НЕЗАБУТНЄ


У листопаді 2010 р. виповнилося 90 років з часу закінчення громадянської війни в Україні, на період якої припали найдраматичніші події



Протиборство

Історія світового розвитку свідчить: усі революції супроводжувалися протистоянням і збройною боротьбою, яка переростала у величезну трагедію для народів.

В Україні змагання різних сил тривало майже три роки. Під впливом жовтневих подій піднялися національні сили проти прибічників Тимчасового уряду Росії. Але влада перейшла не до рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, як в Росії, а до Української Центральної Ради (УЦР), яка очолила національно-визвольний рух і проголосила Українську Народну Республіку (УНР).

На зламі 1917-1918 років в Україні встановилося двовладдя. Водночас з існуючим у Києві урядом Центральної Ради - Генеральним секретаріатом - у Харкові було проголошено радянську владу і утворено радянський уряд України - Народний секретаріат. Таке протистояння між ними призвело до громадянської війни. На підтримку радянської влади російські військові підрозділи спільно з українськими червоними загонами почали воєнні дії проти УЦР і невдовзі зайняли Київ, куди 30.01.1918 р. переїхав радянський уряд України, а владні органи УНР евакуювалися до Житомира.

Для врятування свого становища УЦР звернулася по іноземну допомогу. Австро-Угорщина і Німеччина ввели свої війська в Україну, які в березні 1918 р. захопили Київ та окупували всю її територію. Німці, не задовольнившись діяльністю УЦР, усунули її від влади. 

Окупаційно-гетьманський режим Павла Скоропадського, якого німці привели до влади, одразу почав силоміць встановлювати дореволюційні порядки, чим викликав народний супротив. На боротьбу проти нього об'єдналися всі: опозиційні національні сили, робітники і селяни, більшовицькі організації. Набули розмаху страйковий рух і повстання селян. Національний союз ініціював загальне повстання, керівництво яким взяла на себе Директорія на чолі з Володимиром Винниченком.

Проголошений головним отаманом Симон Петлюра зібрав у Білій Церкві військові частини і розрізнені збройні загони. Повстання підтримали і загони різних отаманів, кожний з яких у цій боротьбі мав власні цілі. Гетьманці зазнали поразки. 14 грудня П. Скоропадський зрікся влади, війська Директорії вступили до Києва. Листопадова революція в Німеччині, невдачі у Першій світовій війні змусили німців дотримуватися у цьому конфлікті нейтралітету і до кінця року залишити Україну.

Проте повалення гетьманщини не принесло стабільності. У повстанському русі проти інтервентів і гетьманщини брали участь головним чином дві різні сили - ті, що орієнтувалися на більшовиків і прагнули відновити владу рад, і ті, що об'єдналися навколо національно-демократичних партій і намагалися відновити УНР. Саме між ними розгорнулася боротьба за владу на місцях. Спираючись на Червону армію, щойно сформовані українські радянські збройні підрозділи почали воєнні дії проти військ, підпорядкованих Директорії УНР. Двовладдя знову поновилося. Боротьба за владу в Україні тривала.

Антанта зайва

Серед прихильників Директорії загострилися суперечності з питань системи влади та ставлення до нової інтервенції Антанти, яка висадила військовий десант в Одесі (27.11.1918). Прибічники союзу з Антантою взяли гору, В. Винниченко і голова уряду В. Чехівський, які відстоювали порозуміння з більшовиками, подали у відставку (09.02.1919). Влада в Директорії перейшла до військових на чолі з С. Петлюрою, який був обраний її головою (09.05.1919). Але надії на допомогу іноземців не виправдались, вони не поспішали підтримувати УНР та визнавати її суверенітет.

Громадянська війна набирала обертів. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, створений 28.11.1918 р. на території Росії, проголосив найважливішим завданням відновлення радянської влади в Україні. На початку 1919 р. розгорнувся наступ червоних військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Вони зайняли Донбас, Полтаву, Катеринослав, Київ і зіткнулися з військами Антанти поблизу Херсона. У квітні Червона армія звільнила Одесу і Крим. Узимку 1918-1919 р. частини Червоної армії внаслідок контрнаступу здобули перемогу над військами інтервентів і частинами УНР, розгромили Білу армію П. Краснова і зайняли майже всю Україну.

Країни Антанти, враховуючи невдачі інтервенції власними силами, зробили ставку на озброєння внутрішньої російської контрреволюції. Влітку 1919 р. білогвардійська Добровольча армія Антона Денікіна перетворилася на грізну силу і почала наступ. У серпні вона пройшла через Україну і встановила контроль на більшості її території.

У західних українських землях, що належали до Австро-Угорської імперії, яка також розпалася, відбувалися події, спрямовані на самовизначення краю. У Львові 09.11.1918 р. було проголошено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), яка почала втілювати заходи щодо державного будівництва. У них, на відміну від УНР, було більше порозуміння і злагоди у внутрішній політиці. З утворенням ЗУНР не погодилась Польща, яка претендувала на ці землі. 

Почалася збройна боротьба, що проходила з перемінним успіхом. На боці Польщі виступили західні країни. У липні 1919 р. польські війська підійшли до колишнього російсько-австрійського кордону по річці Збруч. УГА і урядові структури ЗУНР відступили і покинули Східну Галичину.

Слабших завжди б'ють

Під контролем Директорії залишалися Подільська і Волинська губернії. Війська Польщі просувалися вглиб української території. Директорія, уряд із залишками військ опинились на смузі 20 км завширшки між польською армією і більшовиками. Але Петлюрі вдалося домовитися з поляками про перемир'я. Це дало йому змогу впорядкувати армію і зосередитися на боротьбі з червоними. Об'єднані збройні сили Директорії та Української Галицької армії розвивали наступ на Київ і Одесу і змусили червоних відступати.

Але тут спалахнули сутички між Денікіним, який виступав під гаслами великодержавності Росії і повернення старих порядків, та Директорією, яка стояла за буржуазну демократію і за соборну Українську республіку. Ці бої виявили недостатню боєздатність армії УНР і слабкість організації українського урядового апарату. Директорія маневрувала між інтервентами, білогвардійцями, поляками, намагаючись знайти союзників у боротьбі з большовиками.

Далі події розвивалися блискавично. У листопаді червоні перейшли в загальний контрнаступ, перемістивши бойові дії знову в Україну, нанесли нищівні удари денікінським військам. 16 грудня вони були вибиті з Києва. Навесні 1920 р. денікінці зазнали поразки. Жорстокість генерала та прибічників великодержавної Росії не сприймав український народ.

Центр бойових дій знову перемістився в Україну. Головною силою чергової інтервенції цього разу стала Польща. Її правляча еліта мріяла про нову Річ Посполиту. Очільник держави Юзеф Пілсудський був зацікавлений у слабкій Росії. Тож Симон Петлюра скористався цим і, намагаючись утримати владу, уклав з ним угоду. За Варшавським договором 22.04.1920 Польща визнала Директорію за верховну владу УНР на чолі з головним отаманом Петлюрою. Платою за це були величезні поступки: Східна Галичина і частина Волині та інші українські землі. Спільний похід добре озброєної і підготовленої французькими військовими польської армії (65 тис.) разом з військовими частинами УНР (15 тис.), які мали значну перевагу над радянськими військами (16 тис.) на цьому напрямку, почався 25 квітня. Вже 6 травня вони були в Києві. За роки громадянської війни постраждало багато українських міст. Але найбільш дісталося Києву. Тут влада змінювалася 16 разів.

Час - об'єктивний історик

Проте Пілсудський і Антанта не врахували того, що їм протистоять не напівпартизанські загони, як у 1918 р., а майже тримільйонна армія із єдиним командуванням і залізною дисципліною. Тож в Україну радянське командування перекинуло загартовані в боях війська зі сходу і Північного Кавказу. Перша кінна армія, очолювана Семеном Будьонним, здійснила тисячоверстий марш 

з-під Майкопа і прорвала польський фронт. Саме тут найбільш вдало були застосовані славетні кавалерійські тачанки. Маршал Пілсудський особисто виїхав на місце бою, але врятувати становище вже було неможливо. Червоні війська досягли Варшави і Львова, проте зайняти їх не змогли через помилки радянського командування, відставання тилів та неузгодженість дій фронтів. Поляки запросили перемир'я і тим часом дещо поправили своє становище, зібралися з силами і почали наступ; лінія фронту пересунулася знову на схід. 

Але сили обох сторін були вичерпані, і вони зажадали припинення воєнних дій. У жовтні 1920 р. було укладено перемир'я, а 18 березня 1921 р. у Ризі - мирний договір. Від союзу з УНР Польща відмовилась й інтернувала її армію, коли та відступила за Збруч. Сторони визначили східний кордон Польщі, у складі якої залишилися раніше захоплені західноукраїнські землі.

Директорія та її уряд у листопаді 1920 р. залишили Кам'янець-Подільський, де перебували останнім часом, покинули рідну землю і остаточно виїхали за кордон у м. Тарнів (Польща).

Укладання перемир'я з Польщею дало змогу червоним зосередитись на боротьбі з військами Врангеля. Барон П. Врангель за пропозицією англійців, на їхньому крейсері, прибув до Криму у квітні 1920 р., коли залишки білих армій були у цілковитому розладі, і зумів зробити, здавалося б, неможливе - відновив за короткий термін боєздатність військ, почав наступ і вийшов до Дніпра і Донбасу. Але наміри Антанти про з'єднання в єдиний фронт з білополяками не виправдались. Радянські війська у запеклих боях загнали білогвардійців знову в Крим і наприкінці 1920 р., форсувавши Сиваш і подолавши Перекопські та Чонгарські укріплення, вступили на його територію. Залишки врангельців на іноземних кораблях втекли до Туреччини.

Громадянська війна в Україні мала важкі наслідки - розкол суспільства на ворогуючі табори. Зіштовхнулися різні ідеології та інтереси, кожний боровся за свою, єдину, як він вважав, правду. Як наслідок - смерть, епідемії, голод, зубожіння, руйнація у промисловості і занепад сільського господарства.

Наприкінці ХХ століття Україна стала незалежною державою, про що мріяло багато поколінь українців. Наука минулого вчить, що не ворожнеча, а мир і злагода у суспільстві, невтомна праця на розбудову держави для народу, порозуміння і співпраця з сусідами, служіння народові зможуть забезпечити процвітання України.