Чесність польського нобеліанта

170 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГЕНРІХА СЕНКЕВИЧА 

ТАЛАНТ. Відома трилогія «Вогнем і мечем», «Потоп» і «Пан Володієвський» залишається одним із найпопулярніших джерел інформації про складнощі польсько-українських відносин у часи визвольної війни Богдана Хмельницького. Однак Генріх Сенкевич, як визнають навіть польські літературознавці та історики, створив насамперед патріотичний міф, покликаний гартувати серця його співвітчизників.

Не дивно, що супротивники поляків — від шведів і турків до українців — на сторінках творів лауреата Нобелівської премії постають, м’яко кажучи, не в найпривабливішому вигляді. Втім, справжній талант завжди є дзеркалом правди, в якому, інколи навіть проти власної волі митця, постає реалістичне відображення суспільних колізій.

Так трапилось із критично налаштованим до петлюрівців Михайлом Булгаковим, у творах якого українці є ворожою, але гідною поваги силою. Аналогічна ситуація в начебто пропольському романі «Вогнем і мечем» Сенкевича, де Хмельницький на звинувачення в діях із мотивів суто особистої помсти заявляє: «Де знайшов би тисячі соратників, якби власні лише борги стягнути зібрався?» Навіть ненависний шляхті Богун у Сенкевича насамперед лицар і воїн, а потім уже ворог.

Натомість у путінських пропагандистів та в польського кінорежисера Єжи Гофмана, які екранізували відповідно «Білу гвардію» Булгакова та «Вогнем і мечем» Сенкевича, кардинально різні підходи до класики. Як наслідок, у росіян вийшла провокаційна агітка, а в поляків — кіношедевр, який не посоромив імені творця першооснови фільму. 

130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КАТЕРИНИ ДЕСНИЦЬКОЇ

Українська принцеса Сіаму

ПОСТАТЬ. Завдяки турецькому телесеріалу Європа дізналася про Роксолану, чия любов підкорила володаря величної Османської імперії. Натомість не менш захоплююча історія уродженки Луцька Катерини Десницької донині залишається маловідомою, через що нашу землячку в сусідній Росії навіть називають «руськой дєвушкой».

Однак красномовний факт, що після переїзду родини майбутньої принцеси Сіаму до Києва і вступу юної волинянки до 5 класу гімназії, в дівчини були відмінні оцінки з німецької і французької мов. Але через незадовільне знання російської, гімназистку залишили на другий рік у тому самому класі, де її «наздогнала» молодша за віком сестра майбутнього письменника Костянтина Паустовського. Згодом він згадає Катю в автобіографічній «Повісті про життя».

Уже змалечку доля не балувала нашу землячку: її овдовіла мати, в якої було четверо дітей, вийшла заміж за вдового суддю Десницького, який мав шестеро сиріт. У новому шлюбі додалося ще двоє малюків, а коли Катерині виповнилося два роки, помер її батько. Втім, мати зуміла дати належну освіту як рідним, так і взятим під опіку синам і донькам, хоча пережиті випробування не минули безслідно — 1903 року майбутня принцеса Сіаму залишилася круглою сиротою.

Попри стереотипи про панське життя, Катерина Десницька аж ніяк не була білоручкою. Так, наприклад, вона разом із численними братами і сестрами влітку гостювала у маєтках свого заможнішого дядька, де в гарячу пору косовиці і жнив молодь, переодягнувшись у селянський одяг, теж працювала на сінокосах і полях. Після робіт традиційно влаштовували вечерю на траві, яка продовжувалася розвагами із українськими народними піснями і танцями.

1904 року випускниця київської гімназії переїхала до Петербурга, де дівчину прихистила хрещена мати — генеральша Надія Дмитрова. Саме в цей час спалахнула російсько-японська війна, що спонукало патріотично налаштовану українку вступити на курси медсестер, по закінченні яких Катерина Десницька відбула на Далекий Схід. До речі, нині вже призабули, що герой оборони Порт-Артура генерал Кондратенко та десятки тисяч номінально російських солдатів і офіцерів тієї війни були етнічними українцями.

До Петербурга Катерина Десницька повернулась із двома медалями та солдатським Георгієм, яким нагороджували винятково за особисту мужність. За однією із версій, саме на офіційному прийомі, влаштованому для георгіївських кавалерів, молода і красива сестра-жалібниця привернула увагу наслідного принца Сіаму Чакрабона, який навчався у Росії в академії Генерального штабу.

Це кохання виявилося сильнішим за расові, майнові і релігійні перепони, хоча шокувало «вищий світ» Російської імперії і королівства Сіам. Паустовський згадував про «збентеження, яке охопило київських гімназисток. Усі як один стверджували, що ні за що не одружилися б з азіатом, навіть якщо він син короля». Не менш негативно поставилися до появи «фаранг» (білої іноземки) на батьківщині принца.

Лунали звинувачення у «шлюбі з розрахунку», що Катерина Десницька із гнівом заперечувала. Зокрема у листі до брата вона писала: «Багато хто, говорячи про моє заміжжя, згадує про багатства і розкіш, а я скажу, що дужче кохати, розуміти і поважати одне одного неможливо». Подальші вчинки Катерини красномовно підтвердили відсутність у неї будь-яких меркантильних інтересів.

Тодішній король Сіаму, розгніваний одруженням сина на іноземці, обмежив доходи звиклого до розкішного життя Чакрабона зарплатнею начальника місцевого військового училища, яким його призначили опікуватись. Утім, поява онука врешті-решт розтопила лід у стосунках, адже через бездітність старшого сина короля народжений Катериною хлопчик став офіційним претендентом на дідів трон, а Десницька здобула статус принцеси Сіаму.

Однак чи то королівська рідня вимагала від Чакрабона дотримуватися давніх звичаїв, за якими він повинен був мати кількох дружин, чи то він сам захопився місцевою п’ятнадцятирічною красунею. Тож Катерина опинилася перед непростим для неї вибором. Горда українка вирішила за краще розлучитись, не претендуючи на звичні для нинішніх світських левиць карколомні аліменти. Втім, сама доля розпорядилась по-іншому: замість 1200 фунтів стерлінгів на рік Катерині невдовзі дісталася третина спадку її померлого від запалення легенів зрадливого чоловіка, якого наша землячка пережила на сорок років. 

35-РІЧЧЯ ВІДКРИТТЯ В КИЄВІ МУЗЕЮ-МЕМОРІАЛУ ВІЙНИ 1941—1945 РОКІВ

Невипадкова закономірність

МІСТИКА. Не вдаючись у полеміку щодо художніх достоїнств монумента Батьківщини-матері, що є центром відкритого в Києві за особистої участі тодішнього Генсека КПРС Леоніда Брежнєва меморіального музею війни 1941—1945 років, задумаймося: кому вона погрожує? Скульптуру повернуто спиною до Заходу, звідки прийшли німці, зате демонструє щит і меч саме в бік Москви.

Можна пояснити це суто естетичною причиною, обумовленою розташуванням монумента на високому березі Дніпра. Але ж бронзовий Богдан Хмельницький теж погрожує булавою не Варшаві, а російській столиці, що, погодьтеся, вже містична закономірність.

 75 РОКІВ ПЕРЕЛЬОТУ ГЕССА ДО ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Англійська стійкість, яка врятувала світ

ПАРАЛЕЛІ. У ніч з 10 на 11 травня 1941 року вперше після завершення легендарної повітряної битви 1940 року за Британію, коли країна впродовж кількох місяців потерпала від потужних гітлерівських авіаударів, сотні німецьких бомбардувальників знову з’явились у небі над Англією. Масштабність чергового авіанальоту красномовно засвідчує кількість загиблих від вибухів бомб та спричинених ними пожеж — 1400 осіб за кілька годин вогняного пекла.

У час, коли британські винищувачі і наземні засоби ПВО боролися проти німецької повітряної армади, одинокий «Мессершмідт-110» залетів у тиху місцевість поблизу маєтку відомого своїми пацифістськими поглядами герцога Гамільтона, де й упав на землю, а його пілот стрибнув із парашутом. На подив англійської влади, затриманий ворожий льотчик виявився заступником Гітлера у націонал-соціалістичній партії Рудольфом Гессом — фактично другою особою в ієрархічній системі Третього Рейху.

Не складно було здогадатися, що причиною прильоту нацистського бонзи до Англії була пропозиція почесного миру, про який уже не раз заявляв Гітлер. За його умовами, Німеччина ставала господарем на європейському континенті, а самотня на той момент у протистоянні коричневій чумі Великобританія виходила із кровопролитної війни, зберігши державну цілісність і навіть величезні колоніальні володіння.

Гітлер був упевненим, що пацифістські і пронімецько налаштовані сили у керівництві Британії, стараннями яких було досягнуто ганебного Мюнхенського миру, знову підуть на поступки. Тим паче, що вже відставлений англійський міністр закордонних справ Галіфакс, який був прибічником умиротворення агресора, неодноразово заявляв, що продовження війни виправдане, коли йдеться про збереження цілісності і незалежності Англії, а в усіх інших випадках кровопролиття втрачає сенс.

Доречно нагадати, що у вересні 1941 року Сталін спробував домовитися про сепаратний мир із Гітлером навіть ціною відмови від України, як зробив це Ленін 1918 року під час укладення «похабного», за визначенням самого більшовицького вождя, перемир’я у Брест-Литовську. Отож, запропоновані Британії умови почесної капітуляції мали напрочуд привабливий вигляд.

Натомість позиція прем’єр-міністра Великобританії Вінстона Черчилля стала холодним душем для нацистів, які перед нападом на СРСР прагнули уникнути протистояння відразу на двох фронтах: «Війна — це жахливо, однак рабство — ще гірше. Не запитуйте, чому ми воюємо проти нацизму. Ви про це негайно дізнаєтесь, якщо ми припинимо боротьбу».

Такого б усвідомлення небезпеки вже путінського рашизму тим в Україні, хто готовий на мир будь-якою ціною, а також нашим номінальним союзникам у Європі. Вкрай небезпечно забувати слова Вінстона Черчилля, який із суто англійською впертістю зумів переконати своїх співвітчизників у необхідності продовження війни проти Гітлера: «Впродовж чотирьох століть зовнішня політика Англії зводилася до того, щоб протистояти наймогутнішій, найагресивнішій, найвпливовішій державі на континенті. Ми завжди обирали важкий шлях, об’єднуючись із менш потужними державами, і руйнували плани континентального військового тирана, хоч ким би він був. Так ми зберегли свободу Європи, захистили розвиток живого, багатогранного суспільства».

Матеріл підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)