Мистецтвознавець
Дмитро ГОРБАЧОВ

Спілкуючись із Дмитром Горбачовим, неодмінно відчуваєш особливу духовну магію. Вражає його обізнаність: варто заговорити про котрогось із художників чи письменників, як співрозмовник одразу надає ексклюзивну інформацію, здобуту не на сумнівних сайтах, а в архівах, на основі історичних документів. Такий він і є — невтомний дослідник, шукач, аналітик, людина, яка все життя поклала на мистецький олтар.

Серед художників і письменників його прізвище асоціюється з еталоном наукової скрупульозності, обізнаності, масштабності, мистецтвознавець має високий і незаперечний авторитет у Європі. Тим часом, зустрівшись нещодавно, ми спершу заговорили не про авангардний живопис чи футуристів-письменників.

— Дмитре Омеляновичу, якось випало бути в районі Нивок нашої столиці, то звернув увагу, що одну з тамтешніх вулиць названо ім’ям Омеляна Горбачова. Це випадковий збіг чи щось інше?

— Щось інше (співрозмовник усміхається). Вулицю названо на честь мого батька Омеляна Григоровича, який був професійним революціонером. Якби про нього написати окрему книжку, то вона  неодмінно стала б бестселером. Він народився 1892 року, у 18 вступив до партії, а в 1911-му приймав до її лав Лазаря Кагановича, кілька разів зустрічався з Леніним.

До речі, знайомство з вождем світового пролетаріату ледь не закінчилося неприємностями. Батько обіймав поважну посаду і після жовтневого перевороту відвантажив два вагони дров, порушивши закон. Його викликали до Володимира Ілліча у Кремль. Ленін сидів у холодному приміщенні, зодягнутий у пальто, і відразу ж із «короткими віжками» підступив до батька: мовляв, пролетаріат замерзає, а ти підігруєш буржуям? Довелося швиденько виправлятися — за кілька годин дрова доставили до Кремля.

Були непорозуміння і за часів Михайла Грушевського, коли батька  ув’язнили. Виручили колеги — працівники електростанції, які на знак протесту вимкнули світло в приміщенні Центральної Ради.

Одне слово, чого тільки не було в його житті. Добре, що я з дитинства маю добру пам’ять, то багато розповідей не забуваються і досі. Помер він 1965 року, а вже в 1966-му вулицю назвали його іменем.

За якихось 10 — 20 років картина може подорожчати в десятки разів. Фото з сайту fotonews.join.ua

— Ви закінчили історико-філософський факультет, а життя присвятили мистецтву. Як так сталося?

  Коли 1959 року одержав диплом про вищу освіту, виявилося, що роботу за спеціальністю знайти вельми проблематично. А тут підвернулася вакансія в музеї українського мистецтва. Невдовзі зробили головним попрятником, кажучи казенною мовою — хранителем. Як на 23 роки і на те, що не мав спеціалізованої освіти, посада відповідальна. То я взявся з таким завзяттям і ентузіазмом вивчати мистецтво, що куди там. Із того все і почалося.

Звісно, що не все стелилося гладко. З одного боку, я мав надійне ідеологічне «прикриття» в особі батька, а з іншого — предметом моїх мистецьких уподобань і захоплень стала сфера, яку не дуже шанувала комуністична ідеологія. Уявіть 60-70-ті роки минулого століття і авангардизм, кубофутуризм, інші, на думку тогочасних компартійців, ідеологічні збочення. Доводилося варіювати, навіть хитрувати, аби втілити якийсь мистецький проект.

— Вам вдавалося робити це чи ідеологічні чиновники тримали ніс за вітром?

— По-всякому бувало. Ось, наприклад, із «батьком» російського футуризму уродженцем Сумщини Давидом Бурлюком трапилася така оказія. Він жив у Нью-Йорку, вважався в СРСР ідеологічно шкідливим автором. Якось дізнався про мене і надіслав на музейну адресу лист із пропозицією влаштувати виставку його живописних творів на батьківщині. Я розумів, що зробити це буде дуже складно, однак звернувся до Міністерства культури УРСР, схарактеризувавши Давида Давидовича як вчителя і друга Володимира Маяковського і автора виразного портрета Володимира Леніна. Не допомогло. Натомість мене добряче висварили за контакти з емігрантом.

Міністерські чиновники довго сушили голову над відповіддю і зрештою написали так: «На жаль, стіни музею вже завішані іншими картинами, і нам нема де розмістити Вашу виставку». Життєлюб і оптиміст Бурлюк з такого аргументу був задоволений: «Я вдячний землякам. Адже Третьяковська галерея і Російський музей в Ленінграді на мою пропозицію навіть не відгукнулися».

А ось інший епізод. Якось до музею потрапив твір Олександра Богомазова «Тирсоноси». На ній автор зобразив двох заробітчан, зігнутих лантухами з тирсою, що її купували власники крамниць і розсипали по підлозі. Директор закладу, борець із формалізмом, поцікавився в мене, коли виконана ця картина. Я знав, що це останнє полотно художника 1929 року, тож до експозиції радянського періоду йому перекрита дорога — в СРСР, як відомо, не було пригноблених. То я пояснив, що в Америці картину датують 1913 роком, бо там є елементи кубізму, а кубізм, як вважали американці, в Радянському Союзі був під забороною. Директор розпорядився виставити полотно в дореволюційній експозиції як ілюстрацію тяжкого життя людей під п’ятою царизму.

— Оскільки мова зайшла про Богомазова, то чув, що одна з його робіт відіграла важливу побутову роль у вашому  житті.

  Справді, в моїй колекції свого часу був його «Натюрморт», який обміняв на ось цю квартиру. Тоді я опинився без помешкання, то не вагався ні хвилини.

— Але ж потрібно мати професійний смак, аби не помилитися з придбанням того чи того полотна?

  Абсолютно правильно. Не відкрию чогось надзвичайного чи нового, але найвигідніші депозитні ставки — у живописі. Звісно, окрім смаку, слід знатися на мистецтві, його тенденціях. Трапляється, що за якісь 10 — 20 років картина може подорожчати в десятки разів і стати справжнім раритетом.

— Ви консультуєте учасників аукціонів «Сотбіс» та «Крісті». У чому саме полягає ця робота?

— Не подумайте, що я тільки цим і займаюся — просто одержую разові замовлення експертної оцінки полотен щодо їхньої справжності. Років зо п’ять тому готував висновок на «Портрет дружини» вже згадуваного Богомазова. То був оригінал, який на аукціоні «Сотбіс» у Нью-Йорку продали за півтора мільйона доларів. Проводив експертну оцінку однієї з картин видатної майстрині Олександри Екстер — її невдовзі придбав один з учасників «Сотбіса».

Загалом людство любить живопис. Певно, чули, що зовсім недавно за рекордні 120 мільйонів доларів продали картину «Крик» норвезького імпресіоніста Едварда Мунка. На початку цього року картина «Лукреція» Лукаса Кранаха Старшого пішла за $5,1 млн, а перед цим його ж «Давид і цариця Савська» — за $5,3 млн. Це видатний майстер пензля, який спершу писав у готичному стилі, а згодом увібрав риси епохи Відродження.

Свого часу не помилилося подружжя Корецьких із Мюнхена — вони придбали кілька абстрактних картин, хоч дехто відмовляв їх від купівлі. З’ясувалося, що то полотна Малевича і Татліна — надзвичайно дорогі і цінні.

Мав справу з вишуканими копіями, які складно відрізнити від оригіналу.  Якось одна з лондонських компаній попросила оцінити скульптуру всесвітньо відомого Олександра Архипенка, яка буцімто зберігалася в його рідного брата Івана, що жив у Мінську. Так, у митця був єдиний брат, але Євген, який працював міністром у Центральній Раді. Тобто відразу стало зрозуміло, що хтось хоче підсунути фальшивку, і до самої скульптури справа так і не дійшла.

— Ви тривалий час працюєте зі студентами, вже маєте власних вихованців. А кого вважаєте своїм учителем?

— Степана Андрійовича Таранушенка — найзначущішого знавця українського мистецтва. Я жив поряд із ним і частенько разом з дружиною і донькою навідувався в гості. У його маленькій кімнатці на вулиці Діловій у Києві була унікальна колекція — світлини дерев’яних церков Лівобережжя, які він сам обміряв і сфотографував у 20-х роках минулого століття, старовинні вишивки і гравюри, багато картин. Класичним є його альбом українських храмів козацької доби, в якому, окрім текстівок, немає жодного слова.

Якось Степан Андрійович розповів мені, що цей альбом надрукували в харківській друкарні без візи цензора. І коли він подарував видання наркомові освіти Скрипнику, той дорікнув: мовляв, це суперечить законодавству і щоб подібного більше не було. Як відомо з історії, в 1933-му йому як директорові Харківського музею українського мистецтва інкримінували «збирання зброї для повалення радянської влади». А йшлося про музейну колекцію стародавніх козацьких гармат. Покарання відбував на так званому Бамлазі (Байкало-Амурська магістраль).

Тут варто згадати Миколу Бажана, який свого часу клопотався перед ЦК виданням монументальної праці Таранушенка про дерев’яні церкви Лівобережжя — їх, до речі, з кількох сотень нині збереглося тільки дві. Ідеологи сказали, що книжка може бути, але з нейтральною назвою. Микола Платонович знайшов вихід і запропонував таку:  «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України».

— Нещодавно ви розпочали писати спомини «Що мої очі власноручно бачили» і цикл розповідей «Забуті незабутні». Це експромт чи заздалегідь визначена книжка?

— Однозначно не експромт. Давно виношував задум описати те, що бачив, чув, знаю. Мені вже скоро 75, тож вражень не позичати. Якось спробував порахувати митців, до творчості яких звертався: набирається кілька сотень. Про багатьох із них видав окремі книжки, зняв фільми. Але поза обкладинками й екраном залишається стільки цікавого і неповторного.

От, приміром, «Забуті незабутні», про які запитуєте. Це спроба розповісти про справді талановитих і унікальних митців України, з якими я свого часу був знайомий, однак вони пішли в небуття і про них майже нічого невідомо. Для прикладу — нащадок донських козаків, автор «Першої егофутурньої пісні на українській мові» Василіск Гнідов. Він помер 1978 року, проживши майже 90 літ. Унікальний поет-футурист, якого високо цінували Мандельштам, Мейєрхольд та інші відомі митці. Саме Василіск написав «Поему початку», в якій є рядки, що стали хрестоматійними для поетів: «Білий ведмідь цілується з білим вітром».

Перелік прізвищ можна продовжувати. Маємо своєрідний мистецький айсберг, який треба хоч потроху підважувати, аби в Україні знали своїх талановитих синів і доньок. Ось я й докладаю до цієї справи свої скромні зусилля.

Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Дмитро ГОРБАЧОВ. Народився 1937 року в місті Алапаєвськ (Росія).

Закінчив історико-філософський факультет Київського університету імені Т. Шевченка. Професор кафедри суспільних наук Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого. Лауреат премій імені І. Огієнка, імені О. Білецького. Автор книжок, серед яких «Малевич та Україна», «Український авангард», а також фільмів «Український кубофутуризм та Олександр Богомазов», «Олександра Екстер», «Казимир великий, або Малевич селянський». Консультант аукціонів «Сотбіс» та «Крісті», організатор художніх виставок в Україні, США, Канаді, Німеччині, Данії.