Головний ендокринолог України 
Микола ГУЛЬЧІЙ

Зазвичай лікарів ми, пацієнти, вирізняємо не за посадами. Так зване «народне радіо» передає надточні меседжі, до кого з них треба стукати у двері. Бо хай і підсвідомо, але кожен, хто потрапив у халепу, розуміє: хворобу перемагає не пігулка, а віра — в лікаря, його мудрість, знання, вміння. Посидівши певний час у приймальні Миколи Гульчія, який очолює Київський міський клінічний ендокринологічний центр, переконалася, що для багатьох хворих з усієї країни його слово — істина в останній інстанції. Мене завжди цікавило, як стають саме такими Лікарями.

— Миколо Васильовичу, що вплинуло на вибір професії?

— Насамперед це життєвий досвід батька, який усю війну пройшов санінструктором і сам був важко поранений. Йому не вдалося стати лікарем, тож його мрію судилося реалізувати мені. Тому коли у школі проводилася військова гра «Зірниця», я із задоволенням виконав роль санінструктора. Гра грою, а готувалася наша група «медиків» серйозно: ходили на інструктаж до фельдшера, вчилися надавати «пораненим» першу допомогу. Це мене так захопило, що після 8 класу я без сумнівів подав документи на фельдшерське відділення медучилища. Тут остаточно зрозумів: медицина — моє покликання. Навчався успішно, отримав диплом з відзнакою, мені навіть запропонували залишитися в Івано-Франківську. Але хотілося бути ближче до домівки, тож одержав направлення в село. Як відомо, до ФАПу йдуть з усіма болячками, я навіть кілька пологів прийняв. А для себе з’ясував, що найефективніша допомога, яка одразу приносить хворому полегшення, — хірургічна. Відтоді й «захворів» на цю справу — вступив до Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця і вже з 2-го курсу почав працювати в хірургічних відділеннях лікарень. Став старшим — захоплювали складніші проблеми. Скажімо, на четвертому курсі найбільше хотілося допомагати онкохворим.

Але доля розпорядилася так, що в інтернатурі моїм учителем став відомий фахівець із проблем щитоподібної залози Аркадій Павлович Степаненко. Він вирішальним чином вплинув на мій остаточний вибір — відтоді займаюся ендокринною хірургією і ендокринологією.

Серед подій, які стали етапними в професійному зростанні, не можу не згадати стажування у США, яке відбулося невдовзі після Чорнобильської катастрофи. Привіз звідти не тільки цінний досвід, а й упевненість у тому, що столиці треба мати центр щитоподібної залози. З цими та іншими пропозиціями щодо розвитку медичної справи неодноразово звертався до Головного управління охорони здоров’я Києва. Очевидно, я так наполягав, що мені запропонували там посаду, на якій реалізація ідеї стала досяжною. Тож уже через рік такий центр був створений. Адміністрування мені начебто вдавалося — я став заступником міського голови з питань охорони здоров’я...

— Отже, ви знаєте рецепт успішного поєднання чиновницького життя з хірургічною практикою?

— Мабуть, його все-таки немає. Моє напружене чиновницьке життя тривало років 5. Тоді я мав змогу оперувати тільки раз на тиждень. Це дуже мало. Коли остаточно зрозумів, що втрачаю головне, до чого прагнув і що мені приносить найбільше задоволення — безпосередньо допомагати хворим,— написав заяву і пішов. А щодо керівництва центром, то нормально працюється тоді, коли правильно підібраний і добре підготовлений колектив. У нас кожен займається своєю справою, тож у мене немає потреби, скажімо, розподіляти миючі засоби. Не практикую частих нарад, бо лікарня створена не для засідань. Тому із самого ранку в нас усі займаються хворими. Якщо виникають певні проблеми, розв’язую їх локально, тільки з причетними до їх виникнення особами. Інформації в мене завжди достатньо, бо хто нею не володіє, той не може управляти.

— Чи ще є в країні заклади, подібні до вашого?

— Повірте, створення такого центру не було самоціллю і тривало не один рік — ще ті колізії були. Але нині він справді унікальний, бо ми надаємо хворим багатопрофільну допомогу, тобто лікуємо все, що може викликати ендокринна патологія. У нас працюють висококласні фахівці з усіх напрямків, про нас знають у світі — публікуємо про свої досягнення в різних журналах, беремо участь у міжнародних наукових проектах, зокрема з провідними інститутами Швеції та США. Нещодавно на конференції Міжнародного хірургічного товариства в Японії наша доповідь щодо постчорнобильських онкологічних уражень щитоподібної залози здобула першу премію. Але нашим колегам також роботи вистачає. Скажімо, нині в Україні 1 млн 200 тисяч діабетичних хворих, майже 185 тисяч — інсулінозалежних, серед них 8 тисяч — діти. Щороку кількість хворих збільшується на 4%. А ще є захворювання щитоподібної залози, наднирників тощо. Навіть дивно, коли згадуєш, що в 50-х роках минулого століття в Києві був тільки один ендокринолог...

— Це свідчить про те, що хвороби вашого профілю обсідають людей дедалі більше? Із чим це пов’язано?

— Як кажуть, нема фахівців — нема проблеми. Люди помирали, а від чого — невідомо. А який поштовх до зростання різних захворювань дав Чорнобиль! Та якщо хтось думає, що його дія закінчилася, той дуже помиляється. Скажімо, в Київській області фіксується 11,5 випадку раку на 10 тисяч населення, тоді як загалом по країні — 3,5. Ендокринологічна служба повинна розвиватися. І не тільки в кількісному варіанті — якнайбільше ліжок. Має вестися велика профілактична робота, бо, скажімо, чимало хворих вважають, що інсулін — панацея, хоч це лише засіб знизити цукор.

Микола Гульчій: «Складні операції ретельно моделюю». Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ

— Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що за складністю професії лікаря немає рівних?

— Якось ніколи про це не думав... Поза сумнівом, людина дуже складно збудована. Здається, до кінця її вивчити неможливо, в будь-якому разі поки що. Хоч ми вже спустились до генного рівня, а ген можна порівняти з комп’ютером, який нами управляє. Тому знати грунтовно свою професію дуже важливо. Скажімо, призначаючи хворому препарат, треба уявити, як він всмокчеться в кишечнику, як потрапить в транспортну систему — кров, де опиниться потім, якою буде його дія. Загалом усі системи організму взаємопов’язані, щось не так, скажімо, в гормональній — вона через гіпофіз може спричинити збій репродуктивного здоров’я. Тож коли цей «маневр» розгаданий, а через три місяці приходить жінка і каже, що завагітніла, — це після того, як 10 років їй казали, що дітей вона не матиме, подумки вигукуєш: «Уміємо ж!»

— Те, що вмієте, сумнівів не було навіть у Світової асоціації ендокринологів-хірургів, яка зарахувала вас до десятка найкращих фахівців у цій царині...

— Ну, з’явилися ще кращі...(Сміється). А та відзнака — за кріохірургію. Ми постійно працюємо над результативністю методів оперативного втручання. Років 8 тому використали свій винахід — апарат кріопульс для локального замороження пухлин, які вростають в трахею, судини тощо. Ми ж трахею не заберемо — дихати треба. А пухлина вросла. Тому вирішили заморожувати врослі частини. Коли клітина заморожується, вона руйнується, а сполучна тканина залишається і згодом відновлюється.

— Чи пам’ятаєте, скільки операцій зробили, скільки пацієнтів, у прямому сенсі цього вислову, пройшли через ваші руки?

— Тільки ракових хворих — приблизно 4 тисячі. Живуть люди. Дякувати Богові, рак щитоподібної залози виліковний. А загалом лічити перестав — практично щодня в мене по 3-4 операції.

— Кажуть, що хірурги ніколи не оперують тих, до кого ставляться по-особливому, — близьких, рідних. Чи може лікар співчувати завжди, чи згодом хворий для нього стає тільки роботою?

— Знаєте, найважче дітей оперувати. Бачу обличчя, маленьке тіло — дуже співпереживаю. Коли мені залишають тільки операційне поле — все інше закрито простирадлами, тоді заспокоююсь. Звичайно, співчуваю всім, але для мене головне — зробити так, щоб людина мала змогу повернутися до нормального життя. Тому всі складні операції ретельно моделюю, щоб убезпечитись від несподіванок. Щодо родичів. Напевне, я не такий, як усі, бо прооперував багато близьких мені людей. Знаю: якби без мене щось пішло б не так — ніколи б собі не вибачив.

— Ви головний ендокринолог країни, відповідно сфера вашого впливу на галузь значно розширилася. Чи реально налагодити роботу так, щоб усі профільні медичні заклади працювали з такою віддачею, як ваш центр?

— Я недавно обійняв цю посаду. Однак ми з колегами вже підготували програму «Здоров’я нації» до 2020 року, де на основі світових та вітчизняних тенденцій прорахували, яка може бути захворюваність з роками. На превеликий жаль, навіть у найрозвиненіших країнах приріст діабетичних хворих становить 15% на рік. І в нас це буде — нині поки що не всіх можемо виявити. Тож на що треба налаштувати державні органи і ендокринологів? Передусім у кожній області треба відкрити багатопрофільні ендокринологічні центри. Якщо залишити те, що є, — відділення в обласних лікарнях на 40 чи 60 ліжок та двох лікарів у штаті, вони тільки цією кількістю хворих займатимуться. Також треба створити кабінети діабетичної стопи, бо у хворих на діабет  багато проблем, пов’язаних із кінцівками. Дуже важливо налагодити роботу шкіл соціальної адаптації, де навчатимуть людей не доводити себе до найгіршого. Ми активно почали цю роботу в Києві, я поширюватиму цей досвід на всю Україну.

— У який спосіб нинішня медична реформа вплине на ваш напрямок?

— Я представляю третинну ланку — висококваліфіковану медичну допомогу. А тут якихось особливих реформ не відбудеться, бо спеціалізовані заклади залишаться. Єдине, що може бути, — зменшиться потік хворих, якщо добре запрацює первинна ланка. Тоді можна говорити про якісь зміни. А нині у нас значне перевантаження.

— Чи можливо за такого напруженого щоденного графіка, як у вас, уберегтися від стресів? Як ви тримаєте себе в руках?

— Дуже добре вмію переключатися. А також викидаю з голови всіляку дріб’язковість. Скажімо,  не намагаюся запам’ятовувати номери телефонів. Якщо перевантажувати себе всім, не зробимо головного.

Встаю рано — о 5.30 і одразу подумки планую день, хоч потім усе може летіти шкереберть. Узяв за правило хвилин 10 робити зарядку. Приймаю контрастний душ. Усе — до роботи готовий. Уранці перед операцією їм кілька шматочків сала, п’ю каву — такий мій раціон до обідньої перерви. Звичайно, ключем до успішності у професійному житті, можливості повністю віддаватися своїй справі є родина. Мені пощастило, бо в моїй сім’ї всі медики. Дружина  Олеся — професор, проректор Національного медичного університету імені О.О.Богомольця, донька і зять теж лікарі-ендокринологи, докторанти Каролінського інституту в Швеції. Мар’яна — гінеколог, Андрій — хірург, асистує мені на операціях. Тож є кому продовжувати медичні традиції Гульчіїв у третьому поколінні. Щодо захоплень, які роблять життя ще цікавішим, то їх багато: люблю гірські лижі, гриби збирати,  зустрічатися з друзями, за можливості багато плаваю, випадає нагода — танцюю — колись займався народними і бальними танцями, навіть перемагав з дружиною  у студентських конкурсах. Обожнюю рідні Карпати...

Наталя БОРОДЮК, 
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Микола ГУЛЬЧІЙ. Народився 10 лютого 1956 р. в Пермській області (Росія). Доктор медичних наук. Автор численних наукових праць, посібника для студентів, 11 патентів щодо лікування ракових пухлин.

ПОРАДИ ВІД МИКОЛИ ГУЛЬЧІЯ 

За найменших підозр щодо збоїв в ендокринній системі треба хоча б раз на 2 роки зробити УЗД, визначити свій гормональний фон, а також цукор у крові. Є групи ризику — люди, старші 40 років, хворі на ожиріння — вони мають пройти дослідження на гормональні зміни в організмі. Це дасть змогу вчасно зайнятися профілактикою.