Я хочу тебе побачити – скажи мені щось, давним-давно висловив побажання мудрий Сократ. Сьогодні просити не треба. Водопади слів падають цілодобово з усіх можливих джерел. І не лише з простих. Найчастіше – з дорогих вуст політиків. Так званого пісенного параду, який претендує на культурну програму. Перші лише обіцяють і видають бажане за реальність. Принцип там один: говорити те, що люди хочуть чути. Виконавці, як вони самі вважають, зіркової естради, так би мовити, підбивають підсумки роботи політиків. Тобто фіксують те, що проросло з обіцянок.

Один з таких шедеврів регулярно звучав на радіо. Бравий молодик вигукував: «За кордоном заробив, дома п’ю-гуляю, нічого мене не цікавить…». Через кілька хвилин на тому ж каналі юний голос сповіщав: «Мені – вісімнадцять. Дайте вина і пачку цигарок!..»

Ці та інші «перли» розносяться в ефірі з претензією на визнання.

Дозвольте запитати: «Визнання чого?» Думаю, більшість відповість однозначно: занепаду, деградації суспільної моралі і культури. Біда не лише в тому, що навалі псевдокультури ніхто і ніщо не перешкоджає – молоде покоління привчили сприймати її як велике досягнення демократії. Виховані на примітивізмі інстинктів споживачі сучасних пісеньок ставлять перед собою й відповідну мету. А коли внутрішній світ пустий, зруйнований, то руйнується й зовнішній. Спостерігаємо це на кожному кроці.

Держава від процесу виховання практично самоусунулась. У нас навіть немає власної гуманітарної політики. Тому не лише доношуємо вживаний у Європі одяг і доїдаємо вибракувані там продукти, а й споживаємо все гірше, що давним-давно там відправили на морально-культурний смітник.

У нас не залишилось морально-етичного стержня, навколо якого можна і треба виховувати дух нації, що веде до єдності і піднесення. Державу перетворили в територію для збуту іноземного краму, на якій доморощена так звана еліта діє за принципом: «Якщо ти не мисливець, то — жертва». Органи влади цьому практично не протистоять.

— Сільську раду, — розповідав знайомий керівник, — я очолював ще за радянських часів. Тоді працював на профілактику правопорушень, міг впливати на виховання і молоді, і дорослих. В наші часи односельчани знову довірили мені управління селом. Тепер працювати на профілактику немає змоги. Все роблю лише за сигналом. Приймати їх намагаюсь якнайменше — навіщо мені чужі проблеми!?

У цих словах, фактично, вся суть сучасного життя. Як переламати ситуацію? Сильних вона влаштовує. Вони об’єднуються в партії, аби захищати власні інтереси. Слабші бідують і втікають за кордон, залишаючи тут соціальних сиріт. Коли зустрічаються батьки-заробітчани і залишені без їхнього догляду діти, старші співають: «Нічого мене не цікавить», а менші: «Мені —18, дайте вина!» Пісні, як відомо, відображають реалії життя. Виходить, нічого нам на дзеркало кивати...