Кожен десятки разів чув з високих трибун думку про необхідність конституційних змін, без яких наше існування приречене. Разом з тим українці неодноразово вислуховували і твердження про те, що наш Основний Закон, ухвалений Верховною Радою 18 років тому (28 червня 1996 року), — найкращий якщо не у світі, то у Європі напевне. Майже ідеальний документ, біда лише в тому, що він не виконується. 

У політиків постійно сверблять руки перекроїти Конституцію під свого лідера чи певну партію. Ситуація нагадує таку собі гойдалку: хитнуло в один бік — отримайте парламентсько-президентську модель влади, у другий — будемо з президентсько-парламентською формою правління. Коливання легковажного маятника підриває авторитет Основного Закону, дискредитує його. Запевнення Петра Порошенка в тому, що новий президент є прихильником парламентсько-президентської форми правління, дає сподівання — питання узурпації влади залишиться у минулому.

Не дає спокою окремим умам і суперечка про роль народу в ухваленні Конституції. Одні стверджують, що без референдуму отримаємо фільчину грамоту, інші схиляються до формування документа виключно командою правників-професіоналів. Різноформатним дискусіям, обговоренням, засіданням асамблей не видно кінця-краю. Як бурчав невдоволений Шариков у «Собачому серці»: «Голова пухне». 

А що думали про роль і місце конституцій світові авторитети? Цікавим є погляд батька соціальної психології Гюстава Лебона, працями якого зачитувалися практично всі відомі політики і державні діячі ХХ століття, серед яких – Теодор Рузвельт, Йосип Сталін, Адольф Гітлер, Беніто Муссоліні. Написана в кінці позаминулого століття «Психологія народів і мас», яку цитуватиму, була настільною книгою Леніна.

Лебон стверджував: «Вірити, що форми правління і конституції мають визначальне значення в долі народу, — означає поринати у дитячі мрії. Лише у ньому самому знаходиться його доля, однак не у зовнішніх обставинах. Все, що можна вимагати від уряду, — це те, щоб він був виразником відчуттів і ідей народу, управляти яким він покликаний. Здебільшого, через один лише факт, що той чи інший уряд існує, він представляє точне відображення народу. Немає ні форм правління, ні установ, стосовно яких можна було б сказати, що вони абсолютно гарні чи абсолютно погані».

У «Психології народів і мас» Лебон не згадує Україну — в часи написання праці такої держави не існувало, а її землі накривала корона Російської імперії. Утім, і це величезне територіальне утворення, яке нині знову нахабно лізе в чужий город, вченого не надто цікавило. Гюстав Лебон звертався до досвіду рідної Франції, Великої Британії, Іспанії та їхніх колоній, США, країн Латинської Америки.

За своєрідну точку відліку помітних соціальних потрясінь учений узяв Велику французьку революцію: «Численні революції, безперервні зміни конституцій, до яких французи вдаються вже протягом століття, становлять досвід, який повинен був би вже давно виробити у державних людей певний погляд з цього приводу. Я, втім, думаю, що лише в голові темних мас і у вузькій думці деяких фанатиків здатна ще триматися та ідея, що важливі суспільні зміни можуть здійснюватися шляхом декретів. Єдина корисна роль установ полягає у тому, щоб дати законну санкцію змінам, які вже ухвалені звичаями і громадською думкою».

За десятиліття до приходу до влади в Росії більшовиків Лебон передбачав: соціалізм стане колективною трагедією, породить анархію і терор, які зміняться суворим деспотизмом і залізним режимом. Він попереджав, що розпочнеться масове винищення людей. Частина громадян будуть приречені на примусові роботи, тобто перетворяться практично в рабів. Єдина втіха в тому, що такий лад довго не проіснує.

Все так і сталося. Щоправда, в одному Лебон промахнувся — соціалістичний лад, на його переконання, мав бути встановлений не в імперській Росії, а в одній із західноєвропейських країн. Він схилявся до думки, що не пощастить Італії. Проте Господь виявився милостивим до сонячних Апеннін, натомість, у криваву «м’ясорубку» потрапила Україна.

Попри слушні попередження і доволі точні прогнози розвитку цивілізації, Лебона, на жаль, так і не почув загал, якому слід було зробити все можливе для недопущення страхіть, що насувалися на людство у ХХ столітті. Як зазначають дослідники, парадокс та біда вченого в тому, що його роботи поглиблено вивчали здебільшого потенційні диктатори. Якраз вони і скористалися підказками великого стратега.

І на завершення погляд Гюстава Лебона на роль законодавчого органу: «Парламентський режим… є ідеалом усіх сучасних цивілізованих народів, хоча в основу його покладена та психологічно хибна ідея, що багато зібраних разом людей швидше здатні прийти до незалежного і мудрого рішення, ніж невелике їх число».