ОСОБИСТОСТІ

Його  в Україні  знає кожен. Зі шкільних підручників, дитячих і дорослих енциклопедій, безмежної в своїх обсягах інтернетівської  Вікіпедії. І зважте, розумні  сяючі очі Леоніда Макаровича Кравчука, його неголосна мудра мова, статечність, що викликає захоплення і повагу, чіткість думки та ясність пам’яті залишаються незмінними навіть з плином часу. А  це, погодьтеся, вдається далеко не кожному, свідчить про цілісність натури, міцні фізичні  та моральні підмурівки, глибинне національне коріння. Бо, що б там  хто казав,  хоч як не оцінював роль особистості в історії, Леонід Кравчук був, є і залишиться обличчям  першого двадцятиріччя незалежної Української держави.

Не зігнемося під гнітом… свободи!

  У ті дні 20-річної давності я був прихильником суто парламентської країни,?— каже співбесідник. — Гадав, що Президент має обиратися  депутатами, зокрема так, як у Німеччині, багатьох інших європейських країнах. З огляду на це ми внесли до тогочасної Конституції  УРСР доповнення: Голова Верховної Ради — найвища посадова особа. Тому й мене зустрічали в світі не лише як спікера, а як найвищу особу України.

Гадалося, що в новій державі парламент формуватиме уряд, інші владні гілки, а президент обиратиметься в парламентській залі для виконання представницьких повноважень чи тих, котрі виникають, приміром, за умов політичної чи якоїсь іншої кризи. Та в Росії саме тієї весни обрали президентом Бориса Єльцина (і ми вирішили змавпувати — Авт.). Тож і  в нашому загалі виникла така думка. Таким чином  був започаткований інститут президентства, який згодом  увійшов до чинної тоді Конституції. 

— Коли потім недовгий період ми були парламентсько-президентською державою,—  продовжує він, — то Голова Верховної Ради навіть підписував документи про призначення уряду. Та після того, як Конституційний Суд повернув президентсько-парламентську форму  державного управління,  нині всіх призначає Президент, а парламент лише ухвалює закони. Їх знову-таки підписує глава держави.

Тож нині функції Голови Верховної Ради — виключно спікерські, як і в інших країнах. У нас же, після того як  Олександр Ткаченко заявив на весь світ, мовляв я не перший, але й не другий, до цього часу всі наступні голови, не маючи на те повноважень, пнуться до булави. Нині будь-який міністр має більше повноважень, ніж очільник парламенту, бо його рішення поширюються на всю країну.

— А тепер,  з висоти 20 років, ваша позиція щодо суто парламентської держави залишається непохитною? — ставлю питання руба.

— Ні,— каже Леонід Макарович, — за час, що минув, я багато разів упевнювався, що коли б у нас не було інституту президентства, людини, котра б на цій посаді могла без  довгих парламентських дискусій  безвідкладно ухвалювати документи щодо найпекучіших проблем, країні було б значно сутужніше. Адже коли немає розвиненої партійної системи, бракує відповідальності партій чи урядової коаліції, саме в Президента мають бути такі повноваження, котрі дають змогу приймати оперативні рішення, що зачіпають  національну безпеку, світові проблеми.

Учорашні рішення — сьогоднішні проблеми

Суспільна дискусія довкола так званого Великого Герба нашої держави то затухає, то знову спалахує. Пригадую одне з урядових засідань наприкінці 90-х років минулого  століття, де  це питання гучно дискутувалося. Ліві нардепи до хрипоти доводили: потрібен він нам, і край!

— От-от, — продовжує перший Президент, — тут якраз собака заритий. Це надумане питання. У 1996 році комуністи не хотіли  ухвалювати нинішній Державний герб, мовляв, треба обов’язково домалювати туди серп і молот, на що, певна річ, не погоджувалися демократи. Та перші настояли, щоб наш український герб був «малим», а отже, потрібен ще якийсь.

Так було і з  нагородами, коли  ті, хто зневажає все українське, хотіли  залишити державним… орден імені Ульянова-Леніна. Гадаю, коли будуть вноситися зміни до чинної Конституції, треба раз і назавжди поставити крапку в цій безплідній дискусії  з «совєтіко-большевітіко».

Чи  згадаймо   недавні не гідні державної позиції дії  цих «учорашніх» довкола нашого прапора, — розхвилювався співбесідник. — Дивлюся по телебаченню трансляцію параду з  нагоди Дня Перемоги в Москві. Який прапор  несуть попереду? Величезний російський триколір. І лише після нього прапор Перемоги, котрий Російська Федерація успадкувала від СРСР і зробила його державною цінністю. А в нас  ці нікчемні порухи, якісь заяви аж до сумнівного закону, який  відмінив Конституційний Суд.

Не вистачає розуму  зробити прапор визволення України, щоб нести його Хрещатиком 9 Травня? Маємо в усьому залишатися державою, а не сліпо копіювати когось, причім у гіршому, плебейському варіанті.

Не з доброго дива злітають з вуст Леоніда Макаровича й такі гіркі слова про нинішніх «позавчорашніх», і з цими його оцінками, безумовно, солідарні багато українських патріотів:

  Кличете нас назад,  в Українську радянську чи то державу, чи колонію, і водночас купаєтеся в незалежності, повсюдно паплюжачи її, граєтеся з владою: «За це голосуємо, а за те — ні». Повірте, Україна залишилася  єдиною в Європі, де комуністи досі у владі, до того не лише хизуються «золотою акцією», а й керівні кадри розставляють. Митниця від кого? Та, в якій корупція аж зашкалює? В Одесі, приміром, вам будь-хто з підприємців розкаже, скільки і в яку кімнату треба занести 30 тисяч «зелених»!

 І як тут не згадати древнього грецького філософа Платона, котрий  свого часу говорив: «Дедалі відхиляється від розуму те, що  діється всупереч закону і порядку». Хоча ближчий до нас німецький письменник Генріх Манн перекладав відповідальність за чужі негідні вчинки не лише на їхніх безпосередніх авторів, а й на ширший загал, що мовчки спостерігає за тим, як паплюжать їхню державу, зауважуючи: «демократія — це, по суті, визнання того, що всі ми як суспільство відповідальні одне за одного».

Часи змінюються. І ми разом з ними

Одне тішить: за 20 років незалежності народилося нове покоління,  для якого «серпасто-молоткасті» атрибути — порожній звук, а згадка про обов’язкове щоденне носіння однокольорових краваток, значків, комсомольських чи партійних квитків,  мимовільна втрата яких зазвичай ставила крапку на майбутній кар’єрі й назавжди ламала долю молодій людині,  викликає щонайменше подив, а то й  гомеричний сміх.

— Давайте хоча б умовно порівняємо ровесників соборності і делегатів комсомольських з’їздів,  — пропонує наш герой. — Що вони говорили і як вони говорили? Чи був між ними хоча б один, хто знав ще якусь мову, окрім мови «інтернаціональної єдності», щось бачив (хоча б тому, що  за «залізну завісу» не випускали. — Авт.) у світі, окрім свого  колгоспу чи заводу?

І подивіться на  сьогоднішню молодь. Вона  вільно спілкується з іноземцями, знає сучасні  технології,  досконало розуміється на ком?п’ю?терах, айподах та айфонах. Якось я з’ясовував у  свого онука потрібну інформацію, а він натискає клавішу  і каже: «Зараз  перевіримо в Британській бібліотеці». Такий прогрес стався за кілька десятиліть!

Як не любити і не пишатися  нашими ровесниками незалежності? Справді, вони іноді досить гостро реагують на сучасні суспільні чи політичні процеси. Та не тому, що виношують плани  кудись повернути колесо історії, а через своє нестримне бажання йти вперед.

Здорове суспільство стерпить навіть нездорову критику

Багатьох утішило недавнє повідомлення, що чинний глава нашої держави попросив саме першого Президента очолити Конституційну асамблею — представницьку групу найдосвідченіших українських державників, котрі мають підготувати нагальні зміни до Основного Закону нашої держави. Бо, зрозуміло, треба якось виходити із ситуації, пов’язаної з відміною Конституційним Судом  попередніх змін та поверненням до Конституції 1996 року. Тоді не дослухалися окремих «холодних голів», котрі, услід за Аристотелем, завважували: «Легковажно змінювати чинні закони на інші, нові — значить послаблювати силу закону».

— Я взявся за цю справу, — зізнається Леонід Кравчук, — щоби через участь професіоналів, громадські організації, консультації з міжнародними структурами всім  політичним силам спільно з Президентом, Верховною Радою внести зміни до Основного Закону, які б відповідали нинішнім потребам і стратегічним цілям української нації, були адекватними світовим викликам, захищали права і свободи наших громадян, піднесли верховенство права на належну висоту.

Напрацьовані матеріали ми подамо Президентові , а він, у свою чергу, до Верховної Ради, І вона, відповідно до чинної Конституції, внесе ці зміни. Тоді всі діятимуть легітимно.

…Свого часу колишній британський прем’єр Маргарет Тетчер, з якою Леонід Макарович знайомий особисто, зауважила, що вона залишиться доти, поки не стомиться, додавши: а доки Британія відчуває в ній потребу, вона не втомиться. Українській незалежності і на її «кругле повноліття», як ще називають 20-річчя,  потрібен Кравчук. Й не лише тому, що  ім’я першого Президента вже вписане в нашу  багатовікову історію золотими літерами.

РЯДОК З ІСТОРІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Між Україною і Росією укладено угоду про параметри поділу Чорноморського флоту. Кількома роками раніше у Севастополі побував відомий письменник і публіцист, лауреат Шевченківської премії Степан Колесник. У памфлеті «Куди пливе ескадра» він передбачив наслідки цієї події. (1997 рік)

Степан Колесник,
письменник і публіцист,
лауреат Шевченківської премії

— Майже 70% флоту колишнього СРСР будувала Україна. Це наше вугілля, наш метал, наші електроенергія і людська праця. І величезна трагедія народу полягає в тому, що тодішні вожді здійснили зрадницьку політику і просто віддали Чорноморський флот Росії. За моїми даними, Україні відійшли крихти — 7–8%. Я 13 разів зустрічався з російським адміралом Касатоновим, який командував ЧФ РФ. Ми мало не билися під час дискусій. Він ніяк не міг усвідомити, що Україна стала незалежною державою. І флот вони вважали «нашим». Всіх, хто присягнув Україні, негайно звільняли, частинам і кораблям не давали життя на власній же території, призовників з України примусово відправляли назад прямо з вокзалу. Це була неприкрита спроба елементарної окупації у штучно створеній атмосфері імперської ворожнечі.

Найгірше те, що тривалий час 96% постачання саме російського флоту здійснювала... Україна! Так само за рахунок нашого бюджету зводилося житло для офіцерів, причому з подвійним перевиконанням плану. У Міноборони мене переконували, що все це буде нашим. Дзуськи! Квартир там не отримав жоден офіцер українського флоту. Нашим воно не стало і вже не стане з урахуванням харківських угод.

У книзі «Куди пливе ескадра?» я ще 1993 року зробив невтішний для держави висновок: через недолугу й зрадницьку політику її керівництва Україна практично втратила флот. І на тлі тих подій харківські угоди виглядають дитячим лементом. Вони лише закріпили «здобутки» 1992–93 років.