Похід в океанаріум — що може бути ліпшим, щоб розважити дітей, знуджених літньою спекою у великому місті? Тим більше, що ось уже кілька років у Києві працює океанаріум «Морська казка», який вигідно розташований біля метро «Дарниця».

Розуміючи, що утримування морських екзотів — справа не з дешевих, я заздалегідь морально підготувала себе до високих цін на вхідні квитки. Ціна і справді виявилися цілком «європейською»: 70 гривень  за дитячий і 120 — за дорослий. Проте увійшовши вже у першу залу, зрозуміла, що ціна цілком виправдана. Бо у темній прохолоді підземного приміщення ти справді потрапляєш у морську казку. За підсвіченим склом велетенських акваріумів — барвистий підводний світ коралових рифів. Діти радісно знаходять серед мешканців акваріуму всіх прототипів культового мультика «У пошуках Немо»,  милуються плавними рухами яскравих коралів та морських лілей, роздивляються жовту рибу-корову і незворушних риб-філософів, дивуються, що симпатична блакитна рибка зі смішними зубами — одна з найотруйніших істот на планеті риба-фугу.

Нас, мабуть, як і кожного відвідувача, не залишив байдужими морський тунель. Коли під звуки тихої музики над твоєю головою пропливають риби і черепахи, ти  сам можеш відчути себе мешканцем морських глибин. Проте загальними улюбленцями публіки, особливо дітвори, виявилися морські скати. Трохи більше десятка скатів плавали колом у невеличкому басейні і, здавалося, вітально махали плавниками-крилами всім присутнім, час від часу найбільший з них вистрибував із води і, на велику втіху дітлахів, оббризкував.  Щоразу такий душ від морського ската зустрічав хор щасливого дитячого вереску.

Кумедні скати привернули увагу молодої закоханої пари. І ось хлопець, схилившись над басейном, опустив у воду руку. Тієї ж миті високого зросту і міцної статури охоронець  кинувся до нього зі словами: «Ти шо, отравіть риб хочешь?» На здивований погляд парубка охоронець громовим голосом, який лунко відбивався від низького склепіння залу, видав довгу тираду із серії, «шо, нє відішь надпісь», «чьо руки суешь», «во народ», «попріходілі тут» тощо. Решта відвідувачів знічено вдавала, що не чує хамуватого охоронця, навіть малеча принишкла.

Тут двері з написом «Службовий вхід» відчинилися, і звідти вийшла працівниця океанаріуму з відром риби: настав час годувати морських скатів. Діти оточили жінку, із захопленням спостерігаючи, як вона просто з рук годує риб. «А чим це ви їх годуєте?», «А ви їх всіх знаєте?», «А чому той маленький не пливе, він не голодний?», «А скільки разів на день скатів треба годувати?» Питання сипалися як горох, але жінка вдавала, ніби їх не чує. Тут найзухваліший скат ляснув плавниками-крилами по воді. Бризки полетіли на дітей, і малеча налякано-захоплено заверещала. «Ну сколько можна орать, просто сіл уже нєт», — роздратовано сказала працівниця океанаріуму, забрала спорожніле відро і сховалася за дверима службової кімнати.

У всіх музеях світу висять таблички «Експонати руками не чіпати», але щодня знаходяться тисячі людей, які хочуть доторкнутися до музейного раритету. І професійний обов’язок охоронця — не ображати людину, а п’ять, десять, сотню разів спокійно(!) повторити: «Будь ласка, не чіпайте» (чи як в океанаріумі: «Не занурюйте руку у воду!»).  Крім того, гадаю, не помилюся, якщо скажу, що більшість відвідувачів океанаріуму — саме діти, заради яких батьки і платять за недешеву розвагу. Невже працівникам шкода кілька привітних слів чи коротенької пізнавальної розповіді про мешканців морських глибин для допитливої малечі? Невже чимала плата за вхідний квиток іде лише на утримання риб і не передбачає чемності обслуговуючого персоналу?