Чи далеко нам до «Оскара»?

«Не можна знімати один фільм на рік і очікувати, що він стане «Тінями забутих предків»

Про українське кіно нині багато говорять. Бо приводи з’являються раз по раз. Більшість позитивних вміло представлено. Особливо, коли йдеться про початок зйомок: потроху вчимося роботи промоцію фільму задовго до його прем’єри. Останнім часом справді вдалося запустити значну кількість стрічок, зокрема через відновлення державного фінансування. Певну роль відіграли й зміни правил у кіносередовищі. Головні ще має ухвалити парламент, але чимало регулятивних актів, які блокували розвиток галузі, набули ознак притомності завдяки рішенням уряду, профільного міністерства, Держкіно. Пилип ІЛЛЄНКО запевняє, що «ми над цим постійно працюємо, докладаючи багато зусиль».

—  Пане Пилипе, чи далеко нам до «Оскара»?

— Якщо говорити про суто мистецьку складову, то, гадаю, в Україні є критична маса талантів, достатня, щоб боротися за «Оскар». Та хіба це обов’язкова атрибутика успішного кінематографа? Може бути хороше кіно, яке не виграло «Оскар» з багатьох причин. Хоч, погоджуюсь, отримати один із найбільших кінобрендів надзвичайно престижно.

— Що робиться для цього, адже талант — то від Бога.

— Так, крім таланту потрібна ще одна складова — суто індустріальна. Бо кіно — це високотехнологічна інноваційна індустрія, яка має працювати безперервно в режимі внутрішньої та зовнішньої конкуренції. За таких умов набувається досвід і триває самовдосконалення. Тут уже не обійтися без участі держави. Цим шляхом іде вся Європа. Тож спільно із професійним сектором та громадськістю ми запропонували наше бачення реформ у законопроекті «Про державну підтримку кінематографії в Україні». Недавно Верховна Рада ухвалила його в першому читанні.

Крім того, народні депутати мають розглянути ще три законопроекти щодо змін до Податкового, Митного і Бюджетного кодексів. Якщо ухвалять весь пакет законів, державна підтримка кінематографії набуде нових форм, пошириться на просування фільмів, розвиток кінопрокатної мережі тощо. І головне — там виписано механізми залучення в Україну іноземних компаній для проведення зйомок. Ідеться про грошові або податкові стимули для них, що існують у більшості країн. Така діяльність вигідна і стороні, яка приймає.

Скажімо, якщо знімальна група приїжджає в Одесу, це дає економіці регіону й державі чималі надходження. Бо крім самого кіновиробництва, її учасники витрачатимуть гроші на транспорт, сферу послуг і розваг. Крім економічного, є й непрямий вимір, коли внаслідок натурних зйомок місцевість стає впізнаваною. Серед недавніх прикладів — туристський бум у Хорватії, де знімали черговий сезон «Гри престолів».

— До слова, про Одесу. Позаторік була на тамтешній знаменитій кіностудії, де мені сказали, що останній фільм там зняв Михалков.

— Можна й про київську згадати, в неї теж славна історія. Крім цього, у них є приміщення, реквізит — це важливо, але їх треба перетворити на сучасні кіновиробничі фабрики, які б надавали послуги продюсерським компаніям із виробництва фільмів.

— Чиє це завдання?

— Власника — держави. Але воно не виконується тільки наданням фінансування. Висловлю, як кажуть, приватну думку щодо цього, бо студії не належать до компетенції Держкіно. Розв’язання їхньої проблеми лежить у зміні організаційно-правової форми. Це не означає, що їх потрібно приватизувати, однак слід поставити в конкурентні умови, а не так, як нині, коли найдрібніше менеджерське рішення доводиться узгоджувати з Фондом держмайна.

Тим паче, що всі сучасні технології кіновиробництва в Україні є. Наприклад, компанії, які надають в оренду виробниче обладнання, або широкий спектр послуг з оброблення відеопродукції, або займаються гримом, костюмами, піротехнікою. Тобто надають продюсерові професійні послуги на одному з етапів творення фільму. А ще є режисерська розробка проекту, дистрибуція, продаж, прокат, використання фільму на телебаченні, в інтернеті тощо. Усе це має розвиватися на економічному під∂рунті. І його створення передбачає наш законопроект.

— Відомо, що в нас не тільки складно зняти кіно, а й показати його. Чи не всі кінотеатри — у великих містах, а в малих чи селах діти вже не розуміють, що означає «піти в кіно».

— Це комплексна проблема. До речі, в законопроекті ми передбачили шляхи її розв’язання, принаймні частково.

У чому вона полягає? Є інфраструктурна проблема — брак залів. Але кінотеатри — це серйозна інвестиція, і їхня побудова пов’язана з економічною ситуацією у країні. Зрозуміло, що кінотеатри будуватимуть там, де вища купівельна спроможність населення. Ще одна проблема — конкуренція з іншими способами перегляду фільмів, для яких не потрібно кудись іти та ще й платити гроші.

— Але ж існує культура ходіння в кінотеатр…

— Був період, коли в Україні зовсім не було кінопрокату. Тоді, на початку 1990-х, у кінотеатрах відкривали магазини, дискотеки, більярдні — що завгодно, деякі там функціонують донині. І тільки наприкінці того десятиліття почали відроджуватися кінотеатри у вигляді сучасних структур. Так ціле покоління глядачів було втрачено. Така форма соціального дозвілля, як похід у кінотеатр, зникла.

— Сподіваюся, не назавжди?

— Нині є відповідна кіноаудиторія, але вона дуже вузька. Ходять одні й ті самі люди. На рік у нас трохи більш як 20 мільйонів переглядів. Це один з найнижчих показників у Європі. У цієї аудиторії сформований смак. Тому виникає ще одна проблема — виховання глядача і загалом популяризація українського кіно. Водночас і саме кіно має більше орієнтуватися на широкого глядача.

— Що ж, у такому разі поцікавлюся вашим ставленням до «Останнього москаля».

— Я точно не є цільовою аудиторією цього серіалу. Мої смаки зовсім інші, але як професіонал переконаний: як певний етап формування кіноіндустрії це важливий крок. Не варто чекати, що на рівному місці з’являтимуться шедеври. Треба почати цей процес.

Скажімо, в один рік із «Тінями забутих предків» на студії Олександра Довженка було знято ще 15 фільмів. Про деякі знаємо, а деякі забуто майже одразу, але якби не існувало цього процесу, не було конкуренції між режисерами, авторами, сценаристами, операторами, то не було б і «Тіней…»

У золотий фонд українського поетичного кіно входять 20 фільмів. Але студія Олександра Довженка як головний продуцент такого кіно передовсім завдяки хрещеному батькові цього творчого вибуху і тогочасному її директорові Василю Васильовичу Цвіркунову тоді випускала до 25 одиниць серій щороку. Це були серйозні професійні роботи, і вони давали той базовий рівень, над яким треба було вистрибнути. І те, що вистрибувало, було геніальне. Але цю геніальність забезпечував високий середній рівень. Тобто не можна знімати один фільм на рік і очікувати, що він буде як «Тіні забутих предків». Такий фільм може створити тільки школа, яка народжується під час безперервного високотехнологічного процесу.

— А що нині в нашому кіносередовищі відбувається? Старше покоління потихеньку відходить від творчості, хто його наздоганяє?

— Найбільша драма періоду незалежності — це розрив поколінь. Цього не відбулося в інших країнах, навіть у Росії. Як входили раніше в кіно? Починали з асистента поруч із досвідченим майстром, проходили всі щаблі зростання і років через п’ять уже знімали дебютний фільм. Була, так би мовити, процедура інтеграції в індустрію. А в нас дебютанти нині 40-річні. На щастя, є зовсім молоді й дуже талановиті, які завдяки сучасним технологія фактично без масштабних інвестицій отримали змогу експериментувати. Та й завдяки відновленню державого фінансування кіновиробництва було багато вдалих дебютів. Такі проекти, як і дитячі, анімаційні фільми, документалістику, ми фінансуємо повністю. Ігрові — наполовину.

Недавно відбувся вже 8-й пітчинг (конкурсний відбір), який показав — і це думка загалом експертної ради, — що загальний рівень представлених проектів надзвичайно високий. Фактично не було слабких робіт.

— На конкурсі переважають проекти від молоді?

— Є різні вікові категорії — від класика української анімації Євгена Сивоконя, якому далеко за 70, до представників об’єднання «СУК» (сучасне українське кіно), які молодші за українську незалежність. І державні кіностудії подавали цікаві проекти, і незалежні компанії, і великі гравці, навіть телеканали.

— Скільки фільмів підтримуєте нині й на які прем’єри очікувати?

— Профінансуємо понад 50 назв проектів. Цього року завершено два повних метри. До речі, один з них фільм-дебют, хоч дуже сер?йозна робота — «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка, який 40-річним нарешті зняв свій повнометражний фільм. Також готова «Моя бабуся Фанні Каплан» Олени Дем’яненко. Буквально днями маємо переглянути «Казку старого мельника» Олександра Ітигілова. Незабаром вийде ще один дитячий фільм — «Сторожова застава». Зараз, як ви знаєте, демонструють «Бранців» Володимира Тихого, його вихід у прокат ми підтримали, і «Політ золотої мушки» Івана Кравчишина.

— Яка стрічка вам сподобалася найбільше?

— Мені подобаються всі українські фільми. Зняти в Україні пов?ний метр — надзвичайно героїчний вчинок. Це без пафосу. Тому люблю всіх українських кінематографістів і готовий усім допомагати, але можливості обмежені.

— Без підтримки держави теж знімають?

— Таких фільмів чимало. Є люди, які знаходять можливості самостійно це робити. Я вже згадував «Бранців». Любомир Левицький регулярно так випускає фільми. Його «Селфі-паті» було представлено на нашому стенді в Берліні. Є фільми, зняті буквально за копійки: самі автори вкладають кошти. Є комерційні проекти, наприклад студії «Квартал 95» тощо.

— Розкажіть, будь ласка, про міжнародну співпрацю.

— Із 12 повнометражних фільмів, виробництво яких розпочато торік, половину створюватимуть в міжнародній ко-продукції. Ось свідчення про початок першого великого українсько-італійського проекту — фільму «Ізі» (показує уламок тарілки-символу. — Авт.).

— Це гарантія, що фільм потрапляє на інші ринки…

— …і того, що італійська кіноіндустрія розглядає інші ідеї щодо співпраці. На недавньому Берлінському кінофестивалі на нас почали звертати увагу. Бо вже всі знають про наші плани законодавчих реформ. Скажу більше: в Каннах від нас чекають заяви про ухвалення законопроекту щодо підтримки кіноіндустрії. Це буде серйозний посил для Європи, там чекають на наші фільми і кроки в економічній площині.

— Кіногуру Кшиштоф Зануссі якось сказав, що очікує на кінорозповідь про сучасного героя, звичайного українця з його самобутністю, неповторністю.

— Наш глядач теж хоче бачити на екрані новий образ українця. Через які жанри, художні прийоми можна розкрити цього героя — надзавдання для авторів. Вважаю, що підтримувати треба різножанрові фільми, призначені для різний аудиторій: комедії, драми, мелодрами, фільми жахів, вестерни. При цьому забути слово «шароварщина». У шароварах нема проблеми. Проблема в тому, як вони зафільмовані. Питання завжди у виконанні, а не в темі. Як і те, що патріотичне кіно — це історичні фільми або про війну. Я впевнений: що, коли у нас з’явиться комедія, репліки з якої розберуть на цитати, такий фільм зробить не менше, а, може, й більше для сприяння національній ідентифікації, створення спільних культурних символів і архетипів, ніж якась патріотична драма. Бо через легкий жанр людину можна пов’язати певними культурними кодами, яких не матиме представник іншої національності.

— Наостанок запитаю про те, чому від телеканалів побільшало невдоволення щодо заборони російських фільмів і серіалів.

— Є певні речі, які на законодавчому рівні потребують удосконалення, щоб зняти бурхливі дискусії навколо цього питання. У законі є неточності, які ускладнюють або навіть унеможливлюють його виконання. Але робота не припиняється — нині більш як 430 фільмів заборонено.

Наталя БОРОДЮК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Пилип ІЛЛЄНКО. Народився  1977 року в Києві. Закінчив Інститут міжнародних відносин Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював у  Мін’юсті, Головному науково-експертному управлінні Апарату Верховної Ради, директором ТОВ «Іллєнко Фільм». Зіграв понад 10 ролей у кіно.