Завжди, коли випадає бувати в містечку Тростянець, що за 45 кілометрів від Сум дорогою на Харків, неодмінно  заходжу до кімнати-музею видатного уродженця районного центру Миколи Хвильового, що в  приміщенні першої загальноосвітньої школи. І хай місцева експозиція не переобтяжена  унікальними документами чи речами, тут збережено сам дух і обстановку, в якій виростав майбутній талант.

Наприкінці 1890-х у цій кімнаті мешкала сім’я Фітільових (справжнє прізвище письменника) і  виростав юний Миколка, щоб згодом вибухнути новаторськими віршами та прозою, пристрасною публіцистикою і запальними критичними статтями. І потім, уже в пореволюційному та індустріальному Харкові, стати неповторно-оригінальним Миколою Хвильовим, рядки якого годі сплутати з чиїмись іншими. 

З дитинства — романтичний і непогамовний

Народившись 13 грудня 1893 року в багатодітній родині вчителів, хлопець змалечку зазнав і побутових, і багатьох інших житейських негараздів. Коли йому було 11 років, батьки розлучилися. Мати Єлизавета Тарасенко вчителювала в сільських школах. Тож саме від неї хлопець одержав перші уроки, які повинні були стати основою і прологом до систематичної і якісної освіти.

Однак доля розпорядилася по-іншому. Микола спершу закінчив початкову школу в Калантаєві, потім навчався в Богодухівській гімназії на Харківщині, екстерном склав іспити і одержав диплом. Оце і вся його освіта: 5 класів.  Але згодом юнак настільки енергійно взявся надолужувати втрачене, що за кілька років осягнув величезний освітянський материк — головно з мови та літератури, історії, географії, інших гуманітарних дисциплін.

Тим часом, як зізнавався  пізніше Микола Хвильовий, в юності він босякував з однолітками, згодом потрапив на фронти Першої світової війни, де наскрізь просяк більшовицьким духом, а вже наприкінці 1918-го очолив повстанський загін, який  воював то з денікінцями, то гетьманцями, то дроздовцями.

А наступного року вступив до Комуністичної партії, переїхав до Харкова і поповнив лави пролетаріату. Працюючи слюсарем на заводі, познайомився і зблизився з Володимиром Сосюрою, Майком Йогансеном та багатьма іншими тодішніми письменниками.   Його літературний дебют — поема «В електричний вік» та низка віршів, надрукованих у газетах і журналах тодішньої столиці України, альманахах «Штабель» і «На сполох» протягом 1921 року. Вони привернули увагу особливим революційним запалом, оригінальною мелодикою рядків, непідробним  авангардизмом і намаганням порушити усталені віршові традиції.

Там, де «проросла блакить»

Творчий шлях Миколи Хвильового виявився настільки ж коротким (адже трагічну крапку він власноруч поставив навесні 1933-го), наскільки результативним, активним, насиченим. Уже після кількох років заняття поезією він швидко перейшов на прозу, в якій досяг незаперечних успіхів.

У 1923—1924 роках вийшли друком збірки новел «Сині етюди» і «Осінь», а наступного 1925-го  письменник розпочав знамениту літературну дискусію «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян» і випустив збірку літературних памфлетів «Камо грядеши». У них він явив свої нові незаперечні грані таланту як прозаїк  і полеміст.

За твердженнями очевидців, Хвильовому не було рівних у публічних мистецьких дискусіях — він швидко обеззброював опонентів, протиставляв незаперечні аргументи, перед якими капітулювали навіть авторитетні письменники і критики. Звісно, що при цьому  дехто з колишніх друзів переходив на протилежний бік не тільки мистецьких, а й життєвих барикад, що завдавало Миколі Хвильовому невимовного  болю.

Наприкінці 1920-х вийшов тритомник творів митця, який став справжньою подією в культурно-мистецькому житті України. Окрім названих, уже були написані і надруковані «Вальдшнепи», початок роману «Іраїда», «Повість про санаторійну зону» та низка інших, що  стали класичними і хрестоматійними.

Вірячи в революцію та проголошені нею ідеали, письменник щодня бачив протилежні картини, які не збігалися з гаслами. Траплялося, що змушували кривити душею, видавати бажане за дійсне. Це було найбільшою і найважчою драмою його життя, яку, на жаль, так і не вдалося перебороти.

…Як романтик революції він не любив червоного кольору, а віддавав перевагу синьому, блакитному. «Туди, в блакитні гарячі грози, стрілою натовп — летів», де «проросла блакить, світло, простір, душевна рівновага і гармонія».  Але реальний світ був зовсім інший: ворожий творчій людині, жорстокий і немилосердний.

«Мій золотий Любисток»

Як тонка натура Микола Хвильовий не зміг довго миритися зі світом викривлених дзеркал. Постійний дисонанс прагнень і дійсності таки призвів до трагічної розв’язки. 13 травня 1933 року він вистрелив із револьвера в скроню, залишивши дві прощальні записки.  У першій, яку тривалий час вважали єдиною офіційною, митець констатував: «Арешт Ялового — це розстріл цілої Генерації…За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію…» І додав: «…Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія».  У цій же записці він просить передати все, і в тому числі й авторські права, Любові Уманцевій — прийомній доньці, яку він любив як рідну.

Водночас він залишив для неї окремий лист, який того фатального дня зник.  Однак аж через 55 років про нього дізналася  Любов Григорівна, або Любисток, як називав її письменник,  коли 13 грудня 1988 року приїхала з далекого Єкатеринбурга (Росія) до Києва взяти участь в урочистостях з нагоди 95-річчя із дня народження Миколи Хвильового.

Виявилося, що лист зберігався в архівах КДБ, і за дорученням Петра Шелеста його дали на ознайомлення письменникові Юрієві Смоличу і колишньому секретареві ЦК Компартії України з ідеології Федорові Овчаренку. Останній зробив копію і зберігав у себе вдома кілька десятиріч.

Годі уявити стан 74-річної жінки, коли вона прочитала звернення батька  з далекого 1933-го: «Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінченний роман, між іншим, я вчора знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю. Прощай, мій золотий Любисток. Твій батько М. Хвильовий. 13. 05. 1933. Харків».

…Мов у воду дивився такий самий запальний диспутант,  популярний у ті часи критик Володимир Коряк, який писав про свого товариша: «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить».   І не тільки тоді,  а й нині.