Йосипівка Кіровоградської обл 

Ще на початку року ми з односельцями прочитали в «Урядовому кур’єрі», що з 2013-го в селян начебто зросла орендна плата за земельні паї. У статті було посилання на постанову Кабміну № 1185 та новий закон, за якими нормативно-грошова оцінка землі мала збільшитися на коефіцієнт 1,756. Також були перераховані області, в тому числі й наша — Луганська, в яких усі належні гроші селянам начебто виплачено повністю. А що ж насправді?
У нашому селі, наприклад, жоден орендар не підвищив плату за землю. А в райдержадміністрації кажуть, що новий коефіцієнт стосується лише договорів, укладених не раніше 2012 року. А як бути тим, хто уклав їх раніше? 

Якщо колись древні римляни вимагали хліба і видовищ, то сучасним українцям і насущного не треба — тільки дай повеселитися. Принаймні, такий висновок можна зробити з огляду на ту кількість торгово-розважальних центрів, що нині вже збудовані і ще будують. І не лише в столиці, а й у регіонах. Конче «необхідні» державі та суспільству заклади ростуть, як гриби після дощу, на тих клаптиках землі, де ще донедавна вціліли сквери та дитячі майданчики. У пресі пишуть, що за останні кілька років тільки в українській глибинці побудовано 600 тисяч квадратних метрів ТРЦ. Це так само, як було відкрито за попередні 15 років.