Новенькі контейнери для пластикової тари, що з’явилися в рівненських дворах, просигналили про те, що сміттєпереробний завод, на який чекали, нарешті запрацював. І став першим в Україні подібним підприємством із замкненим циклом виробництва, де сміття перетворюють на альтернативну енергію, стверджують експерти. Екологія, економіка, логістика — все це органічно переплелося лише в одному об’єкті, до якого підійшли, так би мовити, з європейською логікою. 
Україна вичерпала ресурс засміченості: здається, про це знають навіть дошкільнята. Рівне — не виняток: саме в 2013-му тутешній сміттєполігон вичерпує свій ресурс, тому цей завод був надзвичайно важливим.

Найбільша затока північного Аральського моря  з 1961 року названа іменем  Тараса Григоровича Шевченка. Географічний об’єкт перейменовано у зв’язку з участю Кобзаря в науковій експедиції 1848—1849 років. Цьогоріч виповнюється 165 років з її початку, і з цієї нагоди вийшло у світ історико-біографічне дослідження чернігівця Ігоря Галутви «Він був мені друг, товариш і командир». Винесені у заголовок слова є цитатою з листа Тараса Григоровича, написаного  княгині Варварі Рєпніній про військового моряка і видатного географа Олексія Бутакова.

Він не з чужих слів, а особисто знав засновників закарпатської школи живопису. Ба більше, він їхній учень. Згодом сам продовжив традиції цієї школи, а нині її визнаний корифей відсвяткував своє 75-річчя.
 

 Хлопчик плакав, а його мама нарочито ігнорувала і гіркі схлипи, і ображене сопіння. Ще й бурчала тихенько: «Учитиме він мене! Замалий для того, щоб указувати дорослим, що робити».
Ми сіли в один тролейбус і жінка зразу ж відповіла на дзвінок мобільного телефона, завдяки чому стала зрозумілою причина її обурення. «Реве ось! — вказала на сина, ніби співрозмовник міг побачити той жест. — Розкричався, що ми дорогу не там переходимо. До них у садочок інспектор ДАІ приходив, картинки різні показував, от він і перейнявся. Що? Та поспішала я, пояснила йому, що дорослим видніше, як правильно вчиняти. От ще ти мені розкажи, що я не права! То сам його із садочка забирай! Тобі не треба поспішати готувати вечерю і вчити уроки зі старшою!» 

Театр починається з вішалки, а «Урядовий кур’єр» з… підворіття: десяток років тому парламентська новобудова на вулиці Садовій не залишила нам вибору, перекривши парадний вхід, і тепер потрапити до редакції можна лише пірнувши у тунель, як поміж собою називаємо прохід попід сусіднім будинком, через який можна зайти у внутрішній двір, щоправда, з «козирної» вулиці Грушевського. Досвідчені колеги знають: проскакувати підворіття потрібно на одному диханні, аби не почути позаду чергове: «Ви не підкажете?» Однак найдосвідченіші не раз переконувалися: саме там, а не на навколишніх печерських пагорбах можна іноді «спіймати» класну тему.

Влітку 1990 року Рада Міністрів УРСР зважилась на незвичайний крок: вийти із співзасновників газет «Радянська Україна» й «Правда Украины» і заснувати своє видання. Ясна річ, цей крок не міг бути не погодженим із ЦК Компартії України, адже вся періодика в Україні, як і в усьому СРСР, тоді ще перебувала під пильним і невсипущим партійним контролем. Але в життя «нерушимого Союзу» ввірвалися нові часи, почалися незворотні процеси його розпаду. Тож на видання радмінівської газети із скромними обсягами і тиражем у ЦК КПУ подивились поблажливо, як на урядовий бюлетень.  

Упродовж року представники майже 40 громадських організацій, які долучилися до загальнонаціональної моніторингової кампанії, триматимуть під прицілом чиновників на місцях, – щоб з’ясувати, чи відповідає їхній стиль життя тим доходам, які вони офіційно декларують. 

Торік 17 листопада в «Урядовому кур’єрі» було опубліковано статтю «Честь мундира дорожча від істини?» В ній ішлося про те, що ТОВ «Селком» не погодилося з рішенням Антимонопольного комітету, який визнав його порушником антиконкурентного законодавства і наклав штраф розміром 3,87 мільйона гривень плюс стільки ж пені. Керівник підприємства Василь Омельченко, який все життя пропрацював в енергетичній сфері, зокрема 11 років заступником генерального директора Чорнобильської АЕС після аварії на ній, оскаржив дії АМКУ в суді. Оскільки вважає, що шляхом накладання непомірних санкцій «Селком» намагаються не лише усунути з ринку послуг, які він надає українським й закордонним енергопідприємствам, а й остаточно знищити на догоду конкурентам.
 

Щоразу, читаючи повідомлення про чергове ДТП за участю пішохода, мимоволі здригаюся від трагічної невідворотності, яка стала сумною ознакою нашого часу. Ось людина вийшла з дому по хліб, переходила дорогу і несподівано потрапила під колеса. Або стояла на зупинці громадського транспорту, чекала на свій автобус, і раптом її збив автомобіль, водій якого не впорався з керуванням…  
 Повідомлення про такі пригоди, особливо якщо вони супроводжуються репортажами з місця події або записами відеореєстраторів, безперечно, шокують, але вже майже нікого дивують. Бо, здається, останнім часом наше суспільство звиклося з думкою, що численні дорожньо-транспортні пригоди, які нерідко закінчуються летальним кінцем, є невідворотною платою за технічний прогрес та автомобілізацію, і тут нічого не можна вдіяти.

Бібліографа, архіваріуса від Бога Людмилу Саприкіну можна назвати людиною-інститутом. Вона знаходила і виправляла помилки навіть у словнику Брокгауза і Ефрона. Її квартира — справжнє сховище книг, бібліографічних карток, сегрегаторів, файлів, касет, папок, ящиків з газетами і журналами. Її послугами, консультаціями послуговуються найсолідніші наукові установи, редакції і музеї.