Ходити до супермаркету, не прихопивши з собою бодай черпак для самооборони, стає дедалі небезпечніше. Мало того, що торговельні мережі грішать переклеюванням ярликів свіжості, а в пакунки з цибулею чи томатами зазвичай підкидають дві-три гнилючки. Вони ще й доручають охороняти свій крам не завжди чистим на руку та психічно нестійким людям. Днями в Луганську двоє охоронців супермаркету до смерті забили чоловіка, який, щоправда, не був покупцем, а нібито намагався зняти шматок сітки-рабиці з огорожі магазину. 

Заводчани знову перекрили дорогу. На чергову акцію протесту людей змусила вийти хронічна невиплата боргів із зарплати: підприємство досі винне їм майже 30 мільйонів гривень.

Після відвідання Харкова Прем’єр-міністром України Миколою Азаровим у вересні цього року з держскарбниці до першої столиці надійшли 10 мільйонів гривень на погашення заборгованості із зарплат саме шевченківцям. Але вони стверджують, що ці гроші виплачують не всім. Одні кажуть, що отримати зарплату вдалося лише тим, у кого відкритий рахунок у банку «Золоті ворота», а ті, хто одержує гроші в касі, — не бачили ні копійки. За словами інших працівників, борги можна забрати лише за умови, що звільнишся з підприємства. Та навіть тоді всю суму відразу не віддають. Спочатку потрібно написати заяву про звільнення за погодженням сторін — отримаєш 10 тисяч гривень, а решту — після  відмови від претензій. Отож людям знову урвався терпець і 2 жовтня  вони, щоб отримати свої кровні, перекрили біля заводу вулицю Жовтневої революції. 

Вранішня кава. Каламутний погляд на телеекран, що передає новини. Юна піаністка (якщо не плутаю, вона вихованка школи мистецтв у Білій Церкві) зняла з клавішів пальці, піднялася поволі, ніби виринаючи зі сну, підвела очі й почула запитання кореспондента: «А хто з композиторів тобі до вподоби найбільше?» — «Шопен». — «Чому, коли не секрет?» — «Тому що ти ніби розчиняєшся у його музиці, перестаєш існувати. Немає нічого — тільки ти, Шопен, і між вами рояль». 

Напередодні 9 травня 2012 року інваліда Великої Вітчизняної війни 88-річного Володимира Васильовича Лук’янчука повісткою покликали до суду. Суддя, позичивши очі в Сірка, втовкмачував напівглухому дідусеві, що державний акт на земельну ділянку, яку той отримав 2001-го, є недійсним, не такого кольору (жовтого)  і тому підлягає скасуванню.
Ошелешений старий намагався пояснити представникові Феміди та ще щонайменше шести присутнім у судовому засіданні юристам, які дружно підтакували представникові позивача, що йдеться не просто про земельну ділянку: на цій землі він народився, тут власними руками збудував дім, виростив діток, пішов на фронт і повернувся додому з нагородами. 

У Сумах — майже гендерна новина: щойно розпочала роботу школа «Автоледі», в якій майстерності водіння автомобілів навчатимуть тільки жінок і винятково представниці слабкої статі. Про якийсь ексклюзив сумського покрою говорити не доводиться, оскільки це вже восьмий в Україні подібний заклад. Зовсім нещодавно їх відкрили в Харкові, Сімферополі, Вінниці, Євпаторії та інших містах, де місцеве жіноцтво відверто радіє можливості «відчахнутися» від чоловічої залежності й абсолютно без сильного плеча освоювати ази керування чотириколісним другом. 

Розкажіть, будь ласка, детально, як споживач може розраховуватися за спожиту електроенергію і де ця форма розрахунків має зазначатися.
І ще. Я маю статус дитини війни, а отже, пільги на сплату за електрику. Вважаю, що за все розраховуюсь справно. Проте місцевий енергопостачальник нарахував мені борг, з яким я не згодна. Можливо, це були помилкові показники приладу обліку. Тому прошу фахівців перевірити правильність нарахування боргу і допомогти мені розв’язати цю проблему. 

До 1995 року я з родиною проживав у Вінниці, працював на будівельному комбінаті. Але з часом зарплату почали видавати цементом, який ще мав продати, аби отримати «живі» гроші. Тому відкрив рахунок в Ощадбанку за місцем проживання. У 1995-му ми змушені були переїхати у село, аби вижити, а рахунок мій так і залишився у Вінниці.
У 2008-му, коли почали видавати по тисячі гривень, я багато разів їздив у Вінницю. Але грошей не отримав — черги. Тож зміг лише зареєструватися. 

Щоразу, переступаючи поріг шкільної кімнати, подумки готуюся зустрітися зі своїми учнями віч-на-віч, думаю, з чого розпочну сьогоднішній урок, що скажу і, ймовірно, почую у відповідь. Бо людина моєї професії тим і відрізняється, приміром, від актора, що не може раз і назавжди вивчити один текст, щораз розпочинаючи ним свій виступ перед такою особливою аудиторією.

Ні на йоту не хочу образити людей театру, яких щиро поважаю і люблю. Тільки школа, на мою думку, — це такий живий, оголений нерв нашого суспільства, торкатися до якого треба дуже бережно, по-філософському мудро й водночас по-материнськи ніжно. Бо, можливо, від того, що скажу нині своїм учням, що засію в їхні світлі незаймані душі, завтра проросте добром, людяністю, особливим почуттям, яке і робить нас носіями українського гена, — патріотизмом. 

На виставці малюнків «Мій дім» у гуртожитку, який раніше належав київському державному підприємству «Ізумруд», омріяний будинок дітей не схожий на той, де вони живуть нині. Дітлахи у своїх фантазіях бачать його світлим, теплим, кольоровим. П’ятиповерхова цегляна будівля, яку в народі прозвали «ізумрудною», попри красиву назву, має занедбаний вигляд. Сірі обшарпані стіни, на верхніх поверхах розбите скло у вікнах та забиті двері. З 50-ти жителів будинку, що на бульварі Кольцова, 24-А, двадцятеро — діти. Найменшому з них, Сашкові, чотири роки. Це на рік менше, ніж мешканці живуть в аварійно небезпечному будинку в жахливих умовах.  

Чомусь склався стереотип, що першовідкривач залізорудних скарбів Кривбасу Олександр Поль — романтик і дивак, який, за твердженням численних біографів, «закінчивши курс наук, повернувся в рідні степи, взяв до рук посоха і пішов пішки оглядати могили, городища, урочища». Насправді йдеться про підприємливого прагматика, чиї заслуги нічим не менші, ніж в англійця Джона Юза, від якого зазвичай розпочинають офіційний відлік індустріалізації півдня України.