Коли говоримо про запровадження системи обов’язкового медичного страхування (ОМС) в Україні, то маємо дивитися не на американського доктора Хауса, у клініці якого 20 співробітників бігають навколо одного пацієнта, а на Німеччину або Англію. Хоча в цих країнах також є нарікання на бюрократію та певну зарегульованість відповідної системи, цей досвід для нас більш прийнятний. Копіювання ж американського досвіду вітчизняна економіка не потягне. Утім, не тягне його навіть економіка США, тому Барак Обама і розпочав реформу медичної галузі.

У вітчизняній медицині працює 1 мільйон людей. Це дуже багато. В Англії, де населення на 20 мільйонів більше, медициною опікується приблизно така ж кількість персоналу, але ефективність інша.

Для України обов’язкове медстрахування — це питання системи фінансування і контролю за витратами. Якщо зробити модель ОМС, яка дасть змогу страховим компаніям (СК) бути зацікавленими в тому, щоб «рвати горлянку» за інтереси клієнта перед клініками, вона працюватиме. Система має лікувати, а не продукувати протоколи із зайвими обстеженнями. Потрібно змінювати підхід до фінансування медицини й відмовлятися від розрахунку витрат у бюджеті за ліжко-днями, через що витрачаємо великі кошти на утримання непотрібної інфраструктури замість того, щоб думати, як ефективно лікувати людей.

Коли чую про ОМС, розумію, що чиновники від медицини хочуть лише, щоб змінився оператор, який розподіляє гроші, але не сам процес та підходи. Нині українські компанії відраховують гроші у соціальні фонди, з яких фінансується медицина. А держава платить гроші за дітей, пенсіонерів, непрацюючих та інвалідів. На Заході це працює аналогічно. На охорону здоров’я у нас іде 4,5—5% ВВП, при цьому у розвинених країнах ця цифра становить 7—9%, та й розмір ВВП суттєво вищий. Але наші громадяни масово доплачують за медицину з власної кишені, що в сумі майже зрівнює ці цифри в Україні та за кордоном. Тому із запровадженням ОМС грошей більше не стане, але є можливість їх правильно й прозоро перерозподіляти.

Якщо змінювати лише принцип перерозподілу фінансування медицини у державі, не змінюючи при цьому нічого в самій системі охорони здоров’я, позитивного результату не буде, адже грошей на неефективні процеси ніколи не вистачить.

В Україні є наміри створи фонд медичного страхування, як у Росії. Але російський варіант ОМС мало відрізняється від нашої «безплатної медицини». По суті, збір грошей залишається під контролем податкових органів, а перерозподіляють їх через страховиків. Аналогічно у нас все іде у бюджет, а потім перерозподіляється. Наприклад, людина платить сьогодні гроші в місцеві бюджети, відповідно лікуватися має за місцем проживання (в районній, міській, обласній лікарні), а коли громадянин їде до Києва, то має брати гроші, тому що столичні лікарні фінансують із київського бюджету.

За умови такого підходу страхові компанії можуть розподіляти ресурси так, щоб клієнт зі своїм полісом та направленням під час складних ситуацій міг приїхати до столиці й отримати фахову консультацію або зробити складну операцію. Київська влада нарікає на те, що 250 тисяч громадян лікуються не з числа киян. Тобто за них гроші отримують бюджети місцин, де вони проживають, а послуги надають їм у столиці, що є навантаженням на київський бюджет. Так воно і є. Хоча буває, що приїжджі працюють і живуть у Києві й тут сплачують нарахування на зарплату та податки.

У договірних стосунках страховика з лікарнями добре те, що останні несуть відповідальність за результат лікування пацієнта, можливі юридичні наслідки від непрофесійних дій, гіпердіагностики, нав’язування зайвих препаратів тощо.

Якщо не змінимо ситуацію з кінцевим отримувачем послуг, то у нас не вистачить грошей. Тобто основне завдання — реформувати систему охорони здоров’я. А в межах держфінансування можна зробити картки соціального страхування, включити в них інформацію про пацієнтів і робити взаємозаліки між бюджетами різних рівнів. І це дають змогу робити комп’ютерні програми. Можна мотивувати страхові компанії. Але вони потрібні для багаторічних договорів. Адже якщо людина або компанія щороку переукладає договори з новими СК — це майже катастрофа. Навіщо страховику турбуватися, лікувати, обстежувати застрахованого, якщо той наступного року втече, а в останній квартал року намагатиметься долікувати все, що недолікував? Статистика свідчить, що в останньому кварталі року виплати за такими «бігунами» майже вдвічі більші, ніж у першому. Тому страховики обачливі й неохоче беруть на обслуговування ті компанії, у корпоративній політиці яких нібито для «боротьби з корупцією» прописано зміну страховика кожні два-три роки.

Реформа охорони здоров’я має полягати у профілактиці та недопущенні захворювань, створенні баз, досліджень, щоб люди приходили завчасно, а не тоді, коли хвороба вже прогресує і нічого не змінити. Потрібно переорієнтувати медицину з неефективного процесу «лікування» на результат — здорову людину. А зекономлені кошти спрямовувати на закупівлю сучасного обладнання й офіційну виплату зарплат медпрацівників.

Вячеслав ЧЕРНЯХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»