Із перших днів проголошення Україною суверенітету головною загрозою нашій національній безпеці вважалася 100-відсоткова залежність від Росії в атомній енергетиці й майже повна залежність щодо поставок енергоносіїв. Останніми роками московський енергетичний чинник економічного і політичного тиску значно послабився. Завдячуючи, по-перше, диверсифікації майже на 30% поставок ядерного палива виробництва  компанії  Westinghouse, а по-друге, за рахунок рішучої переорієнтації країни на закупівлю газу в Західній Європі, від 25 листопада 2015 року, ми не придбали жодного кубометра палива у «Газпрому».

Можна, мабуть, радіти такому успіхові. Але не дуже, якщо придивитися до того, що відбувається в останні десятиріччя в енергетичній сфері, де левова частка активів перебуває в руках проросійських, а то й взагалі російських  олігархів. По суті, фактичних власників майже всіх обленерго і облгазів та понад 70% підприємств теплової генерації. З цим можна було б миритися і далі, якби  вони виконували свої інвестиційні зобов’язання — вкладали потрібні кошти в реконструкцію та оновлення основних фондів, активне провадження сучасних технологій, здешевлення продукції. Якби все це робили не лише за рахунок збільшення тарифів на газ та електрику (тобто за гроші споживачів), а й за свої надприбутки, активне залучення до проектів іноземних інвесторів. Але маємо те, що маємо: фізичне зношення основних фондів до 80 відсотків. Як наслідок — низький коефіцієнт корисної дії обладнання, колосальні виробничі втрати. Українці використовують, наприклад, на опалення втричі більше енергоресурсів, ніж сусідня Польща. Бо теплові мережі, з яких лише викачують мільйони, добивають  до ручки. Ось де бомба сповільненої дії.

За всіх попередніх урядів ніхто не наважувався порушити цей паритет інтересів. І ось нарешті його обіцяють змінити на користь держави. Поки що локально — у столиці. Віталій Кличко заявив, що київська влада не продовжуватиме контракту з ПАТ «Київенерго» на подальше управління тепловими мережами. Бо компанія Ріната Ахметова не підтримує їх у належному стані. Мережі передбачено передати в концесію іноземним бізнес-структурам.

Чи стане таке рішення знаковим для інших олігархів? Чи винайде нарешті влада той дієвий механізм правового впливу на власників облгазів та обленерго, щоб інтереси споживача й енергетична безпека держави були для них пріоритетними? Може, Верховну Раду спонукає до більш жорстких дій приклад керівництва Китаю, яке прийняло днями рішення закрити в країні кожне шосте поле для гольфу місцевих чиновників-корупціонерів, а унікальні землі передати в аграрний сектор?

У цьому контексті не завадило б глянути й на перші кроки обіцяних реформ нового президента США. 

Дональд Трамп обрав пріоритети. Які висновки зробить Україна?

Серед восьми пунктів програми дій адміністрації 45-го президента США на найближчий час майже третина стосується безпосередньо енергетичних питань. «Видобуток сланцевого газу і нафти», «Незалежність від ОПЕК», а ще «Нові робочі місця», які тісно пов’язані із планами в енергетичній сфері. На ці розділи програми дій команди пана Трампа, певне, вже звернули  увагу  наші урядовці та депутати, хто формує політику в паливно-енергетичній галузі. «Адміністрація Трампа, — наголошено в документі про пріоритети, — скористається революцією сланцевого газу і сланцевої нафти,  щоб створити робочі місця і забезпечити процвітання мільйонам американців. Ми використаємо доходи від виробництва енергії, щоб  відремонтувати дороги, школи, мости, інфраструктуру».

Новий президент Сполучених Штатів Америки має намір розвивати енергетичний сектор своєї країни, щоб добитися незалежності США від поставок енергоносіїв з ОПЕК і держав, що вороже налаштовані стосовно Вашингтона. «Посилення національної енергетичної сфери важливе для гарантування національної безпеки».

Які висновки зробить для себе Україна із цих пріоритетів, обраних адміністрацією Дональда Трампа? Адже виконання пунктів програми дій офіційного Вашингтона стосуватиметься, звичайно, інтересів європейських країн, отже й України. У чинній Стратегії національної безпеки, зокрема п. 4.10, чітко означено наші пріоритети гарантування енергетичної безпеки: «Диверсифікація джерел і маршрутів енергопостачання, подолання залежності від Росії у постачанні енергетичних ресурсів і технологій, розвиток відновлюваної та ядерної енергетики; формування системи енергозабезпечення національної економіки і суспільства в особливий період». Але, на жаль, досі не маємо головного документа — нової Енергетичної стратегії, не розробляють і закону про енергетичну безпеку. Чи не докладають зусиль до такого тихого саботажу проросійські сили в парламенті?

Подумалося це у зв’язку з реальними, а не гіпотетичними викликами для України, які останніми місяцями вийшли на поверхню геополітичних подій. Як стверджують аналітики в енергетичній сфері, найближчими роками під великим питанням може стати доля нашої ГТС, підземних газових сховищ та подальшої ролі  як головного транзитера російського газу до Європи.  А до цього може призвести знову-таки Росія, її добре прораховані кроки посилення свого впливу в Європі. Ідеться про газопровід «Північний потік-2». Про нього написано вже чимало, але тільки нещодавно стали відомі деякі нюанси залаштункових ігор Кремля зі структурами  Єврокомісії, які можуть зробити реальністю згадані припущення.

Максимальна затребуваність української ГТС в Європі має бути пріоритетом нашої зовнішньої політики. Фото з сайту utg.uaNord Stream-2: тест на незалежність єврочиновників

Цей проект, переконують фахівці, — загрозливий виклик не тільки Україні, а й усім державам Балтійської трійки, Вишеградської четвірки (+Україна, Молдова, Болгарія, Румунія), їхній енергетичній безпеці та перспективам інтеграції газових ринків. А річ у тім, що «Газпром», незважаючи на великий спротив V4, намагається переконати Братиславу, що збереже транзит через словацьку ГТС,  використає вигідну для себе схему транспортування російського газу з другої нитки майбутнього «Турецького потоку» через маршрут Eastring, розроблений словацькою компанією Eustream.

Введення в дію  «Північного потоку-2», за словами Андрія Коболєва, голови НАК «Нафтогаз України», дасть Кремлю геополітичні та фінансові важелі впливу на Німеччину, Польщу і Словаччину. А якщо взяти до уваги, що річна потужність запланованого підводного газопроводу становитиме 55 мільярдів кубометрів, то це може в недалекому майбутньому призвести до еквівалентного падіння обсягів газу, які нині перекачують через Україну і Польщу, і повністю знищить цей маршрут поставки.

І навіть не це головне, на що звертає увагу чиновників та політиків країн Європейського Союзу Андрій Коболєв. Як заявив він в інтерв’ю Reuters , «ми закликаємо наших європейських партнерів спробувати подивитися не на безпосередні наслідки, а на крок уперед, що станеться трохи пізніше, після того, як Nord Stream-2 буде запущено». «Не думаю, — цитує слова очільника ДП «Нафтогаз України» news.liga.net, — що це має хоч би щось спільне з диверсифікацією чи підвищенням надійності поставок. Це означає збільшення домінантного стану «Газпрому» в цій частині Європи». А. Коболєв порадив лідерам європейських країн бути обережнішими в рішеннях, які ведуть до посилення їхньої залежності від Росії.

Завдяки спільним зусиллям країн Вишеградської групи, принциповій позиції польської компанії PGNiG, яка звернулася до суду Європейського Союзу з позовом щодо порушення «Газпромом» норм ЄС у сфері конкуренції та прав споживачів,  проект «Північний потік-2» поки що не отримав «зелене світло» в ЄС. Суд ЄС, рішення якого, стверджують юристи, остаточні й оскарженню не підлягають, призупинив чинність лобістського дозволу Єврокомісії на розширений доступ «Газпрому» до німецького газопроводу OPAL. OPAL — сухопутне продовження майбутньої російської труби, яку Кремль планує побудувати для свого газу в Європу в обхід України. Але святкувати перемогу ще зарано.

— Ми свідки активних спроб Росії розколоти солідарність країн Центрально-Східної Європи в цьому питанні, — сказав Михайло Гончар, президент центру глобалістики «Стратегія ХХI». — Зокрема йдеться про намагання «Газпрому» нейтралізувати спротив словацької сторони. Але  сподіваюся, що уряд Словаччини збереже свою принципову позицію щодо блокування «Північного потоку-2». Більш того, нині чимало лідерів країн ЄС дійшли нарешті розуміння, що цей трубопровід ще сильніше затягне газовий зашморг залежності Європи від Кремля.

До такого висновку, вважає пан Гончар, схиляється і  головний гравець — Німеччина. Якщо донедавна Берлін  підтримував цей проект на всіх рівнях, то останнім часом позиція починає змінюватися. Кілька місяців тому голова комітету Бундестагу з питань зовнішньої політики Норберт Реттген закликав уряд Німеччини призупинити реалізацію російського проекту.

«Уряд повинен відступити від своєї позиції, що «Північний потік-2» — це просто бізнес, і жодної політики тут немає. Проект неправильний з точки зору як енергетичної, так і зовнішньої політики — він суперечить усім загальноприйнятим принципам, яких дотримується ЄС у цих сферах». Н. Реттген, за словами Михайла Гончара, закликав Німеччину не вести окрему гру, а проявити солідарність із Польщею, країнами Балтії та Україною.

Державні інтереси понад усе

Президент центру глобалістики «Стратегія ХХI», підтримуючи жорстку позицію відомого європейського політика, акцентував не лише на російському проекті. Мав на увазі й польський Northern Gate, який повинен вивести норвезький газ у Центральну Європу. Цей проект нині отримує нове вікно можливостей. Віце-президент Європейської комісії Марош Шефчович заявив про його підтримку й про те, що Європа не повинна випускати цей шанс із рук.

— Northern Gate може стати разом із СПГ-терміналом у Свіноуйсьце другим ключовим елементом газового коридору Північ — Південь. Ще донедавна, — пояснював Михайло Гончар, — цей проект палко підтримували на рівні V4, і чи не найбільшим його лобістом була Словаччина. Нині на неї шалено тисне Кремль. Тому була б доцільною активніша підтримка цього польського проекту на рівні Вишеградської четвірки, всього ЄС. Він відповідає стратегічним інтересам Вишеграда та Енергетичного союзу ЄС, інтересам Енергетичного співтовариства. Гадаю, й офіційний Київ повинен більш принципово і послідовніше підтримувати на всіх рівнях такий стратегічний підхід. Якщо прагнемо за підтримки європейських партнерів  зміцнити  енергетичну незалежність України.

— Реалізація проектів Northern Gate та North-South Gas Corridor відповідає нашим національним інтересам. Згадаймо  хоч  би колосальні можливості  нашої ГТС із її унікальною мережею підземних сховищ газу в західній частині країни. Усе це разом може сприяти практичному втіленню давньої мрії держав Вишеградської четвірки та Балтії — більшої інтеграції газових ринків у Центрально-Східній Європі.

Але для цього ми повинні  нарешті визначити глибину інтеграції в ЄС, вважає Михайло Гончар, щоб не створити — у разі продовження негативних, суперечливих процесів у Євросоюзі — додаткових надмірних залежностей.  Досягти  оптимуму  можливо лише за умов, якщо над цим серйозно працювати, а не дивитися на Брюссель чи Берлін з озиранням у  бік Москви й чекати з ЄС директив та грошей. Коли дивишся на Брюссель, то нерідко там бачиш віддзеркалення оцінок та позиції Кремля, що, як мінімум, викликає здивування, оскільки Україна, а не Росія має угоду про асоціацію з ЄС, Україна, а не Росія є членом Східного партнерства, Енергетичного співтовариства. Тому ми повинні бути на сторожі у відносинах з нашими гібридними європейськими друзями, щоб стати на заваді новій, але вже газовій  «мюнхенській змові» ХХІ століття, до якої дехто на Заході схильний уже давно.