У репортажах про життя Криму, відімкнутого від енергопостачання з України, важко не звернути уваги на суто російське ноу-хау — змонтовані на базі автомобілів велетенські автономні телевізори, що просто на вулицях і площах знеструмлених міст транслюють новини для позбавлених звичного інформаційного опіуму громадян. Звісно, можна іронізувати над Путіним, який замість вкрай потрібних електрогенераторів завіз на анексований півострів пристрої для промивання мізків. Однак навіть дефіцитну електроенергію у Криму нині використовують не для пекарень, а для друкарень, видані в яких масовими накладами газети безкоштовно роздають кримчанам замість хліба.

Фактично йдеться про повномасштабну кампанію інформаційного зомбування, добре опрацьовану ще з часів СРСР, коли одягнені у куфайки радянські громадяни із мізерними заробітками (у колгоспах до 1965 року взагалі не давали зарплат) були впевнені, що їхньому щасливому життю заздрять усі на світі.

Натомість в Україні все з точністю до навпаки. І стосується це як висвітлення дій влади, що, судячи з інформації багатьох ЗМІ, однозначно найкорумпованіша і найбездарніша у Європі, так і самого механізму донесення інформації до громадян.

Звісно, владні структури є за що критикувати. Однак якщо гривня, попри всі путінські старання, «не впала», а «гоноровиті» бойовики, попри всі зусилля потужної армії Росії, досі сидять у закутку Донецької й Луганської областей, то це заслуга не лише волонтерів і патріотів із добровольчих формувань.

Зате в інформаційній війні Україна однозначно програє ворогові і в зоні АТО, і навіть на цілком мирних територіях із патріотично налаштованим населенням. Наочне підтвердження цього — ситуація на Житомирщині, де кілька тисяч державних службовців мають чітко орієнтуватись у політиці держави, а влада зобов’язана потурбуватися, щоб основні друковані видання країни було передплачено для кожної бібліотеки і загальноосвітньої школи (їх на території Житомирщини 1815). Натомість на січень наступного року поки що передплачено менш як півсотні примірників газети «Урядовий кур’єр». І більшість з них надходитимуть на адреси фізичних осіб та виробничих підприємств, де, на відміну від державних установ, прагнуть знати, чим живе держава, і отримувати цю інформацію з достовірного та об’єктивного джерела.

На цілком логічне запитання про доцільність утримання за бюджетний кошт бібліотек, у яких немає навіть свіжих газет, завжди звучить одна і та сама відмовка: ніхто не винен, що бракує коштів на передплату навіть основних загальнодержавних видань, зокрема уряду і Верховної Ради. Формально це правда, однак чомусь на гучне відзначення вже традиційних днів міст і сіл гроші знаходять завжди — як не у бюджеті, то за рахунок грошовитих меценатів і спонсорів, яким допомогти бібліотеці чи школі з передплатною — не проблема.

Не менш дивує ситуація із начебто патріотичними партіями, керівники місцевих осередків яких перед виборами буквально завалюють земляків віддрукованою на папері найвищого ∂атунку писаниною, однак вдавляться за копійки, коли їх просять передплатити газету для шкіл, бібліотек, лікарень. Хоч кому, як не представникам провладних сил потурбуватися, щоб державницькі потуги їхніх партійних лідерів належно оцінили широкі народні маси, які через рік-другий знову стануть електоратом.

На жаль, абсолютно твереза думка, що простіше утримувати довіру співгромадян, ніж потім героїчними зусиллями намагатись їх «переагітувати» (нині вже йдеться навіть не про прихильність до тієї чи іншої партії, а про долю країни) — не для наших політиків високого і навіть найвищого рівнів. Отож доки у путінській Росії не шкодують грошей і сил ні на агітацію кримчан і «граждан» Лугандонії, ні на формування вигідної агресорові громадської думки на Заході, ні, тим більше, на відверту інформаційну війну проти України, у нас чомусь сподіваються, що якось воно буде, забуваючи, що хто володіє умами, той визначає і навіть диктує політику.