Роман БАЛАЯН,
академік Національної академії мистецтв України,
кінорежисер

Поезія буває із двох слів: якщо вірменське прізвище римується з іменем, споконвіку вже українським - Роман Балаян. Це ім'я означає "римлянин". А знаменитий кінорежисер якось сказав, що крім Києва міг би жити в Римі.

Він не зустрічав Романів серед вірмен. Гурген Балаян, котрому так і не судилося побачити нащадка, в листі попросив дружину назвати сина іменем загиблого побратима з Фінської війни. Звісно, чоловіка дуже гідного, але загадкового. Найвірогідніше, нашого співвітчизника чи етнічного українця звідкись. І, може, саме голос його імені, як голос крові, покликав Романа Балаяна в Україну.

"Роман Балаян" - код вільної особистості, яка не втрачає і не перестає шукати себе, у мріях і сумнівах, не бронзовіючи від слави. Його людяним філософським фільмам, з багатовимірністю й недомовленістю, як і коштовним винам поезії Марини Цвєтаєвої, завжди наставатиме черга до наших душ, щоб ми щоразу заново відкривали і їх, і себе.

 

"Ти б у фільмі хоча б пробіг"

 

- Пане Романе, ви нещодавно сказали: треба зжити нашу приказку "Моя хата скраю..." Коли Україна стала для вас рідною?

- Мені 69 років, а вже 46 я в Україні. До Києва переїхав учитися 1964 року. З 1968-го почав читати журнал "Всесвіт", бо там друкували дуже хороші переклади латиноамериканської прози. 1969-го знімав у Карпатах дипломну роботу, в якій музикував Іван Миколайчук. Пам'ятаю, приїхав Іван, я до нього українською, а він: "А ти де це вивчив?" "Тут, -відповідаю, - за півтора місяця". "Та брешеш, мабуть, давно почав...". Тоді закохався в українську мову. Нею пишу, читаю, можу й розмовляти, але соромлюся: то гуцули не зважали, чи змішую я слова, а в Києві... В Росії чую від декого: ну що ти, Ромо, - все мова, мова... Кажу їм: вона надзвичайна! Не люблю слова "патріот", не вживаю його. Називаю себе відповідальним громадянином України.

- Походите з бешкетника чи тихого хлоп'яти?

- Дуже тихого, називали задумливою дитиною. У Нагорному Карабасі не мав під час війни голодного дитинства. Перший сирота в селі (батько загинув 1942 р.): мене всі обожнювали -гладили по голівці, щось засовували в кишені. І я об'їдався.

Коли мама вийшла заміж, три роки жили в Грозному, де почався мій перший день у школі. Вона робітнича була чи що, всі учні за державний кошт одягнуті, а я один такий стояв серед них на подвір'ї в ряду, жіночим поясом підперезаний і босий. Мама увесь час дивилася мені на ноги, і щоб вона перестала плакати, я ховав їх, занурюючи в пісок.

- Хто була ваша мама? Яке в неї ім'я?

- Лікарем на п'ять сіл. Її звати Марія, Маро. Вона в російськомовному місті Баку народилася, дитинство, юність там провела. Мій дід називав її чомусь Марусею, навіть на її могилі так написано.

- Коли втратили неньку? Чи бачила вона ваші фільми?

- Вона померла 1981 року, в день свого народження, 25 січня. Ми в Києві всю ніч грали із сусідами в карти, в дурника. О 4-й ранку мені чомусь стало погано. Сусіди пішли додому, ми лягли спати. О 8-й будить мене дружина в сльозах, каже, телефонує тато, плаче. Я ледве розібрав, що померла мама. Грошей не було взагалі, позичили, полетіли з дружиною. Я поцікавився, коли це трапилося. О 5-й ранку. В Києві було 4, а в Карабасі 5, година різниці. Мене це вразило, одразу згадав 1963 рік, коли в Єревані навчався. Раптом уночі заболіло в правому боці, мене повезли в лікарню, дуже боляче оперували апендицит. Мамі я про це не сповістив. Через чотири дні втік з лікарні, а мій товариш каже: "Твоя мати телефонувала нам, негайно їй подзвони". Я тут же на пошту. Мама різко питає: "Де ти був, чого не озивався? Мені сон снився чотири дні тому, що тебе ножем ударили...". Вона відчула мій біль тоді, а я - її смерть 25 січня.

Побачила мама тільки "Бірюка". Всю вулицю водила в кінотеатр, сама разів чотири ходила. Я приїхав додому, а вона: "Мені увесь час доводилося нагадувати, що ти режисер, а сусіди не дуже розуміють, що це таке. Ти б у своєму фільмі хоча б пробіг, і я б тоді говорила: ось мій син біжить...".

- Вона, звісно, дуже вами пишалася...

- Якщо я обрав артистичне русло, то це завдяки їй. Мама прекрасно співала, музикувала. Коли ми жили в селі, брала участь у любительських спектаклях. В одній з вистав, за знаменитою вірменською п'єсою "Ануш", грала чоловічу роль Саро, в якого там стріляє з-за декораційного горбочка ревнивець. А я сидів у першому ряду на колінах у своєї тьоті. Коли побачив, що він прицілився в маму, закричав, видерся на подіум, почав плакати... Це був мій перший вихід на сцену.

- А як увійшло у ваше життя кіно?

- Чому пішов у режисери? Я і школу закінчив і не знав, що це таке. Ніяких достоїнств чи талантів не мав. Але з 8-го класу переконав себе, а мама - сусідів, що буду артистом. І клас так вважав. Прилаштувався статистом у театр, де мій дядьо головним адміністратором працював, можна сказати, декорацію грав. Але мені там сподобалася роль режисера: сидів собі в залі, іноді вибігав на сцену, щось показував, покрикував на акторів. Я зрозумів, що царська це справа, навіщо мені бути актором? (сміється).

Oригінал має ауру

- Кінострічки - ваші творчі діти, у кожної своя доля. Що з ними траплялося, які найщасливіші?

- У Києві, на студії, в Держкіно, їх не дуже вітали. Про "Каштанку" сказали, що це такий же холодний фільм, як ніс однойменної собаки. Про "Бірюка" - щось подібне. Москва поставилася до них добре. "Польоти уві сні і наяву" позитивно сприйняли в нас, але директор кіностудії поскаржився, і не зовсім закінчений фільм повезли показувати в Москву. А тоді 9 років студія Довженка жодного ще неприйнятого фільму туди не посилала. Московське начальство подивилося стрічку, злякалося й питає: а хто вас викликав? Директор студії: це я, вирішив, чим раніше ми разом подивимося... І на 3-4 місяці долю фільму зарили. Ну, потім йому пощастило, бо немає в ньому поганих і хороших, як і взагалі в жодному моєму фільмі. І про радянську владу немає, хоч мені й пропонували сюжети з парткомами...

- Хто з колег чи друзів розумів ваші фільми так, як ви самі?

- Іван Миколайчук любив усі мої фільми. "Бірюку" просто заздрив, а коли "Польоти..." подивився, сказав: "Не розмовлятиму з тобою, якщо виріжеш хоч один кадр". "А ти згадай, що я тобі сказав про "Вавилон", - відповів я. "Вавилон" він зняв на рік раніше. Письменники згоджувалися з думкою напівцекашною: фільм настільки геніальний, що якщо й виріжеш щось, нічого не зміниться. Я тоді встав і сказав: "Іване, якщо хоч кадр виріжеш з цього фільму, він дуже зміниться". Пам'ятаю, після перегляду вискочив у буфет: "Комплекс неповноцінності... Зараз таке побачив... Це геніально!" Спитали, що я дивився. "Іван Миколайчук, - кажу, - показав увесь матеріал". А той чоловік, який не любить, щоб хтось був хорошим, відповів: "Старий, ну буває, що матеріал кращий, ніж фільм". Є такі в нашій братії...

- Євтушенка вразило захоплення Ріхтера рядком з його поезії - "Пальцами растерянно мудря". Він не чекав, що хтось помітить цей некрикливий образ і насолоджуватиметься ним. А вам траплялися люди, що отак до дрібниць тонко сприймали ваші фільми?

- Мені незручно про це говорити... Є думки дуже великих, значимих моїх колег, яким вони подобаються. Спеціально назву нерадянські імена, щоб когось не образити. Жан-Люк Годар, коли йому сказали, що "Бережи мене, мій талісмане" за монтажем такий же сміливий, як і його фільми, одразу подивився і похвалив. Бернардо Бертолуччі відзначив "Бірюка".

Але мені цікаві мої фільми до 1986 року: коли всі творчі люди страждали від цензури, я знімав тоді навіть не те, що хочу, а що веліло сумління. А потім настала перебудова. І раптом, коли все можна, люди мого покоління розгубилися. З'ясувалося: вміємо цікаво мислити лише під тиском.

- Якби в Україні існували звання чи орден для людей, які все життя не перестають бути собою, хто гідний такої нагороди, на ваш погляд?

- Це називається внутрішньою свободою, з якою за будь-якої зміни влади, світогляду людина не зраджує собі. Такі Іван Дзюба, Ліна Костенко, філософи-гуманітарії, люди моєї хвилі.

- Хто ще з українських особистостей найрідніший вам по духу?

- Ще був Іван Миколайчук. Якщо брати надто високо.

- Що для вас особливе в кожному із знаменитостей вашого оточення, таких як Олег Янковський, Олександр Абдулов?

- Oкрім таланту, Олег був високого поняття честі, гідності та порядності. Абдулов - людиною взагалі у всіх проявах, на п'ять життів за секунду. Тому він так рано відійшов. Табаков розумний і завжди думає про інших, йому вистачає власної знаменитості. Михайло Голубович з Луганська - актор, який у мене на зйомках у "Бірюку" носив камеру. Механік попросив платити йому у важкодоступних місцях. Я сказав: гаразд, заплатіть (з мого гаманця, звичайно). Раптом Мишко підійшов: я її тягатиму. Він із найдобріших і найчуйніших людей.

- Ваша дружина причетна до кіно?

- Ні. Вона музикант, викладала фортепіано й музичну грамоту. Потім я зробив її, давно вже, домогосподаркою. Діти мої, слава Богу, ніякого відношення до мистецтва не мають. Вони взагалі на кіностудії не бували. Я так постарався. Тому що моя професія була настільки принизливою... Як горець цього не переносив. Пам'ятаю, вперше зайшов до директора кіностудії і 5 хвилин стояв у дверях, а він розмовляв по телефону. Хоча б жестом показав, що сідай. Усе. Після цього я ловив його тільки в коридорі, нібито випадково наткнувся, щоб поговорити на рівних. Нібито на рівних. Тому не люблю посад. Пропонували. Але не дай Боже...

- У Коктебелі є скеля з профілем Максиміліана Волошина. Дивишся на гілочку чи корінець - щось вони нагадують. Навіть у природі грають ролі дерева, каміння. А ви якісь ситуації в житті помічали, що хоч прямо в кадр?

- У природі все таке, і дуже часто. Думаєш: от би зафіксувати цю мить. Зараз деякі художники стали писати картини за фотографіями. Не знаю, добре це чи погано. Але завжди вважав, що в оригінальному є своя аура. Не пам'ятаю, чия це була картина в музеї наївного мистецтва в Ніцці. Син мій там жив, французькою розмовляв. Підійшла до мене наглядачка: "Ви так довго стоїте...". "Я здивований, - кажу, - щось не відчуваю в ній оригіналу". Вона: "Це копія, а як ви відчули?". Бо навіть у мазні бездарного художника є його енергія.

- Маркес написав лише одну книжку для дітей, бо почув від сина: тату, чому ти вважаєш, що усі діти дурні? А як сприймають донька й син ваші фільми?

- П'ять останніх, по-моєму, досить іронічно. Син у дитинстві говорив: "Тату, зняв би ти про щось інше..." Я: "Це інші можуть так зняти, я не вмію". "Як - не вмієш?" Донька запитала якось: "Тату, ти знову зніматимеш?