Розкажіть, будь ласка, детально, як споживач може розраховуватися за спожиту електроенергію і де ця форма розрахунків має зазначатися.
І ще. Я маю статус дитини війни, а отже, пільги на сплату за електрику. Вважаю, що за все розраховуюсь справно. Проте місцевий енергопостачальник нарахував мені борг, з яким я не згодна. Можливо, це були помилкові показники приладу обліку. Тому прошу фахівців перевірити правильність нарахування боргу і допомогти мені розв’язати цю проблему. 

До 1995 року я з родиною проживав у Вінниці, працював на будівельному комбінаті. Але з часом зарплату почали видавати цементом, який ще мав продати, аби отримати «живі» гроші. Тому відкрив рахунок в Ощадбанку за місцем проживання. У 1995-му ми змушені були переїхати у село, аби вижити, а рахунок мій так і залишився у Вінниці.
У 2008-му, коли почали видавати по тисячі гривень, я багато разів їздив у Вінницю. Але грошей не отримав — черги. Тож зміг лише зареєструватися. 

Щоразу, переступаючи поріг шкільної кімнати, подумки готуюся зустрітися зі своїми учнями віч-на-віч, думаю, з чого розпочну сьогоднішній урок, що скажу і, ймовірно, почую у відповідь. Бо людина моєї професії тим і відрізняється, приміром, від актора, що не може раз і назавжди вивчити один текст, щораз розпочинаючи ним свій виступ перед такою особливою аудиторією.

Ні на йоту не хочу образити людей театру, яких щиро поважаю і люблю. Тільки школа, на мою думку, — це такий живий, оголений нерв нашого суспільства, торкатися до якого треба дуже бережно, по-філософському мудро й водночас по-материнськи ніжно. Бо, можливо, від того, що скажу нині своїм учням, що засію в їхні світлі незаймані душі, завтра проросте добром, людяністю, особливим почуттям, яке і робить нас носіями українського гена, — патріотизмом. 

На виставці малюнків «Мій дім» у гуртожитку, який раніше належав київському державному підприємству «Ізумруд», омріяний будинок дітей не схожий на той, де вони живуть нині. Дітлахи у своїх фантазіях бачать його світлим, теплим, кольоровим. П’ятиповерхова цегляна будівля, яку в народі прозвали «ізумрудною», попри красиву назву, має занедбаний вигляд. Сірі обшарпані стіни, на верхніх поверхах розбите скло у вікнах та забиті двері. З 50-ти жителів будинку, що на бульварі Кольцова, 24-А, двадцятеро — діти. Найменшому з них, Сашкові, чотири роки. Це на рік менше, ніж мешканці живуть в аварійно небезпечному будинку в жахливих умовах.  

Чомусь склався стереотип, що першовідкривач залізорудних скарбів Кривбасу Олександр Поль — романтик і дивак, який, за твердженням численних біографів, «закінчивши курс наук, повернувся в рідні степи, взяв до рук посоха і пішов пішки оглядати могили, городища, урочища». Насправді йдеться про підприємливого прагматика, чиї заслуги нічим не менші, ніж в англійця Джона Юза, від якого зазвичай розпочинають офіційний відлік індустріалізації півдня України. 

Завод на Видубичах після ГогольФесту знову перетвориться на гарбуза. І в останні фестивальні дні, що трохи гірчили завершенням свята, мені хотілося поговорити не з організаторами, не з митцями, навіть не з відвідувачами-зірками. Зі своїх брудних і ще працюючих цехів за усім, що відбувалося протягом тижня, мовчки спостерігали працівники заводу. Вони не виявляли особливого інтересу до людей, які бігали навколо і робили багато галасу з нічого. Витирали засмальцьованими руками засмальцьовані щоки, спльовували набік і далі ремонтували двигун. Дуже поетичний народ, між іншим.  

Попри те, що з 1 червня цього року в Україні діє розпорядження про заборону на експлуатацію неякісних атракціонів, навіть серед прихильників такого виду розваг не всі довіряють «гойдалкам-каруселям». Тож не зважуються на них сідати. Тим паче, не пускають дітей. Так, про всяк випадок. Дехто каже, що викид адреналіну відбувається навіть не під час катання на тому чи тому атракціоні, а ще під час посадки на нього. Бо нині ці розважальні об’єкти стають такою собі «російською рулеткою» — невідомо, чим закінчиться катання.

Державну автомобільну інспекцію МВС України і Укртрансінспекцію Міністерства інфраструктури України продовжує непокоїти стан дотримання правил безпеки дорожнього руху у сфері пасажирських перевезень автомобільним транспортом, заявили в ході брифінгу в ДДАІ представники обох відомств. І справді, за вісім місяців по країні вже зареєстровано 978 дорожньо-транспортних пригод з потерпілими за участю пасажирських автобусів. При цьому загинуло 198 людей, ще 1786 осіб отримали травми різного ступеня тяжкості. Безпосередньо з вини водіїв автобусів трапилося 314 таких ДТП, в яких було смертельно травмовано 62 людини.

Україна вперше приймала чемпіонат такого високого рангу. Позмагатися у благородному порятунку людей приїхали 15 команд із 11 країн світу — Аргентини, Південної Кореї, Нідерландів, Іспанії, Словенії… Німеччина була представлена аж трьома командами, Чехія та Україна — двома кожна. Всього змагалися 43 рятувальники і стільки само їхніх чотирилапих помічників.  
Протягом 5 днів невеличке село Гаї, що за якийсь десяток кілометрів від райцентру Ромни, де розташована кінологічна школа 2-го Спеціального центру МНС України, перетворилося на своєрідну Мекку.

У столиці, де забудовники нещадно рубають дерева (не менше гине й від екологічних проблем), позбавляючи людей і  птахів тіні та кисню, дедалі настирливіше заявляють про себе особи, які  намагаються прихватизувати зелених друзів. Одного ранку такий діяч, що поставив на газон авто, аби з ближнього каштана падала на нього тінь, підстрибував, галасуючи:«Киш звідси, киш!» Злякані горобці і голуби кидалися геть.

— Сідають на дерево, а потім гидять на машину, — пояснив здивованим перехожим.

— Але ж газон — не автостоянка, ви б забрали звідти свого «коня» і  не лякали пташок, бо не вони винні, а ви…