Колишній регіонал, автор «диктаторських законів» і екс-голова Черкас Володимир Олійник в інтерв’ю російському виданню «Медуза» зізнався, що сумує за минулим, коли він міг сам ходити на базар. «Для мене буде найбільше щастя, коли я вийду на Золотоніський ринок, куплю сала, і всі скажуть мені «дякую». Хочу почути просте людське «дякую»…

Не братимемо до уваги його звинувачення на адресу нинішньої влади, кумедні намагання разом з іншими українськими політиками-втікачами через так званий комітет порятунку України повернутися до влади. Гадаю, всі вони, якщо не втратили здорового глузду, розуміють: до влади в Україні їм уже не повернутися. Йдеться про інше — винятково про людські відчуття. Можна припустити, що втікачам дуже гірко на чужині, де не почуєш українського слова, де при всіх політичних індульгенціях все-таки до болю хочеться вдихнути повітря своєї Батьківщини, «купити сала», походити вулицями рідного міста, яке колись пригріло, повірило, дало надію.

Олійника в Черкасах пам’ятають — і старше покоління, і молодь. Перебігаючи від однієї політичної сили до іншої, ішов, повз, рвався до влади попри все. Не аналізуватимемо зараз його діяльності як міського голови, хоч упевнений, городянам було б що при нагоді сказати цьому «діячеві». Результат його політичної роботи у Верховній Раді також відомий. Але скільки таких олійників і тепер або при владі, або так само, розштовхуючи ліктями можливих претендентів, рвуться в те омріяне крісло, яке нібито дасть очікуване щастя. Це вже стало якоюсь маною. Спокуса дорватися до влади нині засліплює багатьох, вони заради цього можуть пообіцяти вам що завгодно, піти в коаліцію з ким завгодно, навіть, хоч як це дивно, ризикувати своїм благополуччям.

Якось одна знайома у розмові про майбутнє свого сина, який ледве закінчив технікум, зазначила: в нас гроші є, ми обов’язково купимо йому крісло депутата Верховної Ради. І було в її словах стільки впевненості в непорушності сказаного, що годі й заперечувати чи піддавати сумнівам її переконання.

Про владу та її вплив на людину, зокрема моральні якості, написано багато. Але хочеться до цієї філософської теми додати одне просте спостереження, яким поділився колишній номенклатурний працівник. Він зауважив, що на деяких колишніх посадовців іноді просто боляче дивитися. Вони нерідко справляють гнітюче враження своєю безпомічністю, зневагою оточення, відсутністю справжніх друзів.

Давно відомо: влада підносить, але вона й розбещує. Те, що здавалося неможливим у повсякденному житті, стає звичним явищем у владі. Адже сановний люд у нас ніколи не бідував. Хабарництво та здирство, казнокрадство — справа не нова. Традиції тут надміцні. Грішили цим і за царя, і за комуністів, грішать і за незалежності. Щоправда, ніколи це не робили так повсюдно і безсоромно, як тепер.

Тож чи морально ми готові йти у владу? Чи, позбувшись її, зможемо не чіплятися за крісло будь-якими кінцівками й жити з почуттям виконаного обов’язку? Деякі філософи запевняють: мовляв, владі особистості не потрібні, а люди — це матеріал, з якого вона ліпить для своїх потреб те, що їй необхідно. Проте, як на мене, без яскравої особистості й виростають безликі політики, яким усе одно, де жити, що проповідувати, за що голосувати. Їх доволі важко розпізнати, але, враховуючи уроки попередніх виборів, цілком імовірно. Придивляймося!