ДИСКУСІЯ

На Поліссі заговорили про потребу поліпшення родючості земель

Пам’ятником меліораторам хтось жартома, а хтось усерйоз називає дренажний екскаватор, що стоїть на межі Костопільського та Березнівського районів. Звели його в 1979-му, рівно 33 роки тому: саме тоді в цих місцях Рівненського Полісся просто-таки кипіла робота меліораторів. Тому й підняли на п’єдестал екскаватор як визнання їхніх здобутків.

 У семи няньок

Тоді на Рівненщині осушили й залучили в сільськогосподарський обіг не одну тисячу гектарів болотистої поліської місцини. Відтак з двох мільйонів гектарів угідь краю 47% — меліоровані, а це найбільше в державі.

Втім, якщо в радянські часи про меліорацію «ходили» виключно успішні рапорти, то нині вона часто приносить якщо не шкоду, то зайві проблеми: меліоративні канали та дренажні системи замулилися або ж узагалі відпрацювали свій ресурс, їх інфраструктура потерпає від крадіжок металу. Чимало з них фактично перетворилися на безгоспні: внаслідок розпаювання земель, на яких вони містяться, лише на Рівненщині маємо 100 тисяч (!) власників потужних і менш потужних меліоративних споруд.

— Не краща ситуація і в інших областях (принаймні про це говорили науковці та практики із 16 регіонів України, які нещодавно зібралися на нараду в Національному університеті водного господарства та природокористування (НУВГП) у Рівному), —  каже голова Держкомводгоспу Василь Сташук. — Ось чому нинішній уряд уперше за роки незалежності загострив увагу на цій проблемі й націлює на відтворення господарсько-меліоративного комплексу країни, а відтак — відродження осушувальної меліорації, яка й сьогодні особливо актуальна в поліській зоні. У Кабміні розуміють: розв’язувати цю проблему треба з новими підходами, прислухавшись до науковців та узагальнивши досвід інших країн. У першому читанні вже прийнятий законопроект «Про загальнодержавну програму меліоративного господарства до 2025 року».  Виконання запланованих цим документом заходів дасть нам змогу, образно кажучи, за деревами побачити ліс чи, якщо хочете, за меліоративними каналами — нашу Поліську землю. Кажу «нашу», бо я теж народився і виріс на Рівненщині і моя «альма-матер» — саме рівненський «водник», де зосереджено стільки інтелектуального потенціалу, що університету цілком під силу напрацювати новітні підходи до розв’язання проблеми меліорації.

Аби на осушених землях родило, потрібно відновлювати меліоративну інфраструктуру. Фото з сайту mkset.ru

І журавлина вже не росте

Втім, у меліорації, здається, стільки ж критиків, як і прихильників.

У далекому поліському селі Сварицевичі, що в Дубровицькому районі на Рівненщині, 74 кілометри меліоративних каналів. Їх номінальними власниками нині є сільська громада.

— Свого часу ми, як мовиться, впиралися до останнього, аби не брати їх на баланс, адже розуміли, що то — дорога в нікуди, — розповідає Сварицевицький сільський голова Павло Крупко. — Адже урядова постанова №1253, що прийнята в 2003 році, передбачала передачу каналів у районне, а не місцеве управління. Втім, райуправління водного господарства управляють лише магістральними каналами, а ось внутрішньогосподарськими мали б управляти ми. Як це зробити без відповідних фахівців та коштів, ні я, ні мої земляки, що з діда-прадіда живуть на Поліссі, не знають. Торік, щоправда, люди, які мають статус безробітних, чистили канали за рахунок так званих громадських робіт. Я теж тоді віддав на паливно-мастильні матеріали частину своїх власних коштів, бо мені болить доля рідної землі. Але хіба це — вихід? Ви ж подивіться, тут, у каналах, уже поросли осика та береза. Це самосіви, які швидко розростаються. Відтак — наші грунти знову заболочуються, тут множаться комахи, а землі стають непридатними для обробітку. Старші селяни пам’ятають, як  на осушених пізніше торф’яниках, вони збирали величезну журавлину. Тепер, коли сталося повторне заболочення, ягоди тут теж уже  не ростуть — їм «хочеться» природного ландшафту. Врятувати ситуацію може хіба що цілеспрямована допомога держави. Адже меліорація — справа не з дешевих…       

Справді, не з дешевих, погоджуються вчені. І додають: «Максимальна врожайність зернових на українських меліорованих землях — до 40 центнерів з гектара, тоді як у Голландії, Данії, країнах Прибалтики, Фінляндії, що перебувають у тих самих природно-кліматичних умовах, — 80, — оперує відповідною статистикою «батько» кількох поколінь меліораторів, академік Степан Вознюк. — Причина в тому, що ми вже десятиліттями не спрямовуємо ресурси в модернізацію меліоративних систем. За Радянського Союзу на меліорацію йшло стільки ж коштів, як на підтримання обороноздатності, уявляєте?  А далі…Ось уже 20 років, як ця робота в занепаді. Тому без допомоги держави тут, звісно ж, не обійтися.

Самофінансування — не вихід

А що, власне кажучи, держава? Коштів «на все й одразу» в неї немає. Але й повне самофінансування галузі — теж не вихід. Адже маємо виклики один серйозніший від іншого.

— Меліорований гектар дає в два-чотири рази вищі врожаї — це світова практика. Тому, власне кажучи, на меліорації тримається світ. ХХ століття було воістину століттям меліорації: кількість меліорованих земель у різних країнах світу зросла з 8 до 350 мільйонів гектарів. Тому іншого шляху, як розвивати цю галузь, немає. Але перспектива української меліорації в її оптимізації: вона має бути економічно вигідна й екологічно прийнятна для суспільства. Подивіться, який неоднорідний світ: у країнах Скандинавії уряди доплачують фермерам, щоб не вирощували зайвої продукції, тоді як інша частина світу голодує. Сьогодні кліматичні умови так стрімко змінюються, що навіть на Рівненщині через 30 років може бути субтропічна зона: уже сьогодні маємо доволі-таки глобальне потепління — середня температура у вегетативному періоді розвитку рослин становить 14 градусів за Цельсієм, а ще недавно була 11. Звісно, за цим стоїть зміна технологій, видів та сортів рослин. Бо саме рослинництво — основа агропромислового виробництва. А головною проблемою завтрашнього дня в світі буде продовольча — це вже, здається, ні для кого не секрет, — каже завідувач кафедри гідромеліорації НУВГП Анатолій Рокочинський. —  При ЮНЕСКО є комісія з продовольства, яка, зокрема, видала такі рекомендації: кожна країна повинна мати 25% меліорованих земель, що відігравали б роль своєрідного буфера, на який можна спиратись в отриманні запасу врожаїв за глобальних змін кліматичних умов. Тому, скажімо, у США, де інвестиції в меліорацію на чільному місці, 70% цих витрат бере на себе держава, ще 30% галузь заробляє сама. Чому б і нам не піти цим шляхом? Інакше, як на мене, бодай про якусь інвестиційну привабливість меліорованих земель говорити не доводиться. До того ж, на Рівненщині чи не всі вони перебувають на ураженій Чорнобилем території й мають відповідний, «чорнобильський», статус. 

А поруч  — Республіка Білорусь, де збережений увесь меліоративний потенціал: канали не заростають, насосні станції та дренажні системи працюють. Бо меліорація там була і є державним пріоритетом. Тим часом  випускники НУВГП своє «місце під сонцем» обирають не в Україні: гідромеліорація —  чи не єдиний фах, який не потребує жодної нострифікації ні на Заході, ні на Сході…

До речі. Експерти вважають: настав час задуматися, перш ніж знову пускати дренажний екскаватор на поліські землі. Адже в Україні розорано в середньому 57% земель, тоді як у Франції — 48, Німеччині — 28, Великій Британії — 25, у США — лише 20. Натомість середня врожайність зернобобових у нас — 18-20 центнерів з гектара, у Франції — 63,9, Великобританії — 70,9, Норвегії — 40. Можливо, вихід в оптимізації землеробства через відтворення природних властивостей грунтів, підвищенні врожайності завдяки селекції? Висловіть свою думку на болючу для держави проблему.

ДОВІДКА  «УК»

В Україні 3,3 млн га осушених земель, 0,5 млн із них уже не використовуються. Погіршується структура посівних площ, відтак — знижується врожайність.