Певен, кожному ветерану в дні оглядин прожитого і пережитого приходять на думку і раюють у душі ці крилаті слова з улюбленої пісні: «Цвітуть осінні тихі небеса…».

А ще коли літа не лише на осінь повернули, а й мандрують нею вже не перший рік. Тож саме такі почуття переповнюють нині серце старійшини ветеранського корпусу газети «Урядовий кур’єр» Івана Микитовича Власенка, якому сьогодні виповнилося 80 років. Бо ж не все ще домріяно і серце променить любов’ю, зазираючи в завтра.

У нього так було завжди. Ще тоді, коли юному мрійнику з Недригайлова на Сумщині, який відчув красу, смак і силу рідного слова, забаглося й самому творити його і мережити на папері. Отак і став він 1958 року на журналістську стезю, здобувши цей фах в столичному університеті імені Тараса Шевченка.

Задерикуватого кореспондента газети «Київський комсомолець» помітили в авторитетному республіканському виданні «Колгоспне село» й хутко переманили до себе. Всеукраїнський сільський обшир полонив Івана Власенка на понад десять літ — аж до тієї пори, коли популярна газета, перейменована на «Сільські вісті», приглушила свій войовничий запал у боротьбі за гідність сільського трудівника і стала менш притягальною не лише для масового читача. Наступ дворових псів системи на правдиве слово спонукав багатьох митців зануритися у філософію точних наук, аби не «загриміти» туди, де й Макар телят не пас…

Невдоволеного задухою в газеті Івана Власенка запросив на роботу журнал «Знання та праця», який за шість літ звів мислячого журналіста з багатьма вітчизняними світилами науки та медицини, зокрема з видатним біохіміком Олександром Палладіним, який і став згодом героєм однойменної повісті Івана Власенка — письменника.

Це був не перший твір уже відомого автора, який ще наприкінці 70-х років минулого століття і невдовзі по тому «вистрелив» збірками байок «Залп» та «Едельвейс кохання», повістями «Дорога до себе», «Над Сулою синє небо», романом «Коли дозрівають каштани». Останні з названих книжок народилися, коли Іван Микитович уже працював на відповідальних посадах у Спілці письменників України, якій віддав понад двадцять літ творчого життя.

Незалежність України сколихнула незгасле бажання знову бути на журналістській передовій. Тож 1993 року він прийшов у ще малочисельний колектив «Урядового кур’єра», де обійняв посаду редактора відділу науки й медицини.

У нашій газеті Іван Микитович працював рівно 15 літ. Це були роки новітнього розквіту його журналістської майстерності, становлення талановитого фундатора і керівника одного з авторитетних відділів газети, де найбільше цінувалися злободенні матеріали не з кабінетів чиновників (там їх не могло бути), а з української глибинки та від носіїв народної медицини, за які читач голосував відповідними тиражами газети.

Зустрічі в його робочій кімнаті постійно нагадували зібрання елітного клубу за інтересами — тут не бракувало відомих фахівців з різних сфер науки й медицини. Вони дискутували, ділилися новинками, наводили контраст на світло й тіні в діяннях їхніх відомств. І все це породжувало актуальні публікації в «Урядовому кур’єрі».

Розважливий, чемний і делікатний у ставленні до людей Іван Власенко ніколи не любив і досі не любить лукавої правди, від кого б вона не виходила. Тож не пересихало і його письменницьке перо. Так народився роман «Мертві не вміють мовчати», удостоєний авторитетної літературної премії імені Андрія Головка за кращий роман року. А ще народилися збірки байок «Цап у капусті», «Ірпінські та інші побрехеньки».

Нещодавно Іван Власенко завершив підготовку до друку ще однієї збірки взятих із життя навкололітературних байок, які, безперечно, зацікавлять широкого читача. Тож хай ця книжка якомога скоріше дійде до нього. Ми чекаємо на неї. А сьогодні передаємо імениннику найщиріші дружні вітання зі славною датою в його житті. Зичимо доброго здоров’ячка, душевного затишку і родинного тепла в цей нелегкий час для кожного українця. 

Микола МАХІНЧУК
для «Урядового кур’єра»