Коли хочете любити Україну — любіть Андрія Малишка

ДАТА

Сьогодні  сторічний ювілей видатного українського поета 

На відміну від нав’язуваного нам нині «шансону» з вульгарно-примітивною музикою і текстами, його легендарну «Пісню про рушник» переклали понад 90 мовами. Автор цього шедевра ще за радянських часів став повпредом української культури, заявивши на весь світ, хто ми такі і яких батьків діти.

У сім’ї, де народився майбутній поет, було аж одинадцять братів і сестер. Батько хотів, щоб  сини перейняли його професію, але чоботарем став лише найстарший Сергій. Натомість наймолодшому — Андрієві — судилась особлива доля.

Після закінчення місцевої школи-семирічки в Обухові юнак вступив до медичної профшколи в Києві, та вже за рік усвідомив, що лікарська справа — не його покликання. 

За першої можливості хлопець перейшов на навчання до Інституту народної освіти. Студентові пощастило: його наставниками були на той час ще не репресовані видатні діячі української культури, зокрема Микола Зеров і Агатангел Кримський, а заняття у літературному гуртку зблизили з цілою плеядою вже відомих молодих поетів, серед яких чільне місце належало Максимові Рильському.

Утім, перший поетичний виступ Андрія Малишка, який ще соромився виносити свої твори на широкий загал, відбувся за екстремальних умов. Повертаючись пізно ввечері до найнятого кутка в будинку неподалік нинішньої  площі Перемоги, юнак нарвався на місцевих урків. Бідні студентські пожитки інтересу в грабіжників не викликали, а ось зошит із віршами зацікавив. Довелося читати їх напам’ять, після чого братва вже ніколи більше не займала «свого» поета. Як написав згодом Андрій Малишко, «парадоксально і неправдоподібно, але це була моя перша аудиторія, перший публічний виступ».

Похід в освіту

Майбутній поет — серед комсомольських активістів і кращих студентів, яким навіть довіряли читати лекції з мови і літератури на курсах ЦК ЛКСМУ для керівних кадрів комсомолу. Отож цілком закономірно, що Андрія Малишка, направленого в 1932 році разом з цивільною дружиною (фактичне співжиття ще вважали нормою серед більшовицької молоді) Ольгою Михальською на роботу в Овруч, уже за місяць призначили завучем української народної школи колгоспної молоді ім. Франка. Назва промовиста, бо якнайточніше характеризує тодішнє прагнення влади під прикриттям національних традицій нав’язати українцям чужі їм сталінські методи перетворення села.

Уже за рік молоде подружжя ознайомилося з ними на практиці, коли під час літніх канікул горезвісного 1933 року гостювало в батьків Малишка в Обухові. На відміну від житомирського Полісся, де людей від голоду хоч якось рятували дари лісу, на Київщині було сутужно.

«Нестерпно важко, — засвідчує дружина поета, — було те бачити і переживати. Та нічим не могли допомогти. Побули кілька днів, а тоді поїхали пароплавом по Дніпру на Херсонщину до моїх батьків». Можна лише уявити подив подружжя, коли виявилося, що в зернорадгоспі «Червоний Перекоп» радгосповці горя не знали. Був добрий урожай, непогані заробітки.

Андрій Малишко на кілька літніх місяців влаштувався на роботу до радгоспної газети-багатотиражки, а зароблені гроші відіслав батькам, які голодували. Напевно, це стало важливим уроком для молодого вчителя, який, попри високі звання і навіть отриманий у 1939 році орден «Знак Пошани», вступив до Комуністичної партії аж у палаючому Сталінграді.

Та на родину Малишків очікувало повернення до Овруча, де на початку 1934 року ще зеленого педагога призначили директором школи, а невдовзі… звільнили з посади та виключили з профспілки і комсомолу. Для відновлення справедливості довелося дійти аж до наркома освіти Володимира Затонського, однак повертатися на відвойоване місце Андрій Малишко не став. Він поїхав до столичного на той час Харкова, змінивши освітянську ниву на журналістське перо.

 Класики — за спільним столом (зліва направо): А. Малишко, М. Рильський, М. Бажан, О. Корнійчук, П. Тичина. Фото 1950-х років.

Звичайна біографія в незвичайний час

На суто письменницький хліб молодий літератор перейшов 1935 року після демобілізації з лав Червоної армії. Упродовж чотирьох років вийшли друком чотири його книжки, а 1939-го, якого Андрій Малишко став орденоносцем, побачили світ аж чотири книжки! Стрімкій письменницькій кар’єрі фактично ще поета-початківця можна було б лише подивуватись, якби не знати, що йдеться про звичайну біографію  талановитої людини в незвичайний час.

Андрієві Малишку пощастило прийти в українську літературу вже на спаді хвилі жорстоких сталінських репресій, що винищили майже весь цвіт культурної еліти нашого краю. Так, якщо 1930 року в Україні регулярно друкувалися твори 259 авторів, то 1938-го — вже тільки 36 вцілілих літераторів.

У цьому сенсі промовистий газетний звіт про урочистий вечір до 25-річчя смерті Лесі Українки, у президії якого — всі тодішні корифеї української літератури: Корнійчук, Богомолець, Тичина, Панч, Рильський, Бажан, Малишко. Ось лише останньому з цієї когорти маститих — на той час лише 26 років!

Як поет «Україну» врятував

Далеко не всі знають, що, попри молодий вік, Андрієві Малишку судилося стати учасником аж трьох війн: визвольного походу в Західну Україну, введення Червоної армії в Північну Буковину та кровопролитної борні з гітлерівцями.

Здавалося, сама доля оберігала поета від смерті. Військовому кореспонденту газети Південно-Західного фронту «За Радянську Україну» тільки дивом вдалось уникнути загибелі в оточенні після здачі ворогу Києва. У листопаді 1941 року літак із журналістами на борту заблукав у тумані й мало не сів замість Воронежа у зайнятому німцями Єльці.

Після розгрому Червоної армії під Харковом і відступу до Сталінграда саме винахідливість Андрія Малишка врятувала його колег та редакцію газети «За Радянську Україну». Пересвідчившись, що переправитися через Дон не вдасться, поет пригадав свій недавній виступ перед рибалками і колгоспниками станиці Нижня Калитва. Терміново виготовлені на базі звичайнісіньких човнів саморобні плоти-понтони дали змогу перевезти через річку редакційні автомобілі з обладнанням. Це стало порятунком для єдиної на той час по радянський бік фронту української газети, яка з вересня 1942 року перейшла у підпорядкування ЦК КП(б)У та Верховної Ради УРСР.

Можна уявити розпач українських журналістів, коли вже після переможного завершення Сталінградської битви вольовим рішенням зверху закрили не тільки газету «За Радянську Україну», а навіть російськомовну «Советскую Украину». Не інакше як вище керівництво держави вирішило, що гостра потреба в заграванні з національними почуттями українців відпала, а Андрія Малишка відмовилися взяти навіть кореспондентом «Известий» в українських областях, які саме почали звільняти від гітлерівців.

Та невдовзі стало зрозуміло, що без «підозрілого» населення окупованих територій України війни не виграти. Щоправда, навіть політично виважена назва нової українськомовної газети Воронезького, а згодом 1-го Українського фронту — «За честь Батьківщини» — говорить сама за себе. Та для Андрія Малишка, як для мільйонів українців у тій війні, головним було розгромити ненависного ворога.

«Буду я навчатись мови золотої»

Для більшості шанувальників поезії ім’я Андрія Малишка насамперед асоціюється із текстами написаних ним пісенних шедеврів: «Пісні про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Київського вальсу» («Знову цвітуть каштани»), «Пісні про вчительку», «Стежини» («Чому, сказати, й сам не знаю»). Справді, навіть проникливих рядків «Рідна мати моя, ти ночей недоспала», які давно стали воістину народними, цілком достатньо, щоб ми із вдячністю пам’ятали майстра поетичного слова. Та чи тільки створенням легендарних і досі улюблених пісень обмежуються його заслуги?

«Як перед Богом говорю: нікого, мабуть (крім Рильського), я не люблю так, як Андрія Малишка, нікого я не вважатиму кориснішим, як поета, для розвитку нашого народу і для розвитку поезії, як Андрія Малишка, — писав Остап Вишня. — Коли хочете любити Україну — любіть Андрія Малишка. Це говорю я цілком серйозно і за ці слова відповідаю своїм ім’ям Остапа Вишні».

Розумію, що видатний український гуморист нині для багатьох уже не авторитет. Однак не менш проникливі слова, адресовані Андрієві Малишку, належать ще одному світочеві нашої національної культури, поетові-патріоту Василеві Стусу: «Ви мене народили, я вихований «Жагою» Рильського і вашою поезією «Україно моя».

Андрій Малишко чи не краще за нинішніх принижувачів його творчості усвідомлював, що писав не лише за велінням серця, а й на догоду часу. Фактично він вимушений був нести слово правди і віри за умов, ідентичних пам’ятному йому ще з юності виступу перед урками.

Мало хто з інститутських викладачів майбутнього поета та його перших наставників у літературі вцілів у жорнах тоталітарного режиму. Нині вже ніхто не скаже, про кого власне йшлося — про розстріляного за «бандитизм» у 1928 році двадцятирічного брата Петра чи про братів по перу з розстріляного українського відродження, — коли в колі близьких друзів Андрій Малишко казав:

— Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!

Згадаймо, що саме удостоєний нагород і державних премій поет у січні 1965 року на похороні Володимира Сосюри виголосив промову, за збереження тексту якої за радянських часів відправляли до буцегарні і місць віддалених: «Над твоєю труною, в цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій народ, як ти заповідав у своєму вірші «Любіть Україну!» І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого українського поета!»

ДОСЬЄ «УК»

Андрій МАЛИШКО. (15 листопада 1912, Обухів — 17 лютого 1970, Київ) Український поет, перекладач, літературний критик. Лауреат трьох Державних премій СРСР (1947, 1951, 1969), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1964), депутат Верховної Ради УРСР чотирьох скликань. Помер від паралічу серця в лікарні у Феофанії.