Мені 69 років, напівсирота. У 1962 році був призваний до лав Радянської Армії, служив на Семипалатинському полігоні, де велося випробування ядерної зброї. Тоді я підписав документи, що 25 років не маю права розголошувати військову  таємницю. Але ж я отримав чималу дозу опромінення. А нині та таємниця за давністю років уже й не таємниця. Але пільги від держави отримують лише  чорнобильці та афганці. Нічого не маю проти — вони їх заслужили. Проте  дуже сумно, що держава зовсім забула про нас, тих, хто молодим самовіддано служив Батьківщині, щодня ризикуючи здоров’ям і життям.  

Про письменника Петра Перебийноса можна сказати, що він із тих сівачів і косарів, які хоч не рано почали, та багато утяли. Свою першу поетичну збірку митець видав, коли йому вже йшов тридцять четвертий рік. А нині на бібліотечній полиці його твори вилаштувалися довгим ланцюгом: «Високі райдуги», «Передчуття дороги», «Ранкові сурми», «Світловий рік», «Присягаю Дніпром!», «На світанку роси», «Пшеничний годинник», «Тінь янгола»... Вірші майстра слова полюбилися не тільки українському читачеві. Вони перекладені багатьма іноземними мовами. Окремі з них композитори поклали на музику.  

Привітна жіночка, яка в обідню перерву чемно постукала в двері кабінету і попросила дозволу зайти, втілювала кращі риси працівника служби сервісу. Як театральний агент вона добре зналася на вмінні переконати клієнта: для повного щастя в цю похмуру осінню днину йому не вистачає  видовища. Тож пропонуючи театри, спектаклі,  квитки різної вартості, була гнучка, немов риба в’юн. Не хочете драми — ось вам комедія. Не підходить час тривалості спектаклю —  обирайте на одну дію.  

На вулиці Петропавлівській у Києві стався конфлікт. Власники новозбудованої багатоповерхівки у спробі прокласти траншею для комунікацій, яка мала пролягти по тротуару, раптом натрапили на граніт… людського спротиву. Круті пацани, аби обламати лохів, поперли «буром», однак і він не пройшов. Жіночка, котра вийшла на вулицю з чашкою кави і яку один зі стриженою потилицею взяв за лікоть, грайливо так повела бровою: «Відпусти, а то зараз чашку спорожню на пиці й розіб’ю об голову». Пошептало.  

Дискусія про роль прокуратури у розбудові держави та її повноваження в суспільстві триває давно. І це зрозуміло, адже йдеться про питання загальнодержавної ваги. У вересні 2012-го у фундаменті нової прокурорської системи України з’явився ще один наріжний камінь — Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури». З оцінки цього закону, що набуває чинності 1 грудня цього року, і розпочалася наша розмова із заступником Генерального прокурора України Михайлом ГАВРИЛЮКОМ. 

У центрі Вінниці, навпроти міськради, увагу всіх, хто тут уперше, привертає шестиповерхова будівля. Поглянувши на неї, відразу ж розумієш, що збудована явно не в часи, коли на зміну «буржуазному» бароко та класицизму прийшли «сірникові коробки».
І це насправді так. Колишній готель «Савой» цього року має повне право відзначити сторіччя відтоді, як у його фундамент було закладено перший камінь, і водночас початок свого відродження. 

Переконувати заядлого курця не палити — так само як просити вітер не дмухати або сонце не світити. Не раз на практиці переконувався, що проханнями чи переконуванням тут не допоможеш. Цілком очевидно, що потрібна інша тактика, набагато ефективніша. Здається, ось вона — антитютюнові кампанії, які розгортаються останнім часом, включаючи й зміни в законодавстві, й у політичному кліматі, і в громадській думці. Серед досягнень — зниження рівня поширеності куріння і навіть хвороб, спричинених курінням. А ще — активна діяльність коаліції громадських організацій, які працюють у різних містах для зниження поширеності тютюнокуріння, залучення зірок до популяризації здорового способу життя…  

Ті, хто знає історію Сум бодай пунктирно, не можуть оминути цю  постать. Не буде перебільшенням сказати, що й сьогоднішнє місто та його жителі сповна користуються численними благами, залишеними у спадок Іваном Харитоненком. Дитяча лікарня Святої Зінаїди і залізобетонний міст через Сумку, кадетський корпус і Олександрівська чоловіча гімназія з пансіоном, особняк на вулиці Троїцькій і Свято-Троїцький собор, залізниця і вокзали лінії Баси — Бєлгород та духовне училище…
А ще ж пам’ятка садово-паркової архітектури загальнодержавного значення Наталівка, Пархомівський історико-художній музей, лікарня для робітників у Мурафі на Харківщині, богадільня у Нижній Сироватці, участь у спорудженні пам’ятника  Богданові Хмельницькому в Києві, сотні інших пожертв на культурні, мистецькі, духовні проекти. 

В одному із супермаркетів мою увагу привернув чайний сервіз із надписом «Петриківський розпис». Та у коробці лежали чашки, розмальовані далеким до знаменитого петриківського візерунка малюнком, а виробником продукції взагалі виявився … Китай! 
Як же почувається нині українська сувенірна галузь? По відповідь на це запитання вирушаю, звісно, у Петриківку. 

Це можна зробити, не виїжджаючи за межі свого міста. Але йдеться не про комп’ютерні ігри-стрілялки. А про реальні польові виходи у військовій формі з повним похідним спорядженням, зброєю, яку на перший погляд і не відрізниш від справжньої, тактику ведення бою і ще багато іншого, без чого не можна уявити підготовленого воїна.
Подібні відчуття дає справжнє чоловіче захоплення — страйкбол. «Урядовий кур’єр» спробував з’ясувати, чому він об’єднує людей різних занять у єдине ціле, запалює у подеколи вже посивілих представників сильної статі блиск в очах і юначу пристрасть до пригод.