225 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГРАФА КОВАЛЕВСЬКОГО

ПОСТАТЬ. Адміністративний центр Донецької області отримав нинішню назву лише 1961 року, а статус міста тодішнє робітниче селище Юзівка — 1917-го. Із 1924-го по 1961 рік майбутній Донецьк мав назву Сталіно. І це не на честь Сталіна, який на початку 1920-х років ще нічим не виокремлювався на тлі значно відоміших більшовицьких вождів, а сталі, тобто металургійних виробництв, які діяли в місті.

Авторство терміна Донбас належить уродженцеві Харківщини Євграфу Ковалевському, який у 1820-х роках провів перше комплексне геологічне обстеження територій поблизу Сіверського Дінця. Введений в обіг майбутнім директором Гірничого корпусу (аналог сучасного міністерства) термін «Донецький кам’яновугільний басейн» став загальноприйнятим, а нанесені нашим земляком на карту 25 великих родовищ вугілля привабили в ці краї капітали численних інвесторів.

Завдяки цьому Донбас перетворився на індустріальний регіон.

Не менш вагомі заслуги Євграфа Ковалевського на освітянській ниві. Працюючи у 1858—1861 роках на посаді міністра освіти, він добився «височайшого» дозволу на створення приватних гімназій та широкої мережі загальнодоступних народних училищ і недільних шкіл. Завдяки цьому вперше за імперських часів українці отримали доступ до знань, а написаний і виданий Тарасом Шевченком у 1861 році Буквар був би непотрібним без освітніх реформ Ковалевського. 

170 РОКІВ «ЗАПОВІТУ» ШЕВЧЕНКА

Від розпуки — до надії й віри

СВЯТИНЯ. Три літа 1843—1845 років, упродовж яких Шевченко здійснив дві мандрівки рідною Україною, —найщасливіші й водночас одні із найтрагічніших у його долі. Написане у той період послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» засвідчує неймовірний душевний біль від роз’єднаності українців, яких поет закликає: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!»

Натомість у створеному Шевченком фактично на смертному одрі «Заповіті» — вже твердість віри і заклик: «Прокидайтесь, брати мої!»

На автографі знаменитого «Заповіту» Тараса Шевченка замість звичних нам слів «Поховайте та вставайте» — «Прокидайтесь, брати мої!»

На автографі знаменитого «Заповіту» Тараса Шевченка замість звичних нам слів «Поховайте та вставайте» — «Прокидайтесь, брати мої!»

 120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИГОРІЯ ВЕРЬОВКИ

Увічнене в пісні безсмертя народу

ПАРАЛЕЛІ. На одному із відбіркових турів телеконкурсу «Голос країни» жоден із членів журі не повернувся, коли юнак співав українську народну пісню. Судді вирішили, що її виконавець — немолода жінка. Та з’ясувалося, що у селі, звідки родом конкурсант, просто немає чоловіків, у яких хлопець міг би перейняти належний йому за статтю стиль виконання.

Комусь це видасться курйозом, однак насправді йдеться про унікальність нашої пісенної спадщини, коли за видимістю простоти приховується величезне розмаїття не просто мелодій, а особливостей співу, що дає змогу повною мірою розкривати тембр, красу, ніжність чи мужність дитячих, чоловічих, дівочих, жіночих голосів.

Із приводу цього напрочуд красномовний коментар видатного композитора Миколи Лисенка: «Я закінчував Лейпцизьку консерваторію, й мене вчили голосоведіння: як правильно вести тенорову партію чи альтову, сопранову, басову. Та коли почув, як на Полтавщині вибудовують гармонію наші бабусі, як це ладно, як незвично, — зрозумів, що нічого кращого в житті не чув!»

Фахівці погоджуються, що загальноприйнята нині система нотної грамоти з її семиступеневими ладами фізично не здатна без втрат передати на папері багатоголосся українських народних хорових пісень, підвладне хіба що сучасній звукозаписувальній техніці. Без розуміння цього належно не оцінити значущість створення у 1943 році (в розпал війни проти гітлеризму) Державного українського народного хору, який завдяки таланту й самовідданості його першого керівника Григорія Верьовки став популяризатором, зберігачем і примножувачем нашої пісенної спадщини.

Григорій Верьовка навіки увійшов в історію України як витязь її культури

Не зайве нагадати відомий вислів Григорія Сковороди, що саме «пісня робить народ безсмертним», а Микола Гоголь стверджував, що «пісня для Малоросії — все: і поезія, й історія, і батьківські могили».

До речі, на відміну від нашого російськомовного земляка-письменника, у жодній із народних пісень не відшукати згадки про «Малоросію», якою для українців їхній край ніколи не був. Тож не дивно, що радянська влада «перейнялася» створенням великого професійного хору фактично у найважчі для неї часи, коли від того, з ким буде український народ, залежало майбутнє СРСР і всього світу.

Симон Петлюра ініціював створення Української республіканської капели теж нібито не в найкращий час — 1 січня 1919 року. На її організацію та оплату поїздки на гастролі до Парижа надали 2,7 мільйона карбованців, тимчасом, як формування та озброєння одного армійського корпусу в ті часи коштувало приблизно 5 мільйонів. Проте саме завдяки тріумфальним виступам за кордоном очолюваної Олександром Кошицем капели про Україну дізнались у світі, а на сторінках найвпливовіших західних газет з’явилися захоплені коментарі: «Українці прийшли і покорили. Ми мало про них знали і тяжко скривдили їх, коли несвідомо ототожнювали їх, проти їхньої волі, з народом московським».

А нині все з точністю до навпаки: доки західноєвропейські ЗМІ розповідають про розгул корупції в Україні, в Західній Європі гастролюють «червонозоряні» ансамблі пісні й танцю Росії — від «найголовнішого» ім. Александрова до «родового» ракетних військ стратегічного призначення. Під акомпанемент їхніх виступів уже якось не випадає замислюватися, під прицілом чиїх ракет перебуває «іспорчений» західною демократією світ, який кремлівські «миротворці» погрожують перетворити на радіоактивний пил.

Створений Григорієм Верьовкою Національний академічний народний хор перед широким загалом нині зазвичай постає у… Верховній Раді України, виконуючи під час урочистостей Державний гімн. Навряд чи лише про це мріяв його перший керівник, коли під час гастролей 1959 року в Мюнхені, де саме похоронили підступно вбитого радянськими спецслужбами Степана Бандеру, розпорядився відразу після вже традиційного для відкриття концерту «Реве та стогне Дніпр широкий» заспівати тужливу «Чуєш, брате мій, товаришу мій…». Розчулені слухачі не змогли стримати сліз, а вже наступного дня через радянське посольство у Німеччині передали розпорядження: назавжди вилучити цю «провокаційну» пісню з репертуару.

І навіть прізвище українця Верьовки, написане по-російськи, нагадує, як Ковалі ставали Ковальовими, а Чехи — Чеховими. Однак у найважчі часи Україна не стала Малоросією і, тим більше, ніколи не перетвориться на Новоросію. А історія легендарного хору засвідчує, що наша пісня не менш важлива, ніж політичні вояжі лідерів і військова міць держави.

110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕТРА ШИРШОВА

Обірваний політ героя Арктики

ПАМ’ЯТЬ. Відомо, що перша пісня, яка пролунала у космосі, українська. Саме наш земляк Павло Попович заспівав на навколоземній орбіті «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…».

Та мало хто знає, що за чверть віку до цього вперше на північній маківці земної кулі злетіла у небесну вись ще одна вокальна рулада землян — «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» у виконанні уродженця Дніпропетровська Петра Ширшова. Він був одним із чотирьох мешканців науково-дослідної станції «Північний полюс», яких 6 червня 1937 року доставили літаками на верхівку Землі, щоб через 274 дні дрейфу на крижині зняти полярників з її уламка аж біля берегів Гренландії.

Свого часу імена мужніх дослідників Арктики знав увесь світ, а урочиста зустріч їх у Москві була не менш грандіозною, ніж згодом — першого космонавта планети Юрія Гагаріна. Усіх чотирьох удостоїли звань Героїв Радянського Союзу та докторів географічних наук, хоча науковцями були тільки гідрограф Ширшов та геофізик Федоров. Етнічний німець Кренкель забезпечував радіозв’язок із «великою землею», а номінальний начальник станції «Північний полюс» кримчанин Іван Папанін фактично представляв «недремні спецслужби».

Петро Ширшов (крайній ліворуч) після арешту дружини привселюдно назвав Берію фашистом і розтрощив портрет Сталіна у своєму кабінеті

Парадоксально, але герої-полярники ввійшли в історію як папанінці, хоч чи не єдиною «заслугою» їхнього керівника став «червоний терор» у Криму після евакуації звідти білогвардійців. Саме на сумлінні коменданта КримЧК Папаніна, відповідального за організацію і виконання масових страт, — десятки тисяч безневинних жертв. Напевно, саме за ці заслуги ім’я двічі Героя Радянського Союзу і кавалера дев’яти орденів Леніна — досі у переліку «великих росіян».

Ширшов став єдиним безпартійним серед папанінців, хоч ще до відрядження на «Північний полюс» був нагороджений орденами Трудового Червоного прапора і Червоної зірки за дослідження Арктики під час походів на кораблях «Сибіряков» і «Челюскін».

Не менш красномовне свідчення авторитету дослідника знаходимо в мемуарах Папаніна, де він згадує на 11 років молодшого за нього гідрографа тільки по батькові: Петрович.

Працюючи по 14 годин на добу, Ширшов визначав швидкість і напрямок течій, відкрив наявність підводних хребтів у Льодовитому океані, довів наявність життя у глибинах вод навіть вічно скутих льодом приполюсних територій. По завершенні дрейфу станції «Північний полюс» науковець очолив Всесоюзний арктичний інститут.

Після нападу Гітлера на СРСР Ширшова у найважчий період битви за Москву призначили уповноваженим державного комітету оборони на вкрай важливій Горьківській залізниці, а з лютого 1942 року — наркомом морського флоту СРСР. Отож безперебійне постачання вантажів за ленд-лізом через Мурманськ і Владивосток великою мірою відбувалося завдяки організаторському таланту нашого земляка.

Він міг зробити ще багато добрих справ, якби у 1946 році на красу дружини наркома не звернув увагу всесильний Берія. Відповіддю на непристойну пропозицію, зроблену просто під час офіційного прийому в Кремлі, став привселюдний ляпас, яким горда киянка нагородила ловеласа.

Невдовзі тридцятирічна актриса опинилась у магаданських таборах, де скоїла самогубство. Її чоловіка-наркома, звільненого з посади за «зв’язки з ворогом народу», від такого самого вчинку врятував лише обов’язок турбуватися про півторарічну доньку. Та вже на початку 1953 року Петра Ширшова не стало. Вважають, що він помер від невиліковної хвороби.

Петро Ширшов (крайній ліворуч) після арешту дружини привселюдно назвав Берію фашистом і розтрощив портрет Сталіна у своєму кабінеті

Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)