ПАМ’ЯТЬ

70 років немає з нами геніального агронома і ботаніка,  який тривалий час трудився на Полтавщині

Навіть якби Микола Вавилов — один із найвідоміших науковців минулого століття, натураліст і генетик, тільки зібрав і систематизував свою знамениту колекцію насіння і живців рослин, що налічує 200 тисяч зразків і яку Всесвітній банк оцінив у 7 трильйонів американських доларів(!), то й цього достатньо, щоб його ім’я назавжди увійшло в історію. Але він не обмежився цим, створивши вчення про імунітет рослин та центри походження культурних рослин. Відкрив закон гомологічних рядів у спадковій мінливості, яким послуговуються всі генетики світу. На основі своїх дослідів і спостережень (самих тільки сортів пшениці й вівса перевіряв відповідно 650 та 350) написав багато наукових праць, що мали і мають практичне застосування. Крім того, в процесі дослідницької роботи здійснив майже 180 експедицій, побувавши  в 60 країнах на п’яти континентах! Навіть у наші дні це сприймається як фантастика.

Зі студентських років Микола Вавилов прагнув усунути загрозу нестачі продуктів харчування для всього людства. Фото з сайту arran.ru

Працювали  як водовозні коняки

Микола Вавилов був почесним членом десятків закордонних наукових товариств, академіком дев’яти академій восьми країн, директором кількох інститутів, президентом Всесоюзного географічного товариства. Складно навіть уявити, як могла одна, хай і непересічна, людина справлятися з усіма цими обов’язками. У щоденнику Микола Вавилов писав про ті часи: «Ми працювали, як водовозні коняки». Його помічники й учні розказували, що він у повному розумінні цього слова жив у вагонах і на станціях, нехтуючи особистим життям і здоров’ям.

А загроз його життю вистачало, особливо під час закордонних мандрівок. Науковець Г. М. Голубєв пригадував: «Скільки разів його хотіли умертвити змії, скорпіони і фаланги, проковтнути крокодили, розірвати мріяв голодний лев».

Із книжки «Спогади про  М. І. Вавилова», написаної його другом і соратником, фронтовичкою, доктором біологічних та сільськогосподарських наук Євгенією Синською, дізнаємося про те, що повертаючись з Алжиру, Микола Іванович навіть потрапив у повітряну катастрофу — він летів на маленькому літаку разом із  французами. Раптом літак перейшов у штопор, мандрівники стали падати один на одного, потім Микола Іванович знепритомнів. На щастя, пілот і пасажири залишилися живими, але Вавилов отямився тільки через чотири години після посадки. Завдяки молодому і сильному організму він швидко оговтався і… став готуватися до нової великої подорожі в Ефіопію.

Бувало й таке, що автомобіль, у якому їхав Вавилов, падав у прірву. Євгенія Синська, яка добре знала Миколу Івановича, характеризувала його відчайдухом, що любив дуже швидко їздити в авто з відкритим верхом. Не  заважали йому ні хмари пилу, ні вітер, що свистів у вухах.

Для нього тоді не існувало ні минулого, ні майбутнього, він жадібно всотував усе, що його цікавило: ландшафти, картини первісного хліборобського побуту. Швидко подавав знак зупинитися біля поля, що його зацікавило, городу, саду, окремого дерева або навіть окремої рослини. Іноді він сам сідав за кермо, спершу був уважним, але невдовзі уважність його розсіювалася за ловлею цікавих об’єктів, і він налітав іноді на курей і гусей, шкрябав потилицю, мовлячи з гіркотою: «Ось, знову… Ну, як це я! А пильнував же…»

Під час подорожей, потрапляючи у важкодоступні місця, наприклад на територію якогось гірського монастиря, Вавилов цікавився старовинними текстами, орнаментами, їх походженням. Фотографував руїни. Його цікавив побут (особливо хліборобів), історія країн, старожитності. Він попередньо знайомився з усією археологічною літературою, відвідував усі розкопки і дуже захоплювався старовинною архітектурою Сходу, особливо перською. Він розповідав пізніше Синській, що йому спадало на думку залишити агрономію, ботаніку і зайнятися по-справжньому історією й археологією Сходу. На щастя для агрономічної і ботанічної науки, цього не трапилося. Але до останніх днів життя Микола Іванович полюбляв при нагоді цитувати поезії Омара Хайяма, інших перських поетів.

Олександра Михайлівна з синами Миколою та Сергієм. 1896 р. Фото з сайту arran.ru

Ніколи не писав  слова «наказ»

Сучасники М. Вавилова згадували, що він належав до тієї рідкісної категорії людей, яким не знайомий стан душевних буднів. Мав чудову зорову пам’ять. Начебто знав в обличчя і зазвичай на ім’я та по батькові не тільки всіх співробітників і технічних працівників Всесоюзного інституту рослинництва, який очолював, і його станцій, а й він добре пам’ятав людей, із якими зустрічався, відвідуючи інші установи, під час експедицій тощо.

Микола Іванович був байдужим до матеріальних цінностей і посад, зате цінував дружбу й умів бути вірним другом. Коли після смерті директора Полтавської дослідної станції С. Ф. Третьякова члени його родини потрапили у скрутне матеріальне становище, Вавилов, який на той час перебував на солідній посаді, добився призначення їм довічних пенсій. І таких фактів можна навести принаймні кілька.

Він був людяним, глибоко інтелігентним. Працюючи на директорських посадах, не вивершувався над підлеглими, ніколи не писав слова «наказ», а тільки «розпорядження». «У нас не казарма», — казав.

Переповідають, що в день батькової смерті у Миколи Івановича була Вчена рада, і він провів її до кінця, але потім одразу поїхав у лікарню. Євгенія Синська, яка бачила обох його батьків, зазначала, що Микола Іванович був більше схожий на маму — маленьку, худорляву і дуже бідову жіночку. Вона померла 1938-го, тобто за два роки до його арешту. Як і мама, він спав усього кілька годин на добу, і цього йому цілком вистачало, щоб почуватися бадьорим і здоровим.

Микола Іванович за все життя жодного разу не користувався відпусткою. Відпочинок він знаходив у подорожах, збираючи неоціненний матеріал для селекційної роботи. На зауваження друзів, що в нього немає власного життя, Микола Іванович відповідав: «Наукова робота — ото і є власне життя».

Коли страшний голод охопив Поволжя, Вавилова послали в Америку із завданням вивчити хвороби хліба, закупити кращі сорти насіння пшениці, жита. Він усе зробив якнайкраще. Одна з американських газет писала: «Якщо всі руські такі, як Вавилов, нам треба дружити з Росією».

Агрономом став  у Полтаві

Микола Вавилов сприяв розвиткові генетики та селекції і в Україні. Саме з його ініціативи започатковано Український інститут зернового господарства, дослідну станцію в Карпатах, Українську станцію Всесоюзного інституту прикладної ботаніки. Це він сприяв поширенню в нас кукурудзи, бо вважав, що це та культура, що сприятиме подальшому розвитку і зміцненню хліборобства республіки. У 1929 році його обрали академіком Всеукраїнської академії наук.

Та особливі спогади геніального вченого зі світовим ім’ям під час перебування в Україні були пов’язані з Полтавщиною. Хоч би тому, що тут він познайомився зі своєю першою дружиною, тоді однокурсницею Московського сільськогосподарського інституту, з якою проходили практику на Полтавській сільськогосподарській дослідній станції (нині Полтавський інститут агропромислового виробництва ім. М. І. Вавилова НААН України). Про полтавський період свого життя Микола Вавилов писав у 1924 році, коли був уже відомим ученим: «Особисто для мене Дослідне Поле, його колектив дав імпульс до подальшої роботи, дав віру в усю агрономічну роботу». Саме в Полтаві у популярному тоді журналі «Хуторянин» практикант Микола Вавилов опублікував три перші самостійні наукові праці. Крім того, директора Полтавської дослідної станції С. Ф. Третьякова він вважав своїм учителем.

Жителі Полтави увічнили пам’ять про видатного вченого, назвавши його ім’ям один із проспектів і встановивши меморіальну дошку на фасаді головного будинку Полтавської сільськогосподарської дослідної станції. На території станції росте перший живий пам’ятник вченому — каштан академіка М. І. Вавилова. Під ним він кілька разів фотографувався, буваючи в Полтаві. Саме тут у 1987 році з ініціативи голови Полтавського відділення Українського ботанічного товариства Віктора Самородова закладено єдиний у світі меморіальний парк «Вавиловіарій». А в обласному краєзнавчому музеї відкрито Фонд імені академіка М. І. Вавилова, який налічує понад 500 одиниць зберігання, і, головне, використовується.

— Усе своє життя в науці, починаючи зі студентської лави, Микола Вавилов присвятив вивченню культурних рослин, маючи шляхетну мету — підвищити їхню врожайність, усунути загрозу нестачі продуктів харчування для жителів нашої країни і всього людства, — розповідає Віктор Самородов. — Із середини 1930-х років він і його співробітники були залучені до дискусії з проблем генетики та селекції. В останній період життя Вавилову довелося мужньо відстоювати і свої наукові переконання, і свою лінію впровадження досягнень науки у практику сільського господарства. У цих дискусіях він був головним опонентом Т. Д. Лисенка, який заперечував закони спадковості і пред’являв генетикам політичні звинувачення.

Кінець життя Вавилова був трагічним: страшна машина репресій, яка тоді саме набирала обертів, знищила і всесвітньо відомого науковця. У серпні 1940 року його заарештували. Він зазнав  багатогодинних допитів, був суд, який присудив його до вищої міри покарання — розстрілу. Тривалий час перебував у камері смертників. Пізніше смертний вирок замінили 20 роками ув’язнення. 26 січня 1943 року в саратовській тюрмі Микола Вавилов помер від виснаження.