«У результаті тривалого бою, який відбувся на околиці Слов’янська Донецької області, військовослужбовці Національної гвардії України підбили танк, на якому озброєні терористи намагалися прорватися крізь блокпост». Це рядки з офіційного повідомлення в газеті «Україна єдина», яка першою розповіла про подвиг пораненого офіцера з Черкащини Сергія Сидоріна.

Того вечора ситуація на дамбі біля місцевого озера дорогою в місто вкрай ускладнилася. Терористи, попри перемир’я, почали завдавати відчутних ударів по позиціях українських військових. Вийшли з ладу два наших БТРи. Потрібно було завдавати рішучих ударів у відповідь. І капітан Національної гвардії Сергій Сидорін влучним пострілом з РПГ підбив танк терористів.

Поранений осколками мінометного вогню офіцер, попри кровотечу і нестерпний біль у стегні, продовжив зі своїми бійцями переслідувати озброєного ворога. Цей рейд розтягнувся аж на п’ятнадцять кілометрів.

Уже потім, у київському госпіталі, капітан розповів  усі подробиці того бою батькам та дружині, які нині доглядають за мужнім офіцером. Хірургам удалося видалити численні осколки — операція тривала близько двох годин. Рани вже загоюються, бо за воїном доглядають дбайливі руки мами Лідії Іванівни та молодої дружини Наталі. Він уже жартує: невдовзі знову поїде воювати, щойно одужає та поновить сили.

Соняшник символізує світле сонячне життя, про яке мріють Сергій і Наталя. Фото із сімейного архіву

Сергій з дитинства мріяв про армію. А фото дідуся-фронтовика Миколи Олександровича він береже як найбільшу сімейну реліквію. Ще хлопчиком, розглядаючи його світлини, випитував у дідуся, як тоді наступали, як відступали, чим були озброєні, за що нагородили цією медаллю, а за що отим орденом. Старий терпляче розповідав, іноді забуваючи, що деякі військові терміни можуть бути незрозумілі малому онукові. Але той, як мовиться, мотав на вус усі деталі дідусевих боїв, домальовував їх своїми фантазіями. А коли підріс, без жодних вагань вирішив, куди піде вчитися: звісно — на військового.

— Навчався в академії успішно. Ось дивіться, які хороші листи від командирів ми регулярно одержували, — хвалиться батько Володимир Миколайович. — Були й на випуску, раділи за сина, його однокурсників. Хіба ж хто знав тоді, в 2010-му, що така нелегка доля судилася нашим хлопчикам, вихованим на спогадах про минулу війну, яка, гадали ми, буде останньою на нашій землі.

Зі стіни світлиці затишного будинку Сидоріних дивиться на нас Божа Матір — це вона, вважають рідні Сергія, оберігала його в тому бою. А в маленькій кімнатці капітана на фотошпалерах — уманська Софіївка…

— Як хочеться вже побачити рідну Дубіївку, подихати повітрям, наповненим пахощами лісу…

У госпіталі до Сергія часто приходять сни — про рідне село, про дитинство. У них він бачить велике соняшникове поле. А дружина Наталя, сповнена надій на мирне життя, втішає чоловіка: мовляв, усі труднощі переборемо. Вона справді мужньо переносить їх. Нині родина офіцера живе в гуртожитку в селищі під Києвом. Однак сподівається, що його відвага й героїзм здобуде  належну оцінку, і держава подбає про поліпшення житлових умов свого захисника.