Скажете, що дива не стаються. Та ще й у наш прозаїчний і прагматичний час, коли за все слід розраховуватися дзвінкою монетою. Теж так думав донедавна, але пересвідчився — невеличкі дива хоч і нечасто, але таки трапляються. Звичайно, щоби рибу їсти, треба у воду лізти, однак не настільки ж усе критично і трагічно, як може здатися на перший погляд.

Днями зайшов у книгарню в центрі Києва і придбав невеличку книжку — збірку оповідань сучасних українських авторів. Нічого дивного у цьому не було б, якби там не значилися і три мої твори. «І що ж у цьому дивного?» — запитаєте. Та хоча б те, що я — не письменник. «Але ж і не письменники інколи щось там пописують і публікують», — скажете. І це буде правдою.

Утім, питання в іншому: скільки зусиль їм доводиться до цього докласти? Маю на увазі не творчі муки, а намагання десь проштовхнути написане, опублікувати, видати. Скільки на це йде часу, нервів і грошей? Нині ж так: хочеш мати книжку чи бути у книжці — плати гроші. Але й відваливши певну кругленьку суму і потішивши своє самолюбство надрукованим, треба ще довго чухати макітру, як і де збути свій інтелектуальний труд. Бо ж навряд чи у книгарнях палають бажанням мати справу з невідомими авторами. Їм це невигідно і нецікаво. Реалії жорстокі.

Тому не раз стикався із ситуацією, коли знайомі видавали за власні кошти книжки обмеженим накладом, а потім самі ж намагалися їх продавати чи змушені були роздавати з автографами навсібіч. Бувало, що автори заощаджували на літредакторах і коректорах, й велика кількість помилок свідчила про несолідність виданого, відбиваючи охоту читати їхні книжки. Бо ж «авторська редакція» — несерйозно і непрофесійно. Яким би ти розумним себе не вважав, а вичитування слід доручати все-таки професіоналам. У читача немає довіри до неграмотно написаного тексту, хай як ти надуватимеш при цьому щоки й доводитимеш, що не це головне.

Так ось, я не заплатив жодної копійки для того, щоб мої оповідання взяли до друку, видали і продавали в книгарнях. Більше того, ще й отримав гонорар за написане. Ідеться про невеликі гроші, але ж реальні. Мені пощастило і в тому, що не я носився зі своєю писаниною по видавництвах, надокучаючи редакторам. А мені особисто запропонували написати кілька оповідань для конкретної збірки. Пропозицію отримав від упорядника і редактора Міли Іванцової. Збірка оповідань від видавничої групи «КМ-БУКС» називається «Автомобілі, автомобілі…». На обкладинці пояснення — «Книга для тих, хто (не) вірить, що автівки живі».

Як зазначила Міла Іванцова: «Це вже третя збірка серії «Дорожні історії» (дві попередні присвячені літакам і поїздам. — Авт.). Це оповідання чотирнадцяти українських авторів, об’єднані автомобільною тематикою, пригодами, подорожами, історіями, мріями й усім, із цим пов’язаним. Наші автори — люди різного віку, статі, з різним життєвим досвідом — щедро діляться з читачами своїми творами на цю тему, без обмежень у жанрі й обсязі творів, розповідаючи правдиві чи вигадані історії, смішні, сумні й геть нереальні. Всі сюжети так чи інакше торкаються авто. Але…

Але направду всі ці історії не стільки про залізних коней, як про нас із вами — про живих людей із нашими проблемами, хвилюваннями, прагненнями, коханням, розчаруваннями, втратами, але з вірою в те, що все буде добре».

До збірки про авто ввійшли твори як відомих письменників, зокрема В’ячеслава Васильченка, Остапа Соколюка, Яни Дубинянської, Наталі Гук, Міли Іванцової, так і початківців. Тематика різноманітна — від містичних історій і любовних пригод до волонтерства в зоні АТО. Та автомобілями дорожні історії не вичерпуються. Далі буде. Вже готова наступна книжка, присвячена мотоциклам, на підході збірка про маршрутки, за нею — про велосипеди, метро, водні види транспорту. До слова, я продовжив писати оповідання. Зокрема одне з них буде представлено в тематиці маршруток.

До речі, на тему маршруток організатори оголосили конкурс оповідань. Вони не очікували такої активності, бо отримали майже 70 творів, а до друку відібрали лише 25. Тобто частина авторів і їхніх творінь до книжки не потрапила. Проте не виключено, що з часом цю тему продовжать, і комусь таки пощастить бути надрукованим.

Збірки із серії «Дорожні історії» у книгарнях пилом не припадають. Їх активно розкуповують читачі, зокрема і через розкрутку авторами у соціальних мережах, презентацію у книгарні «Буква» на столичній вулиці Богдана Хмельницького. Книжки невеликого формату дуже зручні для читання саме під час подорожей і поїздок — у купе потягів, вагонах метро, салонах авіалайнерів та автобусів. Є задумка розповсюджувати їх не тільки через книгарні, а й у приміщеннях аеропортів, залізничних вокзалів, автобусних станцій. Або й роздавати їх для читання під час поїздок у різних видах транспорту. Дрібниця, але приємна. Чим не маленьке диво у наш непростий прагматичний час? Так що не варто опускати руки у будь-якій ситуації. 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»