ДЕСТРУКТИВ

Протягом останніх 20 років замість реформ відбувається нищення глибинки

У гонитві за експортом ми втрачаємо село,  у нас фермерство не прижилось, а воно тримає село, заявив  нещодавно аграрний міністр. Близько до істини. Але до цього слід додати ось що: гонитва за експортом — то вже механізм руйнації колиски української нації. Розробили і втілюють його в життя ті, що прикриваються гучними фразами про любов до держави. Це треба визнати, цьому треба протистояти. І не лише заради сьогодення. Якщо ми, сучасники, не говоритимемо правду про нинішні події, то нащадки знову наступатимуть на ті самі граблі.

А розпочати, мабуть, варто з того, що у нас прийнято не відповідати за шкоду, завдану державі. Більше того, її організаторів і творців возвеличують, піднімають на п’єдестал пошани. Тому не вірте, коли чуєте, що село знищують через брак досвіду реформування. Всі масштабні дії випадково не відбуваються. Руйнівникам, які прагнули влади, потрібно було знищити залишки організованого прошарку суспільства. Саме село двадцять років тому ще могло протистояти невігластву амбіційних горе-політиків. Його паралізували загорнутими у привабливу упаковку обіцянками. Допомогли в цьому флюгери-науковці. Охочих погрітись за рахунок розвалу знайшлось чимало серед керівників різних рангів. Аморальність взяла гору над законами економіки. От і накинулись на село, як голодні вовки на вівцю.

Неправедне багатство кількох тисяч, нажите під гаслами реформування для всенародного блага, замішане на горі мільйонів. Знищується не лише село, а й селянство. Зате циніки, аферисти й пристосуванці різних мастей мають тепер усі матеріальні блага і найвищі державні нагороди не за будівництво, а за розвал підвалин держави і відкочування її назад.

Старші люди пам’ятають, який гвалт зчинявся в селі, коли з прив’язі зривався бичок. Виляючи хвостом, виставивши роги, він метеором нісся, не розбираючи дороги і руйнуючи все, що траплялось на шляху. Вибух тих емоцій гуртом селяни вгамовували. 

Нинішнє ж село, в якому не залишилось добре організованого ще за радянських часів і збереженого до наших днів господарства, нагадує скоєне очманілим бичком побоїще. Різниця лише в тому, що за часів, коли ті тварини ще водились у господарстві, вгамовувати їх і відновлювати понівечене було кому. Тоді руйнація тривала якусь мить. А започаткована не твариною триває двадцять років. Протистояти їй нікому. І ще: бичка підігрівали гормони і йому всього-на-всього потрібен був лише вихід зайвої енергії. Люди, які пішли його шляхом, свідомо стали на шлях руйнації усталеного способу виробництва та життя, аби роз’єднати селян і не дати їм організовано протистояти тим, хто задумав, а тепер живе за рахунок пограбування держави в цілому і села зокрема.

Про все це думаєш, коли бачиш сьогоднішні реалії, а не лише бадьорі звіти про паювання землі і експорт зерна. Гине не лише село, а й селянство, позбавлене можливості працювати на власній землі. Чия вона сьогодні — важко сказати. Офіційно перейшла у власність тих, хто має відповідні документи. Один такий господар теж тішився цим.  Та якось рано-вранці будить його сусід. Досить спати, каже, твоя хата стоїть на моїй землі, що хочеш роби, але щоб за тиждень звільнив територію…

Чи може таке бути? Бичок хоч як старатиметься, подібного не вдіє. Люди здатні. Особливо, коли прагнуть нагріти руки на тому, що їм не належить. Тож коли кинули клич межувати землю, в одному з районів Київської області взялися за справу майже 50 бізнесових структур. Кожна на свій лад міряла, вишукувала, а райдержадміністрація, замість того щоб відстоювати інтереси держави, схвалювала махінації відповідними підписами і печатками. Ті, що це робили, з району вже втекли. За хаос, посіяний ними, розплачуються селяни. Тепер з’ясовується, що хата одного стоїть на сусідній землі, город іншого — в сусідньому селі, а присадибна ділянка третього вважається дорогою. А що вже діється за межами села, ніхто толком не знає. Ті, що заварювали кашу, сподіваються на одне: вимре село — не стане проблем. От тоді і заявлять про себе на повний голос ті, що організовували хаос, аби стати реальними власниками землі.

Чекати залишилось недовго. За офіційними даними, щороку в небуття  йде двадцять населених пунктів. Десь там шумлять про реформу медицини, яка активніше боротиметься за здоров’я, зокрема й селян. А в конкретному селі у фельдшера, крім бажання працювати, нічого немає для допомоги хворим. Був ще апарат для знімання кардіограми, розповідала знайома медсестра, поламався, грошей на полагодження немає. Шукає спонсорів, обіцяють, але на цьому все закінчується. Зате інструкції суворішають. Тепер, щоб поховати небіжчика, потрібен документ не лише від лікаря, а й від міліціонера. Зрозуміло, останній з райцентру їхати не хоче. Виходить, треба небіжчика у міліцію відвезти?..

Таке життя. Без роботи, належної допомоги і надії на майбутнє. А що ж місцева влада? Здебільшого розводить руками. Мовляв, що ми можемо, район (село) дотаційний. Однак може дуже й дуже багато. В кожному районі покажуть маєтки, споруджені чиновниками на скромну зарплату. Чимало сільських голів їздять на таких автомобілях, що не кожен міністр в Європі дозволить собі. Тож і не випадково, коли нещодавно у Верховній Раді визначились з датою позачергових виборів сільських голів, то однією з наймасовіших причин було звільнення за рішенням суду. Виходить, нічого в селі не зникає безслідно: те, що забрали в більшості, осідає в кишенях людей, які запевняють, що не сплять, не їдять, а лише дбають про благо народне.

Це вони найчастіше повторюють, що на державу не треба сподіватись, кожен має сам про себе дбати. Але коли від імені держави, прикриваючись турботою про неї, топчуть село, як зірвані з ланцюга бички, то господарі, які стали жертвами, думають: «Що ж це за державу будуємо, якщо вона створила умови для розгулу небичків, а вгамувати їх ніяк не може?!»