Яскрава реклама на ескалаторі столичного метро ностальгічно кликала в… минуле. Бо уклінно запрошувала на базу відпочинку з назвою вже давно не існуючої держави. Рука мимохіть потягнулася до телефона, і приємний жіночий голос  задовольнив мою цікавість.

— Приїжджайте (йшлося про престижну, в грошовитому сенсі цього слова, заміську територію), не пошкодуєте!

Розбурхана фантазія малювала райдужні картини, які до цього довелося бачити хіба що у відомій широкому загалу «Деці у нотаря» поблизу Ужгорода, де закарпатський письменник-гуморист Павло Чучка облаштував чудернацький фольклорно-політичний парк. Чого там тільки немає: і погрібець для зберігання «партійної капусти», і «братська могила тих, хто помилився на виборах», і «пивбаза НАТО»…

Що ж може запропонувати вимученим ностальгією совкам нова «оаза радянсько-юрського періоду» поблизу столиці незалежної держави? Може, кількагодинну чергу до фанерної копії мавзолею вождя всіх народів ? Чи колективне, по п’ять-шість чоловік, носіння по колу довгої колоди імені першого суботника? Кулачні бої за право випити кухоль безкоштовного пива в наметі імені Павлика Морозова, біг у мішках довкола куреня з вивіскою «Розлив», інтерактивну гру «Назви всі ГУЛАги і кількість в’язнів у них»?

Мої іронічні припущення не здивували й не розсердили телефонного адміністратора. Делікатно помовчавши, вона завважила:

— Будь-яка забаганка, звісна річ, за ваші гроші. Ціни, до речі, прийнятні, аж до смішних…

Хоча насправді тут не до сміху. З наближенням Дня Незалежності, який для багатьох українців є нерядовим святом, багато хто запитує себе: «В якій країні живемо, панове?!» І переймається гіркою думкою, що економити можна на всьому, крім святого. Зрештою, якось дітям та онукам треба буде пояснити, чому такі різні погляди в суспільстві на право достойно вшанувати соборну державу.

Політичного хмизу в багаття додають новітні панове-товариші, котрим за солідні депутатські відпускні, передбачені окремим рядком державного бюджету, не сидиться на заморських пляжах.

Так, один з них, коментуючи рішення про відміну проведення параду на 20-ту річницю Незалежності, добалакався до сентенцій, котрі лише на перший погляд видаються легким базіканням. Мовляв, проживемо і без урочистостей, навіщо гроші на вітер витрачати. А проводити демонстрацію в столиці незалежної держави треба лише один раз на рік, на інше свято, яке, знову-таки, на його думку, не розділяє, а об’єднує наше суспільство.

Що ж ховається за цією, багато в чому схожою на баєчку про троянського коня, настановою? Ще не висохло чорнило під рішенням Конституційного суду, котрим визнано неконституційною будь-яку підміну державного прапора іншими атрибутами, яку у вигляді закону без великих зусиль протиснула одна з найменших за чисельністю і суспільним визнанням політсила. Та апологети колоса на глиняних ногах, що розвалився два десятиліття тому, вже виношують плани подальшої нівеляції державного устрою.

Дістають з пронафталінених скринь цитатники «Цілина», «Моральний кодекс будівника комунізму», ліплять пам’ятники давно збанкрутілим ідолам, на совісті яких мільйони голодних смертей живих і ненароджених українців, заманюють недалекоглядних на базу відпочинку «СРСР з п’ятьма зірочками».

Вочевидь, група «239» виявилася набагато живучішою, ніж здавалося на зорі соборності, коли вона йшла на смертний бій з правом і вибором нашого народу. І тим, учорашнім, і їхнім наступникам до сьогодні сняться інші сни, мріються інші мрії. Зрештою, це право кожного. Та яким моральним кодексом передбачені їхні чималі депутатські пенсії й зарплати за кошти держави, яку вони неприховано зневажають і паплюжать упродовж двох десятиріч?!

Попри ці неоковирні порухи «останніх з могікан», свято все-таки буде. Урочистим, красивим, веселим. Якщо яка сльоза й спаде тихо на щоку — то це від щирої радості та непохитного переконання, що Україна — соборна і незалежна. Недарма ж підмічено: головне — віри не втратити…