Якось довелося писати про дітей із прийомної сім’ї. Щасливі зміни долі сталися для них порівняно недавно, тож ще не забуто було ночі в школах-інтернатах, глибоку самотність у спальні, де так багато ліжок, і страшні казки, які розповідають пошепки.
Семирічна Лера переповідала одну з них — «Про червоні чобітки»:
«Жила собі сім’я, й було в мами три доньки. Мама дала їм грошики й сказала: не купуйте нічого червоного, а то помрете. Але старша донька купила червоні чобітки. Був дощ, чоботи намокли. Вона прийшла додому, вийшла на балкон, щоб поставити чобітки сушитися, а її викинули з дев’ятого поверху. Середня донька купила собі червону іграшку. Іграшка впала в калюжу й намокла. Вона вийшла на балкон, щоб повісити її сушитися, і впала з дев’ятого поверху. А молодша донька купила червоний сарафан. Одягла його, потрапила під дощ, намокла й померла. Мама дуже побивалася за доньками. Залишилася вона сама та її брат. Мама купила червону сумку й померла, щоб до доньок потрапити. А дядько обклеїв свою кімнату червоними шпалерами й теж помер». 

Як сам футбол не сприймає умовного способу (мовляв, ось якби забили той гол, виграли б), так і підготовка до чемпіонату — бажана й дійсна — істотно різняться. Якби не економічна криза кількарічної давнини, яка не дала змоги вчасно розпочати, якби не перебої з фінансуванням, якби не звинувачення в неналежному використанні коштів, об’єктивні й не дуже, то, може, вдалося б і більше.
 

Страшний голод і події, що з ним пов’язані, які довелося пережити в дитинстві на малій батьківщині — Полтавщині — Ользі Писарєвій, пам’ятаються до дрібниць. Попри пережиті жах і страждання, вона не прагне нічого з того забути. Вдячна батькам: у лиху годину зберегли їй життя, яке продовжується 80 років потому. З Ольгою Никанорівною ми зустрілися в її власному будинку в Ужгороді, де вона живе останні 62 роки.  

Сорок процентів території України — степова зона, її розораність — понад 80%. Тож кожен клаптик природних ландшафтів на вагу золота. Тому заповідник «Єланецький степ», що за 60 кілометрів від обласного центру Миколаївщини, — цінна перлина площею 1675,7 гектара.  
Ці місця не розорювалися віками, тому зберегли свою первозданність. Дорога проходить селом Калинівка, далі зникає. Починаються 12 кілометрів бездоріжжя, з вибоїнами й багнюкою. Наша машина кілька разів застрягає у вологому ∂рунті, її заносить на природних віражах.

Мене з родиною відселили з Чорнобильської зони у 1989 році. Будинок просто зрівняли із землею, компенсації за нього я не отримав. На новому місці проживання — також ніякої допомоги. Усе доводилося вирішувати самим. Неодноразово звертався до влади щодо поліпшення житлових умов, але отримую або відписки, або відмови.
Наша сім’я малозабезпечена, часто хворіємо. Та всі гроші йдуть на ремонт дуже старого помешкання, яке колись надав родині мій брат. І ніхто не хоче допомогти. За новим місцем проживання кажуть: нехай цю проблему розв’язують ті, хто відселяв. І земельного паю нам не наділили з тієї самої причини.
Тож чи дочекаємося колись поліпшення наших житлових умов та співчуття за те, що через техногенну катастрофу втратили малу батьківщину та власний будинок?

І. ВОЛКОВ,
с. Йосипівка Кіровоградської обл 

Ще на початку року ми з односельцями прочитали в «Урядовому кур’єрі», що з 2013-го в селян начебто зросла орендна плата за земельні паї. У статті було посилання на постанову Кабміну № 1185 та новий закон, за якими нормативно-грошова оцінка землі мала збільшитися на коефіцієнт 1,756. Також були перераховані області, в тому числі й наша — Луганська, в яких усі належні гроші селянам начебто виплачено повністю. А що ж насправді?
У нашому селі, наприклад, жоден орендар не підвищив плату за землю. А в райдержадміністрації кажуть, що новий коефіцієнт стосується лише договорів, укладених не раніше 2012 року. А як бути тим, хто уклав їх раніше? 

Якщо колись древні римляни вимагали хліба і видовищ, то сучасним українцям і насущного не треба — тільки дай повеселитися. Принаймні, такий висновок можна зробити з огляду на ту кількість торгово-розважальних центрів, що нині вже збудовані і ще будують. І не лише в столиці, а й у регіонах. Конче «необхідні» державі та суспільству заклади ростуть, як гриби після дощу, на тих клаптиках землі, де ще донедавна вціліли сквери та дитячі майданчики. У пресі пишуть, що за останні кілька років тільки в українській глибинці побудовано 600 тисяч квадратних метрів ТРЦ. Це так само, як було відкрито за попередні 15 років.  

У багатьох розвинених країнах, зокрема в Канаді в навчальних закладах працюють шкільні поліцейські, які забезпечують там порядок та гарантують безпеку учнів. В українських школах штатних міліціонерів немає, замість них з учнями працює кримінальна міліція у справах дітей. І під час канікул, які розпочалися, вона продовжить пильнувати за школярами заради їхнього добра. За традицією буде проведено оперативно-профілактичні заходи з умовною назвою «Літо-2013».  

Для школярів літо —  найприємніша і найвеселіша пора. Однак для дорослих це й пора неабияких тривог за безпеку своїх чад. Адже якщо під час навчального року діти зазвичай під наглядом педагогів, а там, втомленим наукою, їм хочеться швидше добратися додому, то влітку як же не насолодитися всіма принадами фактично бездоглядного відпочинку! Звичайно, в останні дні навчального року в школах пройшли виховні години, бесіди на тему безпеки життєдіяльності, та нерідко діти забувають усе, що їм казали. Утім, рятувальники знайшли шлях дохідливішого донесення інформації до них.  

Один з  головних критеріїв  оцінки  зрілості та демократичності суспільства — показник рівня розвитку в ньому місцевого самоврядування.  Адже саме   активність громад,  їхня спроможність виконувати окреслені законами   функції  й завдання сприяє  підвищенню та покращенню соціальних стандартів життя громадян, розв’язанню проблем місцевого значення.  І водночас надає можливість загальнодержавним органам управління зосереджуватися на вирішенні глобальних питань.  Коли ж  врахувати весь комплекс повноважень і функцій органів місцевого самоврядування та екстраполювати їх на українське сьогодення,  то виникає запитання стосовно того, чи в нашій країні самоврядування відповідає своїй назві.  Саме з цього і розпочалась наша розмова з виконавчим директором  Асоціації міст України Мирославом ПІТЦИКОМ.